У

«Українські зошити»: графічні новели італійця про Голодомор та інші історії з життя УРСР. Починаємо переклад.

ТЕКСТИ починають переклад «Укранських зошитів», книжки графічних оповідань (не пишемо «коміксів», бо це слово у нашій мові має розважально-гумористичний відтінок) відомого італійського художника Іґорта. Українські ЗМІ багато писали процю книжку приблизно рік тому, коли вийшла її французька версія. Наші друзі з Франції відразу передали нам примірник, але на початок перекладу довелося чекати цілий рік - через хронічну нестачу коштів. Ми вивішуватимемо малюнки і переклади до них щотижня у спеціальному блозі. Як завжди , сподіваємося, що пожертви читачів допоможуть нам у цьому починанні.

"Коли я поїхав до України, то мав спочатку зовсім інший проект. Я цікавився будинком в Ялті, в якому жив Чехов. Але щойно я приїхав до вашої країни, я відчув справжній шок від того, що побачив та почув. Зі мною вперше таке сталося. То було дивно, ніби внутрішній вибух... І я тоді подзвонив своєму видавцеві і сказав, що хочу робити іншу книгу.", - говорить автор коміксів.

До виходу французької версії він розпродав 10 000 примірників цієї книги в Італії.

За відгуками фахівців та аматорів жанру, Іґорт є одним з найпомітніших італійських художників, які спеціалізуються на коміксах. Він має численні призи, та керує спеціалізованим видавництвм, а також - репутацію автора захоплюючих мальованих детективів

"Українські зошити" - принципово новий для автора жанр.

У минулорічному інтерв'ю Бі-Бі-Сі він сказав, що в його творчому житті вперше так сталося, щоб тема несподівано зацікавила настільки, що змусила на якийсь час відмовитися від решти творчих планів.

Приголомшуючою новою інформацією стала для Іґорта тема Голодомору. До приїзду в Україну він ніколи не чув про штучний голод, організований комуністичною владою тодішнього СРСР, що забрав життя мільйонів українців.

Іґорт: "Я також маю короткий фільм, на 3 хвилини, де можна побачити справжні обличчя моїх героїв. Один із них, Микола Васильович, просто на вулиці почав плакати. Це було приголомшуюче, цей неймовірний, не висловлений біль".

Упродовж двох років Іґорт облаштувався в Дніпропетровську. Весь цей час він мандрував містами й селами Східної та Південної України.

Художник зауважив, що по цих регіонах радянський спосіб мислення та бачення світу і нині визначає життя людей.

"Я дивився телевізор і не знаходив європейських та американських каналів. Тоді якраз були вибори Обами. Але темі виборів президента США знаходилося 3 хвилини, коли про день народження Путіна розповідали 5,5 хвилин.

"Українські зошити", за визначенням самого автора, - це історія з маленької літери. Інакше кажучи - це кілька портретних замальовок під спільною палітуркою.

Герої твору - звичайні, переважно літні люди, які розповідають про своє життя. Більшість інтерв'ю починалися просто на вулиці.

"Це занурення в історію ХХ століття потрібне, щоб краще зрозуміти пострадянські країни, які зараз відкриваються для себе самих", - писав французький рецензент.

"Нам відомо про жахи комуністичної диктатури, але мало хто знає про страшну трагедію українського народу, який голодував з волі однієї людини, - додає інший. - "Українські зошити" цілком заслуговують бути включеними в уроки історії".

Італійський художник зауважив, що закінчивши роботу над "Українськими зошитами", він краще зрозумів символіку Франца Кафки. На його думку, описаний письменником абсурд "не такий вже й вигаданий".

Водночас Іґорт зазначив, що така здатність протистояти труднощам в житті, яку він побачив в Україні, "навряд чи існує в будь-якій іншій країні світу".

За матеріалами Бі-Бі-Сі, Історичної Правди

Українські зошити

Розповідь-свідоцтво Ігорта

(cпогади часів СРСР)

Звіт про подорож, що тривала майже два роки

Хочу висловити подяку Галині Семенюк, без допомоги та відданості якої не було б цієї книги. Лорану Ломбару за його доступність, Дід’є Гонору за сприяння, Алену Давіду за його безцінну працю та спостереження. Сюзанні Кане та Даніелі Паламоне за їх неоцінну поміч. Стефано Сакителла та Альберто Пудду, Нелло Вакка, Андрію, Серафимі,Марії, Миколаю В., Миколаю Л., Емілії, Олені, Анатолію, і всім тим, хто доклав зусиль, щоб допомогти мені під час цієї довгої подорожі.

Спочатку, Україна була для мене чимось невизначеним, хмарою, що з’явилася на радянському небокраї.

Потім я почав до неї їздити, і екзотичні назви, що я чув з мого дитинства в себе, перетворювались на реальні пейзажі.

Я щиро зацікавився, яким було там життя за часів комунізму та після нього.

Ракетне місто

Влітку 2008 року я був у Дніпропетровську, Східна Україна, який налічує один мільйон двісті тисяч мешканців. За часів холодної війни усі радянські ракети вироблялись тут.

Деякі називали його «ракетне місто». Лише десять років тому іноземець не мав змоги туди потрапити. Зараз все змінилося. Я спостерігаю крізь вікно спокійну течію Дніпра.

Місто залишилось на три дні без води. Я намагаюсь зрозуміти, що вони роблять на протязі цих трьох днів, які здалися мені вічністю. Тому що мулиста вода, за течією якої я спостерігав крізь вікно, якою вмиваються, яку називають питною, робить чай зовсім непридатним для пиття.

Неможливо жити без води, тому я наповнюю ванну, щоб мати запас. Я закручую кран приблизно через 20 хвилин. Я помічаю, що в ній плавають зеленуваті пластівці.

Я роздивляюсь стелю. Звідки це нападало? Це не нападало зі стелі! Це потрапило через кран!

Андрій

Андрій каже,що його батько служив у Червоній Армії, коли він став офіцером, він мав отримати партійний білет, інакше не було б ніякої надії зробити кар’єру.

Він став капітаном. Його дружина хотіла жити колись… в окремій квартирі. Вона та їх родина. Тому що там, у Росії, вони ділили квартиру з іншою родиною.

Вони чекали й чекали свого дня… роками. І врешті решт отримали квартиру. Але у цьому очікуванні їх шлюб не витримав. Наразі вони у розлученні.

Андрій каже, що коли він був малим,він слухав розповіді дорослих. Якщо, наприклад, хтось їздив за кордон, це було кінцем всіх честолюбних прагнень, він міг тільки працювати робітником, тому що нікому не спадало на думку довіряти відповідальні посади тому, хто міг стати шпигуном.

Андрій каже, якщо в тебе були проблеми, і ти потрапив до лікарні, в тебе ніколи не буде посади, бо тебе вважатимуть ненадійним. Це негласні правила, але всі їх знали. За часів холодної війни зростали серед заводів, що виробляли ракети та зброю, в атмосфері злоби та підозри.

Америка

Михайло каже, що був у Америці, але йому там не сподобалось. «Але то не власне Америка йому не подобається, а все американське», - пояснює Андрій. «Він патріот». Михайло служив у армії, в авіації, за часів СРСР. Там було все добре, йому це подобалось. Він каже, то неправда, що Україна розділена на дві частини, частину прозахідну та таку, що ностальгує за радянською імперією.

Люди думають, як створити сім’ю, народити дітей, та намагаються звести кінці з кінцями – а в нього є спортивна машина з затемненими вікнами та радіоприймачем, красива дружина та магазин оргтехніки («мій комп’ютерний магазин», - уточнює він).

Він відчуває себе людиною, що відбулася в житті, успішною людиною. Коли я ставлю йому запитання, він запитує: «Але ж ти не шпигун?»

Я намагаюсь пояснити та показати, що приїхав не засуджувати, але спостерігати… І ми зустрічаємось якось опівдні, і тоді він розповідає мені, за тортом, про своє життя в Радянському Союзі, коли було добре и ніхто не скаржився.

Запрошення

Наступного дня, коли ми з Галею прогулюємось біля Дніпра, дзвонить Михайло. Він питає, чи не було б мені цікаво постріляти на стрільбищі.

Я здивований. Я питаю в нього, що змінилось для нього з тих пір, як не стало Радянського Союзу, як він перестав бути військовослужбовцем Червоної Армії.

Дуже дивний спосіб повідомити мені про звичку, якій він віддавав себе день у день. Він запросив мене на стрільбище Робін Гуд. Можливо, він хотів знати, чи я вмію стріляти. Або звичайне вихваляння? Якщо коротко, я відхилив його запрошення.

Робін Гуд

Наступного дня, на тому ж самому стрільбищі помер при нез’ясованих обставинах прокурор області Володимир Шуба. Постріл з рушниці в серце. Яким чином постріл з рушниці міг бути випадковим и влучити в серце того, хто її заряджав, залишається загадкою. Тим більше що Шуба був спеціалістом зі зброї (і крім того отримував погрози вбивством). Тим більше, що на тому стрільбищі стріляють з пістолету, а не з рушниці. Тим більше, що пішли перші чутки про суїцид. Потім, ніби випадково рушниця зникла, а потім з’явилась знову. Існує офіційна правда, в яку ніхто не вірить, та правда нелегальна, більш вірогідна, яку можна почути навіть в Інтернеті.

Почались дні збентеження. Звісно, повторював я собі, немає жодного зв’язку між запрошенням і смертю прокурора Шуби. Йдеться про неприємний збіг обставин.

Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вилетіла до Москви. Там їй вдалось побачитись зі своїм колегою В.Путіним. Воно розмовляли про міжнародну кризу, яка, вочевидь, протиставить Москву та Захід.

Також про воєнні бази в Севастополі, в Криму, бастіони російського ракетного флоту.

Проте, мене не полишало відчуття, що життя висить на волосинці. «Криваві часи» - так вони називали цей перехідний період.

Падіння уряду? Превентивно усувають осіб, що стоять на заваді, і що можуть займати важливі пости у новій політичній організації.

«Ви вважаєте Шубу людиною Тимошенко?» - «Ні, Шуба є людиною Шуби».

Чотири нових слова, що я вивчив: чотири, газета, годинник, аварія.

Зрештою, настала економічна криза. Банки хитались та урізали кредити, багато хто втрачав свої домівки. Відчаєм віяло повсюди.

До кризи:

Медсестра заробляла еквівалент 90 доларів.

Шофер 150.

Хірург 350.

Менеджер 400.

Нині ніхто не має певності в своїй зарплатні, що може зменшитись без попередження. Той, хто має роботу, вважається щасливим, і робить все, щоб її зберегти.

Я зустрів Ваню, велику дитину 26 років, що живе у Москві. Він працює на Piroff, великому заводі феєрверків. Він нетверезий та сміється весь час.

«Піротехніка, ха-ха-ха!, - каже він мені та вказує на дві пушки, зображені на його візитці. - Don’t worry! Be happy! Скоро Путін захопить Україну! Бум-бумбадабум! Ха-ха-ха, щодо війни, то гра, бомби з феєрверків».

Він питає мене, чи бачив я справжнє обличчя Дніпропетровську, він натякає на райони що зубожіли та прийшли в занепад.

Його питання є відправною точкою, щоб з’ясувати певні речі, які відкрито не пояснюються. Як так сталося, що життя коштує так мало? І хто орендує будинки за 600, 1000, 1500 доларів на місяць? Я не кажу про будинки зовсім неймовірні, лише про середній клас (F2).

«Це дуже просто», - пояснює він. Квартири,що я бачив, не для українців. Вони живуть у величезних темних мікрорайонах в годині їзди від центру. Він каже, що ринком нерухомості керує мафія. Дві родини, що створюють погоду, призначають ціни, недосяжні для сотен тисяч звичайних людей.

За свіжими перекладами слідкуйте на спеціалізованому блозі

* * *

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів.

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода.

Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93

- це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

Ви можете підтримати ТЕКСТИ також і тим, що поширите цей матеріал і ці реквізити в соціальних мережах.

література дніпропетровськ комікс дніпропетровщина голодомор мистецтво історія італія

Знак гривні
Знак гривні