В

В Україні 37-й рік, вуличні бої і масовий голод. Українці не помічають дійсності і живуть у світі власних фантазій.

Любов журналістів і політиків до поетичних гіпербол перетворюють не надто веселу українську дійсність на нестерпну. «А у нас хіба політичних в’язнів тримають не в окремих колоніях, а разом з кримінальниками?» - щиро здивувалася одна моя знайома (освічена офісна працівниця), коли розмірковувала над вироком Юлії Тимошенко.

Реаліст: Костянтин Возвдиженський

Виходить, сам факт наявності «політичних» в Україні вже не викликає запитання, а цікавлять лише умови їхнього утримання. Справді, про удаваних «в’язнів сумління» в сучасній Україні говорять куди більше, ніж про тих, що бачили справжній ГУЛАГ і репресії. Бо надто відчутною є різниця. Та справа навіть не історичних аналогіях: політв’язні є у сусідній Білорусі, де потрапити за грати можна за сам факт участі(!) в політичній акції чи флешмобі, де арешту підлягають усі(!) альтернативні кандидати в президенти.

Звісно, радості в тому, що наш режим «тепліший» за білоруський, мало. Більшість опозиційно налаштованих співгромадян закидає владі втрату європейських перспектив, але при цьому не надто зважає на оцінки Європою нинішнього становища в Україні.

Європейці говорять про «вибіркове право», «непропорційність покарання», «окремі порушення». І справа не в тому, що вони такі делікатні і дипломатичні – вони просто називають речі своїми іменами з точки зору своїх цінностей. До тієї ж Білорусі єврочиновники і просто громадські діячі не цураються визначень на кшталт «остання диктатура Європи» і не зволікають з реальними санкціями проти представників режиму.

Всередині ж України ніхто й не думає про те, щоб адекватно оцінити дійсність: одні (опозиціонери), втрачаючи довіру людей, коли горлають про масові репресії, катування кондиціонером і тиранію, інші (влада) – навпаки повторюють мантри про стабільність, вірність європейським традиціям і реформи і цим копають собі яму.

Комуністи чи клоуни типу Олега Ляшка ще люблять поговорити про «геноцид українського народу сьогодні». При цьому вони зазвичай «шокують» цифрами щодо скорочення населення. І цим момотінням вони роблять можливим ототожнення Голодомору і нинішнього зубожіння українського села. А на виході маємо «геноцид» як дешеве лайливе слово: податковий геноцид, ціновий геноцид, бензиновий геноцид, дорожчає кава – чекаємо кавового геноциду.…

Недалеко від політиків у словесних спекуляціях від професійних політиків втекли і професійні журналісти, особливо ті з них, хто зараховує себе до кола обраних - поінформованих аналітиків. Пригадую один вже зовсім комічний прогноз.

Зима 2000-2001 рр. – зник Гонгадзе, акція «Україна без Кучми», ситуація в країні непевна і ось одна вельми шанована журналістка на дружній п’янці цілком авторитетно заявляє: «Будуть дострокові вибори, я сьогодні Рябця(тодішній голова ЦВК) на Банковій бачила і вже колонку про це написала». Написала колонку – значить так тому й бути.

Або зовсім недавня історія: так званий «штурм» ветеранами-афганцями будівлі Верховної Ради. «Професійними» блогами і журналістськими текстами поповзли зловісні прогнози: влада зачепила небезпечну соціальну верству, заграє з вогнем, це вам не підприємці, може пролитися кров, силовий сценарій… і ще з десяток подібних епітетів.

Невеличка штовханина між міліцією і ветеранами війни в Афганістані біля Верховної Ради підняла бурю емоцій в інтернеті і перелякала владу.

Тема й справді благодатна для фантазії і художніх творів – все це вже було відкатано і пізньо- та пострадянських бойовиках, де такий собі місцевий Рембо, що пройшов Афган, бореться за справедливість і перемагає цілі мафіозні клани.

Але звернімо увагу: навіть кіношники покинули цю традицію у середині 90-х, бо зрозуміли, що переконливо в ролі супермена виглядає 20-30 річний молодик в потертій «афганці», а не чоловік 40-50 років з орденськими планками на грудях. Наймолодшим афганським ветеранам сьогодні 42 роки - це вік тих, хто виходив з Афганістану у 1989-му солдатами і сержантами, а колишнім офіцерам, на яких здебільшого спираються ветеранські організації, і того більше. Страшний «афганський» бунт теоретично міг би статися років 10 тому, а сьогодні – це просто боротьба немолодих людей за власні пільги, і не більше.

А скільки дифірамбів повсталим «афганцям» співали завсідники соцмереж: «я думав, що підприємці, але тепер вважаю, що саме афганці сикнуть Яника», «афганці – реальна третя сила». Лінивий офісний середній клас, що спромігся вийти на Майдан у 2004-му році, тепер сидить і тільки чекає, хто б звільнив країни від антинародної влади: хай це будуть не дуже культурні базарні торговці, хай це будуть ветерани Афгану, серед яких чимало тих, хто в гробу бачив європейські цінності і ностальгує за СРСР і які б дай їм владу боролися з українським націоналізмом набагато радикальніше ніж Янукович, хай це будуть студенти, аби тільки не ми...

Ті, хто ще не втратив оптимізму, вбачають ледь у не кожній акції «арабську весну» в Україні – у нас же тепер є Facebook і решта соцмереж, тепер ми їм покажемо. Але всі вже встигли переконатися, що в Україні від сотень лайків опозиційних гасел і ретрансляції мемів типу «Спасибо жителям Донбасса» чи чергових комбінацій на тему Янукович і вінка кількість протестувальників на вуличних акціях не зростає. Багато охочих приколюватись і майже немає готових знову стояти на Майдані. То ж і на широко анонсовану у вузьких колах Facebook-революцію годі й говорити.

Ще одна українська гіпербола: у нас немає свободи слова. Так, є в цій царині проблеми, і ситуація поступово ускладнюється. Але якщо в нас можна спостерігати за вироком Тимошенко у прямому ефірі, значить не все так погано. Коли судили дисиденті у СРСР, то на суд не пускали навіть батьків. Ми ще можемо дивитись альтернативні провладним телеканали, не бракує плюралізму і в пресі, не кажучи про інтернет.

Якби це було не так, то ФБ у нас як і в арабів був би, за визначенням Леніна «колективним організатором і пропагандистом». А так українські юзери масово перепубліковують в себе матеріалі з опозиційних ЗМІ, тоді як в тій таки Росії ЗМІ інколи відважуються поширювати інформацію від прогресивних блогерів. Відчуйте різницю, як кажуть в рекламі.

Справедливості заради треба відзначити, що перебільшень зі знаком «плюс» у нас також не бракує.

Пригадую одну кумедну історію часів «Україна без Кучми».У вихідний день йшов мітинг на Хрещатику – народ стояв на проїжджій частині, оратори на трибуні ближче до станції метро. Все як завжди, от тільки почути промови ватажків було вельми складно: влада врубила на всю гуність музику, що волала ледь не з кожного стовпа(зазвичай таке буває на свята, а тут вирішили розважити «непримиренних» хітами типу «Красива жінка незаміжня» звичайного вихідного дня).

Ми з приятелями були з тих, кого тогочасна провладна преса називала «бойовиками опозиції», то ж вирішили діяти: почали вилазити на стовби і різати дроти від колонок.

Якийсь вусатий дідусь, коли побачив, як мій приятель знешкодив черговий брехунець, вигукнув до нього на радостях : «Ти - другий після Мельниченка герой України!» Сміх та й годі. Але це непоодинокий випадок: хіба не героїзували парубка, який кинув яйце в Януковича, хіба не зажила слави народної месниці дівчина, що полоскотала букетом обличчя Табачника, чи не «польовими командирами» називали ватажків помаранчевого Майдану. Все логічно: зі «справжньою тиранією» змагаються «справжні герої».

Влада вже навчилася маніпулювати цими історичними настроям: непримиренних «бойовиків опозиції» вгамовують умовними термінами або кількаденними адмінарештами.

На протестних лідерів теж знайшли спосіб: стихнуть мітингові пристрасті, а в офіс вуличного ватажка навідаються хлопці з податкової міліції чи з прокуратури і тут вже діє принцип «була б людина,а стаття знайдеться». Це знову ж таки не політичні репресії у класичному розумінні. Кожен, хто має бізнес в Україні знає, що прискіпливий перевіряльник завжди зуміє повернути закон так, що як не для кримінальної справи, то для чималого штрафу завжди підстави знайдуться.

Захистити свій життєвий простір виявляється складнішим, ніж «воювати з режимом» на площі.

Але зробити це цілком реально, а головне без надмірного пафосу. Взяти хоча тих таки «афганців», які недавно змогли відбити атаку податківців на свій офіс. Якби вони діяли як «герої»: згадали, що «под Кандагаром было круче» і кинулися в бійку, то однозначно програли б – у тюремній камері, вони не чули б і не бачили дифірамбів від завсідників Facebook.

Натомість наполегливий правовий захист, оперативне залучення преси і використання політиків у своїх цілях (зазвичай буває навпаки) зробили свою справу – ревізори від офісу відчепилися і визнали, що діяли незаконно.

А це вже приклад для багатьох, в кого зараз незаконно відбирають бізнес. Згадати хоча б власника ProstoPrint Денис Олейникова, який зараз на міжнародному рівні відвойовує свою правду. Якщо навчитись самоорганізовуваится і спільно боронити від влади життєвий простір: свою власність, свої школи (приклад батьків учнів україномовних шкіл Донеччини), свої права, то це буде реальним поступовим звільненням країни від небажаної влади.

Хай це виглядатиме не так мальовничо, як боротьба з режимом під партійними прапорами, але наслідки такої боротьби зможе відчути кожен її учасник.

Цікаву статтю про істеричність в українській політиці читайте тут

опозиція спротив суспільство

Знак гривні
Знак гривні