Медична реформа: мінімум держави. Лікарні приватизувати, лікарів звільнити.

Оцінка статті на цей момент: +5/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 68050 Перегляди
  • 8 Коментарі
  • 10/06/2011Дата публікації

США є єдиною країною у світі, уряд якої допоки не дозволив собі втручатись в ціноутворення і обмежувати прибутки лікарів. Ця країна демонструє єдиний підхід до всіх суб’єктів економічної діяльності. Саме тому США є світовим лідером інновацій та досліджень в галузі охорони здоров'я. 18 з 25 останніх лауреатів Нобелівської премії з медицини - або американські громадяни, або вчені з інших країн, що працюють у Сполучених Штатах.16 травня у Могилянці старший науковий співробітник і експерт з охорони здоров'я Інституту Катона (пропагує ліберальні цінності) Майкл Теннер презентував масштабний аналітичний продукт "Порівняльний аналіз систем охорони здоров'я в світі".

Слухав лекцію і аналізував українські реалії: Анатолій Якименко

Ця доповідь відображення дискусії в публічній американській політиці на запропонований президентом США Бараком Обамою проект реформи охорони здоров’я. Проект Обами завдяки націоналізації медичного страхування має на меті розв’язати проблеми, наявні в американській медицині. Порівняльний аналіз систем медичного забезпечення провідних європейських країн, для яких процеси націоналізації уже позаду, корисний не лише для американського суспільства, а й для України, незважаючи на те, що питання націоналізації для нас не актуальне. Корисний, передусім, він є тим, що є неупередженим і цілісним, а представлені дані дають можливість зрозуміти природу речей.

Недоліки американської моделі, які змусили розпочати реформаторський рух загально відомі. Насамперед це дорожнеча, постійний і нестримний ріст витрат. За деякими даними, інфляція в медицині значно переважають її в інших сферах життя.

Попри те, що США є лідером з витрат бюджетних коштів на медичне обслуговування (16% від ВВП, понад 7000 доларів на людину станом на 2008 рік) медична допомога для великої кількості американців є недоступною, а частка державних витрат загалом складає 44%, тобто дольова участь пацієнта – 56 %.

Менший відсоток має лише Швейцарія, де частка державних витрат в сукупних витратах на медичну допомогу складає всього 25%. Понад 40 мільйонів громадян США не мають будь-якої медичної страховки.

Напис на карикатурі: "Позитивна сторона (медичної реформи) в тому, що ми можемо розраховувати на довгу затримку перед тим, як вони піддадуть нас евтаназії"

Порівняльний аналіз результатів соціологічних опитувань свідчить, що громадяни усіх без виключення країн, так чи інакше, не вдоволені існуючою системою медичного забезпечення.

Згідно даних останнього опитування, проведеного Commonwealth Fund, 82% громадян США вважають, що ця система вимагає або фундаментального реформування, або повної перебудови. У той же час, згадане дослідження Commonwealth Fund показало, що в кожній країні значна більшість населення - від 58% у Нідерландах до 78% у Німеччині - виступає за фундаментальні реформи або повний перегляд своїх систем охорони здоров'я. Не є винятком і Франція - країна яка очолює рейтинг ВОЗ, де 65% громадян вимагають реформ.

Доповідач вважає, що самі поняття «державна охорона здоров'я» і «загальне медичне страхування» часом лише вводять в оману - ніби все розмаїття способів, якими в різних країнах організується медицина і медичне страхування, можна вписати в якусь стандартну колективну модель.

Система охорони здоров'я в кожній країні - це продукт її унікальних умов, історії, політичного життя та національного характеру. Принципи організації цих систем варіюються від «керованої конкуренції»у Нідерландах і Швейцарії до жорсткої структури за принципом єдиного платника у Великобританії, Канаді і Норвегії, і безлічі проміжних варіантів.

Якщо спробувати зробити власні висновки стосовно організації надання медичної допомоги та системи охорони здоров’я, то так звані державні моделі всіх без виключення європейських країн створені на базі ринкових моделей і відрізняються одна від одної різним рівнем одержавлення та адміністративного втручання.

На якомусь етапі природно-еволюційного розвитку саме медична сфера потрапила в поле зору державної регуляції. Основна хвиля націоналізації відбулася в повоєнні часи. Ця регуляція полягала передусім в адміністративному втручанні в процеси ціноутворення. Також держава у значній мірі взяла на себе відшкодування витрат за медичні послуги бюджетними коштами. Більшість країн із так званою державною охороною здоров’я фактично зберегли природні ринкові конкурентні стосунки між лікарями, залишивши їх суб’єктами економічної діяльності із гонорарною формою оплати праці.

Дуже невелика кількість країн (Норвегія, Іспанія) практично перевела лікарів в ранг державних службовців, здійснюючи оплату їхньої праці по фіксованих бюджетних ставках.

Очевидно про абсолютну державну медицину можна говорити в тому випадку, якщо уряд не лише обмежує вартість медичних послуг, а й нівелює конкурентні стосунки, утримуючи лікарів на фіксованих бюджетних ставках, як в Україні.

США є єдиною країною у світі, уряд якої допоки не дозволив собі втручатись в ціноутворення і обмежувати прибутки лікарів. Ця країна демонструє єдиний підхід до всіх суб’єктів економічної діяльності. Саме тому США є світовим лідером інновацій та досліджень в галузі охорони здоров'я. 18 з 25 останніх лауреатів Нобелівської премії з медицини - або американські громадяни, або вчені з інших країн, що працюють у Сполучених Штатах. Половина всіх нових препаратів, розроблених по всьому світу за останні 20 років, припадає на частку американських фармацевтичних компаній. Фактично американці внесли істотний внесок у 80% найважливіших винаходів у галузі медицини за останні три десятки років.

Адміністративне втручання держави у процеси ціноутворення на ринку медичних послуг мабуть, базується на певних ціннісних орієнтирах суспільства, відповідно до яких заробляти на людських хворобах вважається не дуже морально. Обмеження рентабельності ми можемо спостерігати хіба в природних державних монополіях як то тарифи на газ чи електроенергію.

Державна регуляція цін в європейських країнах не лише забезпечила контроль над ростом витрат, вона в якійсь мірі нівелювала проблему соціальної нерівності, забезпечивши доступність медичних послуг для населення. Однак як свідчать дані Майкла Теннера не все так просто як може видатись з першого погляду. Практично усі країни з одержавленою медициною мають такі проблеми як «листи очікування» та нормування послуг. Терміни очікування між встановленням діагнозу та початком лікування або очікування на прийом до спеціаліста на думку тих же таки французьких пацієнтів є неприйнятно довгим і може тривати не один місяць. Страховка здатна покрита далеко не усі послуги.

В таких країнах як Іспанія, Португалія, Норвегія існує проблема вибору лікаря. Наприклад, в Іспанії для того аби змінити лікаря, пацієнт змушений міняти місце проживання. Більше того, іспанець не може відмовитись від державного страхування і при бажані покращити якість обслуговування через приватний страхову компанію і змушений страхуватись двічі.

У Норвегії всі громадяни мають обирати свого терапевта із списку складеного державою. Це лікар загальної практики, який служить «диспетчером», організовує подальше лікування пацієнта, якщо він сам не може надати йому допомоги. Норвежець може змінити лікаря, але не частіше ніж два рази на рік, та лише у тому випадку, якщо у обраного ним терапевта немає пацієнтів у «листі очікування». На прийом до спеціаліста можна потрапити лише за направленням терапевта. Попри те, що медична служба в Норвегії є державною, у деяких випадках хворому можуть відмовити в надані медичної допомоги, якщо її надання вважатиметься нерентабельним.

Інтегральний висновок із вище наведених фактів є простий. Жодній країні, яка вдалася до адміністративного втручання при застосуванні будь-яких моделей охорони здоров’я, не вдалося забезпечити рівний доступ до медичних послуг всім громадянам. Соціальна нерівність громадян була є і буде, і ніякими, у тому числі і соціалістичними, методами вона не коригується.

Трохи історії

Девід Грін у книзі «Повернення в громадянське суспільство» розповідає про історію товариств взаємодопомоги в Англії. Ця історія починається в кінці 18-го століття і закінчується в 1911 році. Товариства проіснували до закінчення Другої світової, але їх витіснення зі сфери соціальних послуг почалося саме в 1911-му.

Товариства взаємодопомоги - це добровільні об'єднання з метою надання допомоги по хворобі, допомоги сім'ям у випадку смерті годувальника і т.п. Це не страхові компанії, тобто - це неприбуткові організації. Як і держава, така організація має справу з витратами своїх членів, не отримуючи доходу.

Товариства взаємодопомоги були основним механізмом «соціального захисту», в Британії, породженим самоорганізацією громадянського суспільства. Товариства надавали допомогу по хворобі, медичну допомогу своїм учасникам і членам їх сімей, фінансову і практичну допомогу вдовам і сиротам.

До 1801-го року в Англії діяло приблизно 7200 товариств, до складу яких входило 648 000 чоловік (при населенні країни в 9 мільйонів). Через два роки тільки в Англії та Уельсі діяло вже 9672 товариства з 704 350 членами (дані доповіді в рамках підготовки «закону про бідних»). Все 19-е століття чисельність товариств взаємодопомоги постійно зростала.

Спочатку товариства працювали за простою схемою - всі члени сплачували однакові внески, з яких робилися виплати тим, хто звернувся за допомогою. В кінці року залишок у касі порівну ділився між членами суспільства.

Розвиток товариств заклало практичні основи страхової справи. Багато товариств, почавшись із групи людей одного віку, згодом з'ясували, що їх внески не покривають витрат на лікування, які з віком збільшуються. Виникли спеціальні системи розрахунку майбутніх внесків, які тепер використовуються в страхуванні. Частина товариств дотримувалася принципу щорічного поділу залишків, це було хорошою гарантією від симуляції хвороб, інша частина намагалася знайти способи «з користю» використовувати ці кошти.

Важливо, що всі члени товариства дуже чітко усвідомлювали звідки беруться кошти на «безкоштовне» обслуговування і випадкам симуляції чи шахрайства не було місця. Члени товариств були знайомі один з одним і розуміли, що використовують кошти один одного.

Держава, запровадивши систему соціального страхування, не створило нічого нового, вона скористалося зразками, виробленими товариствами взаємодопомоги.

Проте, держава змінила самі основи цієї діяльності. Замість добровільних некомерційних товариств взаємодопомоги, вона створило систему, що фактично дотується державою. Це повністю змінило мотивацію учасників.

Процесам націоналізації чинився опір. Великий магістр Манчестерського ордена підмайстрів, виступаючи на щорічному з'їзді в 1909 році говорив: «Держава може змусити людину брати участь у системі страхування, але такий примус не зробить його ані обережним, ані бережливим, ані добрим громадянином».

Проте, негативна реакція товариств взаємодопомоги не зупинила уряд. Закон про національну систему соціального страхування був прийнятий в 1911 році. Зазіханнями уряду негайно скористалися групи тиску - перш за все, Британська медична асоціація (БМА), профспілки медиків і страховики, об'єднані в лобістську структуру з промовистою назвою Синдикат. Ці групи були незадоволені конкуренцією з боку товариств взаємодопомоги, лікарі були окремо незадоволені «контролем непрофесіоналів» над своєю діяльністю. Суспільства того часу слідували нормами загального права, одна з яких говорить, що ніхто не може бути суддею у своїй справі. Тож, конфлікти з лікарями суспільства вирішували шляхом третейського суду. Організації лікарів вважали, що тільки вони самі повинні залагоджувати суперечки.

Націоналізація товариств взаємодопомоги мала і економічні наслідки. Прийняття державою таких масивних зобов'язань, як соціальне страхування, неминуче призводить до інфляційної політики. До речі за даними Майкла Теннера інфляційні процеси властиві не лише американській медицині, а практично усім європейським країнам. Наприклад, в Німеччині витрати на охорону здоров’я до 2020 року мають всі шанси сягнути 30% від ВВП, якщо ситуацію не вдасться змінити.

Україна

Втручання у ціноутворення на медичні послуги є терпимим лише у тому випадку, якщо не руйнуються конкурентні стосунки, що автоматично відбувається при переведені лікарів на бюджетні ставки і якщо у лікаря не відбирається економічна суб’єктність, а також, якщо це не створює соціального конфлікту, як наприклад в Україні, коли прибиральниця столичного офісу отримує більший заробіток ніж лікар швидкої допомоги. У нормі, ціни на медичні послуги має визначати ринок, а не чиновники в кабінетах.

Наполегливі спроби уряду впровадити в Україні інститут сімейного лікаря та «страхову медицину» не є інноваційними і опираються на досвід європейських країн, де як показано вище теж не все ОК. Варто було б іти абсолютно новим шляхом і роздержавити медицину повністю. Пояснюється це тим, що первинна медико-санітарна допомога вартує дешевше і тому це дозволить за менші кошти обслужити більше пацієнтів. В умовах адміністративного втручання в ринок, твердження про меншу вартість первинної медико-санітарної допомоги, є абсолютно не коректним. Первинний рівень медичної допомоги «менш вартісним» штучно зробила держава. І це має свої наслідки.

Так у Греції за даними експертів кількість лікарів «диспетчерів» чи сімейних лікарів складає 600 при потребі 5 000. Не краща ситуація в Іспанії, де відчувається особливий брак лікарів що бажали б обслуговувати популістичні соціальні зобов’язання політиків. Крім того, медична допомога від медичного «диспетчера», який володіє енциклопедичними знаннями навіть за умов вільного ринку, не може бути дорожчою. Тобто як тільки держава збирається зробити, щось менш вартісним, так воно одразу зникає з ринку.

Якщо уряд дійсно хоче заощадити бюджетні кошти, то якраз з ринку необхідно прибрати саме «диспетчерів» та посередників. На сьогодні більшість пацієнтів «з вулиці» напряму звертається в стаціонар, фахівці якого залюбки надають амбулаторну допомогу, чудово встигаючи на всіх рівнях. Кількість спеціалістів в нашій країні дякувати Богові є абсолютно достатньою аби бути і первинною і вторинною ланкою.

Про те як функціонують «безкоштовні» українські стаціонарні лікарні читайте тут Про специфіку українських пологових будинків читайте тут

Питання для чого плодити нових «диспетчерів», забезпечувати їх обладнанням, відтягувати бюджетні кошти, будувати якісь сімейні амбулаторії, коли держава не може утримувати тих, що є залишається відкритим.

На думку експертів інституту Катона, «страхова медицина» не рівнозначна загальному доступу до послуг охорони здоров'я. На практиці, в багатьох країнах, де такий доступ декларується, існує нормування медичних послуг або вкрай довгі черги на лікування. Більше того, це абсолютно не звільняє пацієнтів від оплат цих послуг.

У країні - лідері рейтингу ВОЗ - Франції, така участь складає від 10 до 30% суми, що відшкодовується державою. Українцям треба зрозуміти, що успадкована державна модель медичного забезпечення – це також різновид страхової медицини. Різниця полягає лише у відсутності фінансово-зацікавленого посередника, який за гроші виконує експертно-контролюючі функції, в основному на користь держави. Інтереси пацієнта в розвинутих країнах більше реалізуються через суд.

Важко сказати, про що свого часу розмовляли між собою президенти Ющенко та Саакашвілі, але можна бути впевненим, що про медичну реформу мова не велася. Інакше б Віктор Андрійович дізнався, що в Грузії у державній власності не залишилось жодної лікарні. Можливо, тоді він би не пов’язував медичну реформу із «Лікарнею майбутнього», треба розуміти, для «великих» українців і сімейною медициною для «маленьких» українців. Багато хто із реформаторів засвоїв, нарешті, що якість залежить від наявності конкуренції.

Однак на практиці все робиться для її недопущення. Конкурентне середовище забезпечується ринком. Ринок не будується в державній монополії. Ринок передбачає економічну суб’єктність, яка підкріплюється власністю і економічною свободою. Лікарі, які знаходяться на бюджетному утриманні, не маючи власності і знаходячись поза правовим полем, не можуть бути суб’єктами ринку, а значить і конкурувати. Ті внутрішні «розбірки» породжені соціальним конфліктом, що зараз відбувається в медичному середовищі, і нагадають швидше ієрархічні «розбірки» в зграї шимпанзе, не мають ніякого відношення до ринкової конкуренції.

Для тих, хто полюбляє згадувати у своїх статтях Лєшика Бальцеровича, передусім мова іде про Миколу Єфромовича Поліщука, хотілося б нагадати, що месидж «мінімум держави» був ключовим у пана Бальцеровича під час його виступу у Києві 1 липня минулого року.

Про реформу медицини у баченні Поліщука читайте тут

Тому першим кроком який має відбутися під час реформування системи медичної допомоги – це масштабна приватизація медичної власності, демонополізація і створення ринку медичних послуг. Глобальною проблемою української медичної системи є нездатність до самовідтворення. Брак самовідтворення реалізується через знищення механізмів передачі фахових навичок і норм людської моралі, спричинений брутальним втручанням держави в ринок та міжлюдські стосунки. Зрозуміло, що брутальне втручання здійснюється не з метою регуляції, а з метою паразитування. Слова професора Бальцеровича «мінімум держави» мають стати дороговказом для українців – держава народжена в соціалізмі і успадкована від СРСР не здатна до функцій регуляції, вона буде виключно паразитом – це її природа.

Лекція відбулася за підтримки німецького Фонду імені Фрідріха Науманна «За свободу» та українського Фонду «Підтримка реформ».

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +5/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 8

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Читаешь подобные статьи или выступления того же Бендукидзе и так приятно становится, надежда появляется.
А потом смотришь что у нас происходит - все только и соревнуются, кто больше денег бюджетных на медицину выделит (или через медицину пропустит). А ну предложите приватизировать медицину, тут же все от коммунистов до реформаторов, от Маркова то Тягнибока побегут подписи собирать референдум проводить.

Золоті слова!
Соціалізм дуже спритно грає на вадах людської природи. Дуже мало людей розуміють, що на шару ніхто нічого пристойного не дасть. все сподівають, що оцей цар буде добрий. А "вертикальники", що обдирають людей та з того живуть, тільки раді, і якомога підживлюють такі настрої.

Сьогодні слухав інтервю з однією молодою росіянкою, яка прийшла на відповідальну посаду в Кіровську область Росії і займалася охороною здоровя. Перший хабар якій їй запропонували - 50 млн. Це щодо радянської системи охорони здоровя.

Мені все таки здається, що громадянам доведеться чесно пояснити ситуацію з гнилим механізмом безкоштовної медицини. І не лише медицини. Мені також здається, що більшість громадян зрозуміє і сприйме шокові реформи.

"Молода росіянка" - це дочка Єгора Гайдара Маша.
Вона вже пішла з посади віце-губернатора Кіровської області, поїхала вчитися до США.
Найстрашніше - що будь-яку приватизацію медиціни не сприйме активна частина суспільства.

гідна стаття, але популізм і соціалізм ЄС, не кажучи вже про Україну, перебороти вкрай важко

Я щось не до кінця зрозумів. Америка відмовляється від описаної моделі медицини, а чому ен вказано яка модель пропонується Обамою?З іншої сторони навіщо Україні переймати досвід США, якщо Штати від нього відмовляються?

В Україні медицини як такої\ не існує ні в поліклініках ні в стаціонарі. Є окремі ликарі, але не має системи. То чому б не перейняти європейський досвід, там не все ідеально, але не порівнянно краще ніж в Україні. То чому б не перейняти цей досвід

ніхто нічо не скасовує. тік обама запропонував, як по всій країни одразу тіпаті організувалися)

Ну, по-перше, пів Америки протестують проти медичних реформ Обами. Наприклад, чаювальники, яких ми підтримували тут о)))
По-друше - "перейняти європеську систему медіцини" - це як перейняти меню в мільярдера. Майчт ресурси та можливості пересічного громадянина. коли ми переймаємо "європейський досвід" не маючи європейських грошей та можливостей, виходить совок у вигляді злої пародії на європейський досвід.
Та й в Європі вже розуміють, що немає в них грошей на свою систему. А знизити стандарти вже важко.