Геополітика голоду. Світу загрожує глобальний дефіцит продовольства

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 71206 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 16/06/2011Дата публікації

Коли світові ціни на пшеницю зростають на 75%, як це сталося протягом минулого року, у США це означає, що хлібина дорожчає з $2 до з $2,10. Однак якщо ви живете в Нью-Делі, таке астрономічне подорожчання справді має значення: подвоєння світових цін на пшеницю означає, що пшениця, яку ви принесете додому з базару, щоб вручну змолоти на борошно і спекти чапаті, коштує вдвічі більше. Зі страху перед неможливістю придбати достатньо зерна на ринку кілька багатих країн (Саудівська Аравія, Південна Корея та Китай) зробили незвичайний крок – купили чи орендували землю в інших країнах, щоб на ній вирощувати для себе зерно.

Автор: Лестер Браун, Foreign Policy

Переклад: Сергій Лук"янчук

Так само, як і зерно дорожчає рис. Якщо світові ціни на рис подвоюються, це ж відбувається з ціною на рис на місцевому базарчику в Джакарті. І те ж стосується тарілки рису на столі індонезійської родини.

Зустрічайте нову продовольчу економіку 2011 року. Ціни зростають всюди, але наслідки цього проявляються по-різному.

Для американців, які витрачають в супермаркетах менше ніж одну десяту від свого доходу, ріст цін на продукти є неприємністю, але не катастрофою. Але для найбідніших двох мільярдів людей на планеті, які витрачають на їжу 50-70% доходу, це здорожчання означає, що вони їстимуть не два рази на день, а один. Ті, хто чіпляється за найнижчі щаблі світової економічної драбини, ризикує впасти з неї взагалі. А призвести це може – і призведе – до революцій та суспільних потрясінь.

В 2011 році ООНівський індекс цін на їжу поставив рекорд усіх попередніх часів. Станом на березень ціни росли вісім місяців поспіль. Враховуючи прогноз на дефіцит врожаю, хиткий стан урядів Середнього Сходу та Африки через ріст цін, ринки, які переживають один шок за іншим, їжа швидко стане прихованим рушієм світової політики. І кризи на зразок нинішньої стануть звичною справою.

Нова геополітика їжі виглядає значно мінливішою – та набагато суперечливішою – ніж це було раніше. Нестача їжі – нова норма.

Донедавна несподівані стрибки цін не грали великої ролі, бо за ними швидко наставав період порівняно низьких цін на їжу, що дозволяло забезпечити політичну стабільність наприкінці 20 століття по всьому світові. Але зараз причини і наслідки мають інший – загрозливий – характер.

У багатьох сенсах зараз відновилася харчова криза 2007-2008 років, яка свого часу вщухла не тому, що світ якимсь чином згуртувався і вирішив її раз і назавжди, а тому, що глобальна криза скоротила попит, а сприятливі погодні умови дозволили фермерам отримати рекордний урожай зерна.

З історичної точки зору сплески цін майже завжди були спричинені погодними аномаліями – відсутністю мусонів у Індії, посухою в колишньому СРСР, «тепловою хвилею» на Середньому Заході США. Такі події завжди мали руйнівний вплив, але, на щастя, траплялися рідко.

На жаль, нинішні ціни ростуть унаслідок трендів, що водночас нарощують попит та ускладнюють збільшення виробництва. Поміж них – швидкий ріст населення, зростання температури, осушення іригаційних криниць.

Щодня біля обіднього столу планети з’являються двісті дев’ятнадцять тисяч нових людей, яких треба нагодувати.

Ще більш тривожним є те, що світ утрачає здатність пом’якшувати ефект дефіциту продовольства. У відповідь на колишні сплески цін США, найбільший виробник зерна у світі, мав змогу ефективно відвернути світ від потенційної катастрофи. Від середини 20 століття до 1995 року у США був або надлишок врожаю, або незайняті орні землі, які можна було засіяти, щоб урятувати проблемні країни.

Коли в 1965 в Індії не випали мусонні дощі, президент Ліндон Джонсон направив одну п’яту американського врожаю пшениці до Індії, і тим самим відвернув голод. Більше такого зробити не вдасться, резерви вичерпано.

Саме тому продовольча криза 2011 року – це реальність, і саме тому вона може призвести до хлібних бунтів, а зрештою до політичних революцій. Що як повстання в Тунісі, Єгипті та Лівії (країні, що імпортує 90% зерна) – не кінець історії, а тільки початок?

Готуйтеся, фермери та міністри закордонних справ – наступає нова ера, в якій дефіцит харчів формує глобальну політику.

Подвоєння цін на зерно з 2007 року було спричинене двома факторами: ріст попиту та складнощі із швидким збільшенням виробництва. Результатом став світ, який вражаюче відрізняється від щедрої глобальної зернової економіки минулого століття.

Навіть на цій ранній стадії можна помітити загальні конкурси нової харчової економіки.

Зі сторони попиту фермери будуть зазнавати все більшого тиску. Перший – ріст населення. Щороку фермери мають нагодувати 80 мільйонів «нових» людей, майже всі вони походять з країн, що розвиваються. Населення світу майже подвоїлося з 1970 року і в середині 21 століття становитиме 9 мільярдів. Ще три мільярди намагаються піднятися вище в «ланцюжку харчування», споживаючи більше м’яса, молока та яєць. Як тільки більшість родин в Китаї та інших країнах потраплять до середнього класу, вони захочуть харчуватися краще. Але разом із ростом поголів’я худоби росте попит на харчове зерно (наразі в США споживання зерна на душу населення в чотири рази вище , ніж у Індії, де у тваринний протеїн перетворюється небагато зерна. Поки що небагато.)

У той же час США, які колись відігравали роль глобального буфера проти неврожаю у інших країнах, зараз перетворюють величезні кількості зерна у автомобільне паливо – незважаючи на те, що світове споживання зерна (наразі воно становить 2,2 мільярди тон на рік) росте все швидшими темпами. Десять років тому споживання збільшувалося на 20 мільйонів тон на рік. Зараз – на 40 мільйонів тонн щороку.

Але внаслідок перегонки зерна на етанол у США ці темпи зросли ще більше. В 2010 році США зібрали 400 мільйонів тонн зернових, з яких 126 мільйонів тонн пішли на етанолові фабрики (в 2006 році – лише 16 мільйонів тонн).

Така значна кількість, що йде на виробництво етанолу, означає, що тепер ціни на зерно прив’язані до цін на нафту. Тож якщо нафта знову подорожчає до 150 доларів за барель, це потягне вгору й ціну на зерно: адже стане вигідніше переробляти зерно на пальне.

І це не тільки американський феномен. Бразилія, яка виробляє етанол з цукрової тростини, займає друге місце після США, а в ЄС ставлять за мету отримувати до 2020 року 10% пального з відновлюваних джерел, переважно біопалива. Це також забирає землі від виробництва продовольства.

І мова йде не просто ріст попиту на їжу. Все – від зниження рівня ґрунтових вод до ерозії ґрунтів та наслідків глобального потепління – свідчить про те, що світ не зможе впоратися із глобальним ростом нашого апетиту. Взяти хоча б зміни клімату: просте правило агро-екологів стверджує, що на кожен градус Цельсію, на який зросла температура протягом сільськогосподарського сезону, урожайність зернових впаде на 10%. Ця закономірність драматично проявилася під час засухи 2010 року в Росії, де урожай зернових скоротився майже на 40%.

Саудівська Аравія – одна з 18 країн, де дозріває водяна «аграрна бульбашка».

Загалом більше половини населення планети живе в країнах, де знижується рівень ґрунтових вод. Середній Схід з його політичними заворушеннями – перший регіон, де виробництво зерна вийшло на максимум і почало спадати через дефіцит води. При цьому населення зростає. Спад урожайності вже почався у Сирії та Іраку, і скоро почнеться у Ємені. Але найбільші «харчові бульбашки» - в Індії та Китаї. У індії, де фермери пробурили 20 мільйонів іригаційних свердловин, падає рівень ґрунтових вод, і свердловини починають пересихати. Світовий Банк доповідає, що 175 мільйонів індійців харчуються зі зрошуваних полів. У Китаї зрошувальне землеробство зосереджене на Північній китайській рівнині, де виробляється половина пшениці та третина кукурудзи в країні. 130 мільйонів китайців отримують харчі зі зрошуваних полів. Як ці країни вирішуватимуть проблему дефіциту, коли висохне їхня іригація?

Крім цього, ми також неправильно поводимося з ґрунтами, породжуючи нові пустелі. Ерозія ґрунтів, що є наслідком надмірного розорювання, підриває продуктивність на третині орних земель світу.

Протягом останнього півстоліття ми звикли сприймати аграрний прогрес як належне. Десятиліття за десятиліттям передові технології забезпечували постійний ріст врожайності. Справді, врожайність з гектара зросла з 1950 року втричі. Але зараз у найбільш передових аграрних країнах ця ера закінчується – фермери вже використовують всі можливі технології для підвищення врожаїв. Врожайність рису росла протягом сто років, а зараз вже шістнадцять років у Японії вона не збільшується. У Китаї врожаї скоро теж «вирівняються». А лише ці дві країни забезпечують третину світового врожаю рису. Тим часом врожаї пшениці вийшли на плато в Британії, Франції та Німеччині – трьох найбільших виробниках пшениці у Західній Європі.

Ера скорочення світових ресурсів їжі означає, що здатність вирощувати продовольство стає новим геополітичним важелем. Країни почнуть боротьбу за власні локальні інтереси – за кошт загального блага.

Перші ознаки проблем постали в 2007 році, коли фермери не змогли задовольнити ріст глобального попиту на зерно. Ціни на зерно та сою почали рости і в середині 2008 року потроїлися. У відповідь більшість країн-експортерів спробували приборкати внутрішній ріст цін, обмеживши експорт. Серед них були Росія та Аргентина – два провідні експортери пшениці. В’єтнам, експортер рису №2, узагалі заборонив експорт на кілька місяців на початку 2008 р.

Коли країни-експортери почали обмежувати експорт, країни –імпортери запанікували. Не маючи змоги сподіватися на ринок, кілька країн пішли на невідомий раніше крок: спробували укласти довготривалі угоди з країнами-експортерами. Філіппіни, наприклад, вели перемовини про трирічну угоду з В’єтнамом на 1,5 млн т. рису щороку. З аналогічною метою до Австралії прибула делегація Ємену, але не мала успіху. На ринку, де панують продавці, експортери неохоче укладали довготермінові зобов’язання.

Зі страху перед неможливістю придбати достатньо зерна на ринку кілька багатих країн (Саудівська Аравія, Південна Корея та Китай) зробили незвичайний крок – купили чи орендували землю в інших країнах, щоб на ній вирощувати для себе зерно. Більшість із цих земельних придбань припадають на Африку, де деякі уряди здавали орні землі в оренду менш ніж за долар за акр (0,4 га) на рік. Серед них були Ефіопія та Судан – країни, де мільйони людей живуть на харчову допомогу від ООН. Те, що уряди цих двох країн продають землі іноземцям, тоді як власний народ голодує, - прикрий коментар на адресу їх лідерів.

До кінця 2009 року велися перемовини по сотнях угод із придбання землі, деякі з них перевищували мільйон акрів (400 тис га). Аналіз Світового Банку за 2010 рік свідчить, що ці «захоплення земель» загалом становлять 140 мільйонів акрів – це більше ніж орна земля, відведена в США під пшеницю та кукурудзу разом узяті. Такі придбання зазвичай включають право на воду – що означає наслідки для всіх країн, розташованих нижче по течії річок. Вся вода басейну Верхнього Нілу, що йде на зрошення земель в Ефіопії та Судані, не потрапить до Єгипту, якому тепер доведеться вести переговори про воду з новими країнами.

Ризик конфліктів – і не тільки через воду – дуже високий.

Багато земельних угод укладалися таємно, і в більшості випадків земля, продана чи віддана в оренду, використовувалася місцевими селянами. Часто з ними взагалі не радилися чи взагалі не повідомляли про нові домовленості. А через те, що в таких країнах право власності на землю не оформлене, фермери, що втратили свою землю, не мали з чим іти до суду.

Ворожість місцевого люду до таких захоплень землі – правило, а не виняток. У 2007 році, коли ціни на землю почали рости, Китай уклав угоду з Філіппінами про оренду 2,5 мільйонів акрів землі, урожай з якої мав бути відправлений до Китаю. Як тільки про це стало відомо, громадське обурення (за яким стояли філіппінські фермери) змусило уряд призупинити угоду. Такий же скандал похитнув Мадагаскар, де південнокорейська ферма Daewoo Logistics придбала права на понад 3 мільйони акрів землі. Витік інформації про угоду породив політичний фурор, який призвів до повалення уряду та скасування угоди.

Справді, навряд чи більш сприятливе «пальне» для повстань, аніж конфіскація землі в людей. Більше того, сільськогосподарська техніка вразлива до диверсій. Якщо підпалити поле зрілої пшениці, воно горить дуже швидко.

Ризик становлять не тільки подібні угоди. Іноземні інвестори, що вирощують хліб у країні, де повно голодних людей, мають справу з іншим політичним питанням – як вивезти зерно. Чи пропустять селяни вантажівки з пшеницею, коли вони самі перебувають на межі голоду? Шанси політичної нестабільності в країнах, де селяни втратили свої землі та засіб для існування, дуже високі.

Так, подібні оборудки означають потенційні інвестиції в сільське господарство країн, що розвиваються, - загалом на суму в 50 млрд доларів. Але пройде багато років, перш ніж буде отримано суттєвий ріст врожайності. Громадська інфраструктура сучасного ринкового сільського господарства у більшості країн Африки просто відсутня. У деяких країнах роки підуть на будівництво доріг та портів, потрібних для завезення добрив та експорту с/г продукції. Крім цього, сучасна агро-галузь потребує власної інфраструктури: машинних станів, паливних складів, ремонтних баз, бурового обладнання, іригаційних насосів та енергії для їх роботи. Наразі розвиток придбаних земель іде вкрай повільними темпами?

Тож наскільки це все може збільшити світове виробництво продовольства? Ми не знаємо, але аналіз Світового Банку наводить дані, що тільки 37% цих проектів будуть присвячені виробництву харчової продукції. Більшість земель була придбана задля виробництва біопалива та інших промислових культур.

Та навіть якщо деякі з цих проектів зрештою забезпечать ріст врожайності – хто від цього виграє? Якщо буквально все – обладнання, добрива, пестициди, насіння – завозиться з-за кордону, а весь урожай відвантажується за кордон, на економіку країни це не сильно вплине. В кращому випадку, місцеві отримають роботу на фермах, але з високим рівнем механізації роботи буде небагато. І що найгірше, бідні країни, такі як Мозамбік чи Судан, матимуть менше землі та води на прогодівлю власного голодного населення. Наразі ці проекти більше призвели до заворушень, ніж до зросту виробництва продовольства.

І цей поділ між бідними та багатими країнами скоро стане ще більш виразним.

У січні розгорнулася нова сутичка між країнами-імпортерами за гарантоване постачання продовольства. Південна Корея, яка завозить 70% зерна, оголосила про створення нової державно-приватної установи, яка закуповуватиме частину зерна. Маючи штаб у Чикаго, вона планує «обійти» великі зернотрейдингові компанії і купувати зерно безпосередньо в американських фермерів. Придбавши власні елеватори, корейці зможуть підписати багаторічні контракти на постачання, із визначенням обсягів пшениці, кукурудзи чи сої, які буде придбано по фіксованій ціні.

Інші імпортери не спостерігатимуть мовчки за тим, як Південна Корея «зв’язує» частину американського врожаю зернових ще до того, як він потрапить на ринок. До корейців скоро приєднаються Китай, Японія, Саудівська Аравія та інші. І хоч Корея від початку зосередилася на США – світовим лідером з експорту зернових – вона зможе укладати угоди з Канадою, Австралією, Аргентиною та іншими провідними експортерам.

Ніхто не знає, до чого призведе це посилення конкуренції за продовольчі запаси. Але схоже, що світ рухається від міжнародної співпраці, яка розвивалася протягом десятиліть після Другої світової війни, до філософії «кожен сам за себе». Продовольчий націоналізм може забезпечити харчові ресурси окремим багатим країнам, але зовсім не покращує світову продовольчу безпеку. Без сумніву, країни з низьким доходом, які продають свої землі або імпортують зерно, відчують на собі погіршення ситуації з продовольством.

Зі скороченням ринку зерна та збільшенням кліматичної нестабільності зростають і глобальні ризики. Ми зараз так близько до розвалу світової продовольчої системи, що це може стати будь-коли. Уявімо, наприклад, що б сталося, якби спека 2010 року в Росії сталася навколо Чикаго. Сорок відсотків спаду від прогнозованого російського врожаю в 100 мільйонів тонн – це 40 мільйонів тонн зернових. Але таке ж співвідношення щодо американських 400 мільйонів тонн – це 160 мільйонів тонн недобору зерна. Це означало б скорочення запасів зернових (ресурс до нового врожаю) до 52 днів споживання. Це був би не лише найнижчий рівень за весь час, але й менше ніж 62 запасів у 2007-08 роках – а тоді зерно подорожчало в три рази.

І що тоді? На світових ринках зерна запанує хаос. Ціни вистрибнуть за межі графіків. Деякі країни-експортери, щоб стримати внутрішні ціни на продовольство, обмежать чи заборонять експорт – як це було в 2007 та 2008 роках. Телебачення показуватиме не російські пожежі в глибинці, а сюжети про голодні бунти в бідних країнах та повалення урядів, які не змогли приборкати голод. Країни-експортери нафти, що імпортують зерно, мінятимуть зерно на нафту. Бідним імпортерам не знайдеться місця на ринку. На фоні повалення урядів та падіння світового ринку зерна глобальна економіка почне руйнуватися.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Юлия Латынина написала бы, что все это - разработки фонда ООН помощи голодающим - чиновники готовят расширение штатов и финансирования о)))
Но по сути - все же понимают, что уровень урожайности в Украине, России, Африке и т.д. очень далек от передовых стран. Посевные площади в мире уменьшались - при существующих ценах выращивать с/х продукцию было невыгодно. Ирригация в Китае вполне можно заменить капельным орошением, технически они вполне готовы. Им просто не надо было.
Был перекос, связанный с низкими ценами на продовольствие, перекос закончился, цены восстанавливаются.
А диким странам никто не поможет, кроме их самих.