20 років Незалежності. Ми освоїли прості житейські навички. На часі вчитися самооргназації

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 59754 Перегляди
  • 7 Коментарі
  • 21/08/2011Дата публікації

Ніч, Поїзд. У двох купе їде група збуджених людей, частина з них не надто приємно пахне. П’ють горілку і закусують салом із цибулею. На кожній зупинці виходять в тамбур і кричать: «Незалежність!», «Незалежність!» Провідник не знає, що з ними робити, сонні пасажири нічних станцій дивляться насторожено і теж не знають, як реагувати на збуджених диваків.

Назад озирався: Роман Кульчинський

Так поверталися з Києва до Полтави опозиціонери, котрі приїхали на мітинг під стіни Верховної Ради 24 серпня 1991 року.

Дехто каже, що Незалежність впала з неба. Для більшості подорожніх, котрим ми заважали спати в ту ніч, вона такою і виглядає. Але тепер ми знаємо, що історичний розвиток визначає меншість. Ця активна меншість наприкінці 80-х обрала курс «Геть від Москви» і досягла свого. Взагалі історія України 20-го століття - це історія активної меншості. Мети досягли неочікувано легко: того літа запам’яталася розмова батькових друзів про те, що «вільної України досягне лише наступне покоління». Вороги СРСР, які виросли в цій країні, не могли уявити, що її не стане.

Незалежність легко далася поколінню, яке вже сходить із суспільної сцени, але у неї важко було вписатися. Більшу частину моїх тодішніх супутників я скоро назавжди втратив з поля зору. Це дивно, бо декілька років «до» ми бачилися не рідше ніж раз на тиждень. Про багатьох чув, що життя не склалося, хто спився, хто помер, хто зайнявся бізнесом, заробив швидкі гроші/проблеми/погрози і кинувся «в біги», після чого його ніхто ніде не бачив.

Загалом нічого дивного типові життєві історії того часу. В моєму полтавському під’їзді спилися майже усі чоловіки, дебелі дядьки із села, котрі працювали на будівництві – втрачена робота і сором, що не можуть принести гроші додому, надійно затягували вузол, а самі щось робити без начальників вони не уміли. Коли знову з’явилася робота мої монтажники-висотники працювати уже не могли.

Не кращі історії і в однокласників, декілька років тому зустрів першу вчительку, вона розповіла, що половини класу вже немає в живих: спилися, стали наркоманами, потрапили на зону. Це при тому, що школа вважалася хорошою.

Старші колеги, котрі вчилися у більш благополучних місцях, наприклад хороших київських школах скаржилися, що в Україні лишилося два-три однокласники, інші виїхали. Хороша тема, між іншим, дослідити долю декількох класів, котрі випустилися 1991 року.

Але чи могло бути по іншому?

Наші «правильні» публіцисти люблять розриватися в плачі на тему того, наскільки «наш народ» поганий і нездатний «будувати свою державу», посилаючись на досвід Польщі і Прибалтики.

Коли я читаю такі розмірковування, то уявляю людей, з якими вертався першої ночі Незалежності. Їх безмежну наївність без перебільшення геніально описав Микола Поліщук у статті присвяченій Народному Рухові.

Не думайте, що вожді були набагато мудріші: тюрма - це, звичайно, життєвий університет, але не замінник Оксфорда, подорожей світом і обізнаності з найсучаснішими ідеями.

Не думайте, що компартійна і гебешна еліта мала широкий світогляд: хамство, мат і спецрозподільники – їхнє життя.

В Радянському Союзі читали тільки те, що дозволяла партія, а вона дозволяла небагато і часто у викривленому перекладі. Навіть зараз у російськомовному Інтернеті відсутні знакові для всієї людської цивілізації тексти, наприклад один з основних творів Ганді. Як мінімум третина нобелівських лауреатів з літератури не перекладена російською і досі.

24 серпня 1991 року жодна людина у нашій країні не знала, як живе вільний світ, як живуть вільні люди.

Ми були схожі на вирощених у теплиці рослин, у яких розвалилася теплиця. Дивно, що ми взагалі вижили.

Міру нашої наївності важко описати. Соромно признатися, але у моєму житті був період, коли я вважав, що учити англійську не потрібно, мовляв, що за пережиток імперіалізму, Україна стане вільною, наша культура/наука/економіка і т.п. розквітне і жодна іноземна мова нам не потрібна.

Згодом я прочитав колонку іменитого журналіста зі Львова, котрий згадував ті самі безглузді фантазії. І ці ідеї циркулювали у меншості, яка задавала тренд, а що вже казати про більшість…

В 1991 незалежна Україна, як кажуть «напильником» переробила під себе основні радянські інституції. Протрухлі, вони існують і до сьогоднішнього дня. Здається, всім зрозуміло, що наша державна медицина, освіта, армія, суди, СБУ, міліція, прокуратура і т.п. не придатні для сучасного життя, вони, як сухі гілки, тільки заважають дереву рости і плодять паразитів.

Але крім цих напіврозкладених структур, котрі ми отримали у спадок, в нас не було нічого, що просто забезпечує життя.

Повернемося на Хрещатик 1990 року. Багато хто ностальгує за ним. Щоб поїсти, там було три точки. Скрізь натовпи людей.

Пам’ятаю як вчора: вистоюю чергу у славнозвісній вареничній між вулицею Хмельницького і проспектом Шевченка, купую довгоочікувану порцію, розламую алюмінієвою виделкою вареник і бачу там красивого і жирного таргана. Більше я там у чергах не стояв.

Повернувшись із Італії, легко критикувати київські ресторани, але задумайтеся на хвилинку і відчуйте різницю між власником ресторану у п’ятому поколінні і українцем, який будував свій бізнес по книжках і з форуму в інтернеті. Насправді ми швидко учимося.

Глянемо на архітектуру, «застиглу музику епохи», - за висловом Шпенглера.

Звучить дивно, але в 1991 році ми не уміли навіть будувати. Українці проектували мости і клали газопроводи для всього Союзу, але не знали, як збудувати затишний і красивий приватний будинок. Не знали, бо таке будівництво було заборонене.

Кожен київський дачник розповість, як ходили партійні комісії і перевіряли чи не перевищує дача встановлені мінімальні стандарти (партія обмежувала дачників у висоті, ширині і навіть будматеріалах, другий поверх обов’язково - дерев’яний), мешканцям приватного сектору дозволяли будувати тільки типові будинки, і ні метра більше.

І тому не дивно, що в часи незалежності люди почали гнати страшні і гігантські одоробла. Щоб набути відчуття стилю, зрозуміти, яким повинен бути будинок, яка квартира, який під’їзд у багатоповерхівці, знадобилося 20 років, економічний бум і криза. І тільки зараз ми починаємо будувати приватні будинки по-європейському, без гігантоманії і зі смаком, а багатоповерхівки з світлим і приємним під’їздом.

Коли переглядаєш вуличні фотографії 80-х даєшся диву: як можна було на себе це вдягнути?. Згадайте «варьонки» й інші штани із обвислими колінами, в яких не соромилися ходити містом, розтягнуті светри, балонієві курточки, куплені у пересувному магазині 10 років тому, шапки з бумбоном т.п. і т.д.

Воїнствуючі естети і досі знущаються над одягом українців, і часто вони праві, але стиль одягу мешканців великих міст прогресує постійно. Заїзджі гуру від світової моди говорять, що наші вулиці не відрізняються від вулиць Мілана чи Берліна. Те саме кажуть наші співвітчизники, котрі осіли закордоном .

З упевненістю можна сказати, що за двадцять років ми навчилися їсти, одягатися і облаштовувати житло. Прості житейські навички, цілком природні для інших народів Європи (навіть комуністичної), і яких при радянській владі ми не мали. Це вже не мало.

Ми навчилися навіть більше - працювати і заробляти гроші самі, не чекаючи, поки «запрацює завод». Мої полтавські сусіди спилися, втративши роботу. Криза 2008 року вдарила не по всіх, але тим, хто попав під роздачу, було куди важче ніж робітникам на початку 90-х. З дач і городів уже ніхто не харчувався, доходи зникли, а виплати по кредиту виросли. І народ вижив, крутився, як міг: міняв роботи, професії, ставав таксистами, організовував щось нове, але не пив по дворах, забиваючи козла.

Мало того, дрібний бізнес навіть зумів худо-бідно відстояти свої корпоративні права, що є абсолютно новим явищем.

Ми навчилися жертвувати гроші на суспільні потреби. Памятаю, як десь у середині 90-х українська дівчинка у тяжкому стані потрапила у варшавську лікарню, про це повідомили їхні ЗМІ і за декілька днів поляки назбирали чималу суму, необхідну для лікування. Факт збору грошей на лікування громадянами так вразив наших журналістів, що про це декілька днів повідомляли центральні телеканали. Сьогодні українці без зайвого галасу жертвують свої кошти на лікування чужих дітей і інші благочинні срави.

Наступний етап у школі життя: навчитися співпрацювати між собою, що виливатиметься в різні форми підвищення добробуту, наприклад у створення ОСББ чи живої і повноцінної політичної партії.

Щоб до цього дійти, потрібно змінити свою мораль, навчитися яксіно і вчасно виконувати свою роботу, вести бізнес чесно. Не завадить і знизити рівень агресії у спілкуванні один з одним. В розумінні цих внутрішніх змін нам дещо допомогла економічна криза, це розумієш, коли порівнюєш роботу дрібних підприємців до і після 2008 року. Але ще є куди рости

З потребами трохи вищого плану більше проблем – культурне й інтелектуальне життя України - це як НЛО, його наче бачили, але доказів немає.

Знову, давайте повернемося до початку Незалежності: сучасної музики немає, модної індустрії немає, сучасної літератури немає, телебачення немає, фм-станцій немає, журналістики немає фактично немає нічого, що створює культурний простір суспільства.

Можна розмірковувати про меншовартісність нашого телебачення, але давайте порівняємо: свою першу телепередачу Бі-Бі-Сі випустила в 1936 році! Жодному нашому каналу (УТ-1 не рахуємо) немає і двадцяти років. Як на такий молодий вік, відсутність школи та старших «ікон стилю», на яких рівняється молодняк, наше ТБ не таке уже й погане.

Думаю, освоєння культурних потреб - це наш наступний етап. І ми зараз в нього входимо. Як доказ, це і сплеск в літературі, і увага до заяв письменників, і велика кількість різноманітних музичних фестивалів.

Всі ці навички, котрі ми здобули за 20 років, не вартують і виїденого яйця без одного головного уміння. Думаю ви здогадалися про що я. Звичайно, про здатність виходити на Майдан і змінювати владу. Студентське голодування, Помаранчева революція, зовсім свіжий Податковий майдан вселяють абсолютну впевненість, що це феєричне свято повториться знову. Причому, незважаючи на важкість похмілля, наші мирні революції завжди давали суттєвий поштовх розвитку суспільства.

Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, ми проблукали серед політичних пісків 20. Озираючись назад, розумієш, що відстань між тим, що було і тим що є - фантастична. Сподіваємося, що через 20 років наше нинішнє життя виглядатиме так само кумедно, як радянське життя 20 років тому. Для таких надій є всі підстави. Адже ми швидко учимося і уміємо організовувати Майдани.

* * *

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів.

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода.

Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93

- це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

Ви можете підтримати ТЕКСТИ також і тим, що поширите цей матеріал і ці реквізити в соціальних мережах.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 7

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Приятные воспоминания, что и говорить!
Но не могу не уточнить.
Мы многому научились - тому, к чему были готовы. Потому что за время брежневского застоя подтачивались многие границы и представления, о которых пишет автор. (Кстати, удивляет отношение к английскому. В то же время, выборы Президента 1991, кандидат ак.Юхновский в Харькове. Обращаясь к сторонникам, пришедшим на встречу, он говорит - учите английский, все, что делаете пишите сразу в переводе на английский. Рекламу своих товаров, услуг, себя как специалиста, описание своей работы). Т.е. мы не так и не знали про западную моду, музыку, литературу, технические решения, товары. Не в подробностях, но представление имели и были готовы усвоить. Потому и прошел этот этап успешно.
Думаю, что он закончился в середине 2000-х. И теперь вроде ка стагнация. Страна и люди усваивают более глубинные вещи, к которым оказались совершенно не готовы. Самоорганизация, недоверие к Вождям, готовым все за тебя сделать, к раздаче и т.д.

Наше знання про музику і товари можна порівняти із знаннями індіанців про рушниці, вони про них теж знали уміли користуватися, але принцип дії навряд чи був зрозумілий.

Знаете, есть старый анекдот, как человеку объясняют устройство паровоза. Он выслушал до конца и спросил - я так и не понял, а где же лошади цепляются.
Так вот в отношении музыки и товаров люди готовы были учиться, а не искать место цепляния лошадей.
В отношении же более тонких материй, например, самоорганизации и общественного устройства - только сейчас начался процесс понимания большинством, что место для цепляния лошадей искать не надо о)))

За двадцать лет в головах появилось немного критического отношения к государству.
Добавлю свои 3 копейки: по Монтескье демократическое государство имеет три ветви власти, сами проверьте -- какие (шутка).
Ответ:
1. Законодательная -- принадлежит " красным помещикам," бывшим партийно-советским начальникам,
2. Исполнительная -- " -- бывшим советским чиновникам,
3. Судебная -- " -- бывшим советским судьям, которые служили и служат первым двум.

На мой взгляд, начинать реформу нужно с Номера 3. Независимые судьи -- единственное мирное средство влияния на Номер 1 и Номер 2. Судья служит ЗАКОНУ и СОВЕСТИ (в неохваченных законом случаях).

Пример: пока была при власти, Тимошенко через суд Печерского раиона отменила международный !? договор о газе,
теперь тот же суд гнобит ее в тюрьме за договор о газе. Потому, что теперь суд исполняет желание нового человека, имеющего реальную власть.

Бизнесмен не пойдет жаловаться на другого бизнесмена в суд, потому, что не верит в независимость суда от власти.
А без поддержки контрактных отношений судом невозможно представить себе легальный бизнес. А бизнес -- это основа экономики, политики и благосостояния народа.

Суд присяжных - моё лекарство для Украины: хочешь принимай , хочешь подыхай.
Лео

Окрім суду присяжних хороший інструмент - виборні мирські судді.

Дуже добра стаття!

А країна таки справді розвивається.
Це особливо добре видно таким зрадникам, як я, що бачатьїї з кількарічними інтервалами.

На приклад, поїзди: у туалетах з'явилося не тільки мило, а й туалетний папір; білизна у запечатаних пакетах, включена у вартість білету (тож провідникам немає сенсу продавати її по кілька разів, як колись).

Гарно!
Стосовно багатоповерхівок: поки що ми не зовсім навчилися їх будувати. Людина комфортно почувається у міському будинкові не вищому за 5-6 поверхів, а таких у нас - принаймні в Києві - майже не зводять.