У

Україномовні прогресисти проти російськомовних консерваторів

Де-факто, українську взяв на озброєння широкий табір людей, які хочуть змін у державі. В той час, як російську взяв на озброєння табір консерваторів, які бачать ідеальне суспільство в радянських чи імперських часах. Різниця ж між консерваторами і поступовцями в Україні насправді набагато сильніша, за, наприклад, надуману «різницю між Сходом та Заходом». Навіть в хронологічному плані свою ідеальну державу вони бачать по-різному: для перших вона знаходиться в майбутньому (з яким пов’язана і українська мова), для других – у минулому

Автор: Микола ПОЛІЩУК

Я не розумію тих наших патріотів, які безкінечно вибачаються перед російськомовною аудиторією за кинуту колись фразу про російську, як «мову блатняка та попси». Без сумніву, вираз цей достатньо грубий, нетолерантний, можливо навіть, образливий. Але ж він правдивий!

Блатняк та попса у нас є саме російськомовними – і я не розумію, як цей факт можна спростувати. По-моєму, його, навпаки, варто не тільки визнати, а й спробувати встановити, чому у нас в суспільстві російська і українська мови не розподіляються рівномірно, але кожна має якісь свої ніші, за межі яких не виходить, але і всередину не допускає чужинців.

Не знаю, чому так виходить, що, наприклад, природничники чи гуманітарії більше послуговуються українською мовою, а технарі чи медики – російською. Якщо ми будемо вважати, що мови розподіляються рівномірно, то чому у нас немає, наприклад, україномовних мільярдерів? Їх же мало б бути 60% від списку Форбсу, а маємо тільки одного, та й то – Фірташа.

Здається, що не стільки людина з певним вибором мови приходить на якусь посаду в нашій країні, скільки сама посада диктує йому мову спілкування. Можна, звичайно, сперечатись з цим твердженням, але я маю достатньо багато прикладів для того, щоб казати, що у нас той чи інший соціальний статус вимагає володіння своєю корпоративною мовою. Причому це не обов’язково має бути чисто літературна українська чи російська. Навіть суржик є специфічною кастовою мовою такого собі селянсько-містечкового прошарку.

Складається іноді таке враження, що як тільки в країні виникає якийсь новий соціальний стан, так він одразу ж обзаводиться своїм сленгом. Наприклад, із появою великої касти блоґерів, одразу ж з’явився і їх специфічний жаргон, який все більше віддаляється від літературної української чи російської. В цьому я особисто переконався, протягом півроку готуючи огляди блоґосфери для однієї із центральих газет.

Річ, яка на перший погляд здалась мені простою, насправді виявилася досить проблемною. Фактично адаптація текстів, сповнених мемами, специфічними стилістичними зворотами, відсиланнями до якихось маловідомих за межами блоґосфери фактів, більше нагадувала роботу перекладача, аніж літературного редактора.

Я не виключаю, що якщо така тенденція продовжиться (а я не бачу причин, чому б це мало бути не так), то, можливо, дійсно настане час випускати українсько-інтернетні словники, а мова інтернетна і мова літературна будуть розходитись приблизно так само, як і українська книжна і українська розмовна за часів Григорія Сковороди.

Але ж чи мова блоґерів є єдиною субкультурою мовою? Без сумніву, ні. Кожна соціальна група має своє арґо. Тюремна «фєня» в цьому плані є явищем найбільш показовим. Вона давно вже існує окремо від класичної російської мови, і за час свого існування виробила свої механізми захисту від сторонніх впливів.

Характерно, що в прибалтійських державах ряд правих політиків вже не перший рік намагаються націоналізувати контингент утримуваних в тюрмах, які попри всі вжиті заходи, вперто продовжують користуватися російською мовою. Не те, що ми не бачили спроб українізувати і вітчизняні буцегарні.

В епічній книзі «Від дзвоника до дзвоника» Олесь Вахній виробив навіть готову теорію про походження сучасного вітчизняного кримінального світу безпосередньо від опришків та Довбуша. Але попри цю неабияку працю, світ криміналу чомусь залишається осторонь проблем національного відродження.

Наскільки пам’ятається, свого часу навіть той самий шансон і блатняк намагалися українізувати. Дивак на прізвище Репета на зорі незалежності намагався співати тюремні пісні солов’їною мовою, і доспівався до повного забуття. Тюремний світ традиційно залишається вірним своєму арґо, до речі, досить консервативному – ряд слів нинішньої «фєні» існували і сто років тому.

Очевидно, специфічна тюремна атмосфера сприяє герметизації мовленнєвих зворотів. Можна, звичайно, сказати, що перед нами згубні впливи імперської спадщини, але корпоративність мови, очевидно, генетично притаманна будь-якій людині. Можна згадати, що різні мови мали різні соціальні прошарки ще у античній Греції та Римі. Різнилися мови і у різних індійських каст.

Тут ми можемо, до речі, згадати і праці дуже неоднозначного академіка Миколи Яковича Марра, який протягом сталінської доби встиг побувати і головним світилом радянської філології, і, вже по смерті, був нищівно розкритикований Сталіним у праці «Марксизм і питання мовознавства».

За часів найвищого злету своєї кар’єри, перебуваючи на посаді віце-президента АН СРСР, Микола Марр висував гіпотези (дехто називає їх псевдонауковими) про те, що мова якоюсь мірою підкоряється суспільним законам. Ось, наприклад, мова робітника буде відрізнятися від мови капіталіста (не забуваймо, що не так давно перед цим російське дворянство демонстративно нехтувало російською ж мовою), мова селянина – від мови міського мешканця.

Таке бачення в принципі цілком відповідало радянській системі, яка хотіла бачити класовий підхід абсолютно в усьому. Хоча наприкінці сорокових, коли ідеологія радянської держави з планетарних гасел звелась до пошуків пріоритету всього російського, вона стала просто шкідлива (основною мовою трудящих всього світу було оголошено російську мову) і в праці «Марксизм та питання мовознавства» була піддана нищівній критиці самим Сталіним.

Але в двадцятих роках в Україні уявлення про російську, як про мову пролетаріату на противагу українській, як мові селянства було настільки сталим, що по ньому було прийнято навіть партійну резолюцію, яка засуджувала подібний «ухил». Щоправда, таке уявлення про роль української мови, як «сільської», а російської, як «городської» подекуди зустрічається і по сьогодні.

Зараз, коли ми знаємо праці Лоренца і Еріксона, присвячені питанням етології та людської ідентичності, ми розуміємо, що причина такої нерівномірності в розподілі носіїв мови швидше за все не соціальна, а психологічна.

Людина не може існувати поза певним культурним середовищем, причому саме корпоративна культура примушує людину оцінювати навколишній світ за системою «свій-чужий». Визначення кого-небудь, як «свого», на думку Конрада Лоренца, мало б включати у людини соціальний інстинкт взаємної допомоги, визначення «чужого» - мало вмикати інстинкт внутрішньовидової агресії.

В первісному суспільстві все було більш ніж просто – поняття «свого» обмежувалося групою родичів, чи плем’ям, «чужими» були всі останні, яких можна було вбивати, смажити і їсти (варто відзначити, що канібалізм у природі зустрічається вкрай рідко, і людина в цьому плані є жорстким виключенням з правил).

Коли на зміну племенам прийшли набагато чисельніші культури, які включали в себе вже тисячі і мільйони чоловік, проблема розпізнавання «своїх», була вирішена з допомогою ряду маркерів, притаманних тій чи іншій культурі. Наприклад, належність до нації підкреслюється державними символами, і усілякі зображені на гербах орли, леви і єдинороги для багатьох патріотів є по-справжньому сакральними символами.

Але таким же самим маркером є, наприклад, біло-блакитне кашне у фаната «Динамо». Або та сама паранджа у французької мусульманки, яка давно уже слугує саме маркером ідентичності певної соціальної групи, яке лиш прикривається релігійними догматами. Мова є одним із найпотужніших маркерів, тому не дивно, що кожна культура намагається виробити або свою мову, або «приватизувати» вже існуючу, - мова є найсильнішим, найяскравішим маркером. Саме в цьому ключі ми можемо подивитися на те, які культури обслуговує українська мова в нашій державі.

В російськомовному Києві семидесятих носій україномовності практично обов’язково сприймався, як прихильник вільної України і опонент режимові.

Популярна тоді фраза «он такой бандеровец, что постоянно говорит только на украинском языке» була лише констатацією реальності. Фактично, це була мова опозиції режиму, і зустрівши на вулиці когось україномовного, ви могли бути на 99% певні, що ця людина скептично ставиться до рішень ЦК КПСС і має проблеми з «органами».

Загалом, може десь і існували якісь україномовні комуністи, окрім Бориса Олійника, але це було явне виключення з правил. З часом, як в країні з’явилася реальна відкрита політика, українська мова стала мовою політичного спілкування.

Російськомовний політик був дивиною. І навіть зовсім нещодавно, з першим обранням Черновецького багато людей було відверто здивовано: невже можливий мер Києва, який не розмовляє державною мовою? Практично, всі дев’яності ми спостерігали подібні тенденції, які, втім, з останнім часом пішли на спад.

Серед українських націоналістів, навіть у офісах «Свободи» можна зустріти людей, що не знають української мови, так само, як і виник пласт політиків і державних діячів, які підняли на свій прапор питання «захисту російськомовності», але навіть ці останні в особливих випадках теж переходять на українську.

Можна сказати, що на сьогодні українська мова освоює більш широку культуру.

Де-факто, українську взяв на озброєння широкий табір людей, які хочуть змін у державі.

Це табір настільки ж великий, наскільки і строкатий: до нього входять і радикальні націоналісти, і євроінтегратори, і просто люди, які хочуть реформ, і борці за права людини. Фактично, послуговування українською мовою уже ідентифікує людину, за деякими винятками, як прихильника демократії і верховенства права.

В той час, як російську взяв на озброєння табір консерваторів, які бачать ідеальне суспільство в радянських чи імперських часах.

Це розшарування – україномовні прогресисти проти російськомовних консерваторів стає з кожним днем все більш чітким. Різниця ж між консерваторами і поступовцями в Україні насправді набагато сильніша, за, наприклад, надуману «різницю між Сходом та Заходом».

Фактично, напрямки розвитку держави, які сповідують одні і другі діаметрально протилежні, і про спробу якогось синтезу їх нам не доводиться навіть говорити. Навіть в хронологічному плані свою ідеальну державу вони бачать по-різному: для перших вона знаходиться в майбутньому (з яким пов’язана і українська мова), для других – у минулому (чітким маркером якого є, поряд із червоними прапорами і монументами Леніну-Сталіну і російська мова).

Перехід до авторитарної системи управління країною, певно, лише прискорить таке розшарування, так як «закручування гайок» навіть байдужих до політики людей примусить визначатися за чи проти нової державної моделі вони виступають. Або, кажучи інакше, сам режим запише до табору своїх противників всіх, хто не буде йому показово лояльним, а лояльність, як ми вже визначали, буде визначатися рядом маркерів, в тому числі і мовних. Тобто, з часом повториться таж ситуація семидесятих років, коли за мовністю можна буде визначати і політичні погляди людини.

* * *

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів.

Фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Рахунок на BitCoin: 12A3CXQop4ofhJWTmdfffC1m2F5vVu1Wq1

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93

- це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

мова суспільство

Знак гривні
Знак гривні