Українські лікарні: Гестапо відпочиває, або як я втекла з столичного «роддома»

Почати варто з того, що одну вагітну обслуговує чотири лікарі, які ніколи між собою не контактують. Перший: ящо ви наважилися народити то потрапляєте в жіночу консультацію у місцевій поліклініці. Другий: вас оборязково покладуть «на збереження». Статистики знайти не вдалося, але усіх знайомих, і їх знайомих клали «на збереження». Третій: лікар, який приймає пологи. Четвертий: не дай Бог у вас будуть якісь ускладнення, то їх лікуватиме зовсім інша людина. Враховуючи медсестер і фахівців, котрі залучаються в лікарні, на одну вагітну працює і отримує гроші з бюджету чоловік 15.

Проте результат навіть не нульовий, а мінусовий. Чимала кількість жінок згадує пологи як суцільний жах. І не дивно: порядки в українських пологових будинках нагадують Гестапо.

В багатих країнах, наприклад у Франції, лікарі котрі ведуть вагітність, потім і приймають пологи і усувають подальші проблеми - робиться все в одному місці. Для бюджету виходить набагато дешевше: менше задіяно персоналу і приміщень, ставлення до пацієнтів людяніше і результат кращий, бо вагітну обслуговують індивідуально, а не як деталь на радянському конвеєрі.

Отже, вперше потрапивши до пологового будинку, я навіть не встигла пояснити, що я ще не народжувати, а мене щойно направили з поліклініки сюди «на збереження» із діагнозом «загроза зриву». Це такий діагноз ставлять у вітчизняній медицині, коли у вагітної напружується живіт, в цьому ж випадку в нас кажуть «підвищений тонус матки» і лякають всіма можливими жахіттями аж до передчасних пологів.

Майже безкоштовна медицина – 250 грн в день

За вікном сутеніло, десь чверть години ми з чоловіком чекали у приймальні поки пані у білому халаті насититься. Далі вона, «диша духамі і туманамі», провела мене в пропахлий рибою кабінет і оформила. Між іншим провела справжній допит - чи бува нічого поганого я не начиталась в інтернеті про її пологовий будинок. Чи може підтримую якісь сучасні теорії домашніх пологів. Допит я витримала з честю.

Далі моєму чоловіку скомандували взяти речі, і нас повели на другий поверх, у відділення із страшною назвою – «патології». Ну я вже лякана, знаю, що в нас вагітність вважається патологією, і її намагаються вилікувати всіма доступними методами.

Щойно я потрапила на поверх, мене змусили заплатити 100 грн благодійного внеску. І тут же послали на перший поверх в аптеку за одноразовими рукавичками, шприцами різного розміру та ліками. Отож, у перший день госпіталізації в країні з безкоштовною медициною я витратила близько 250 грн. І відразу ж познайомилась з ієрархією та географією відділення.

На кожні кілька палат виділено лікаря і «пост» – медсестра за столом, що всіх оформлює і контролює. Важкі двері на поверх відкрити непросто, тому ті, хто «на збереженні», зчіплюють зуби і прикладають зусилля. За дверима – сходи, кабінет УЗІ і страшні ворота з круглим ілюмінатором. Та це не декорації до фільму жахів «Сайлент хіл», а ліфт, що возить вагітних на 5 поверх (у пологове відділення).

Але тільки тих, хто сам іти не може. Хто ж у стані пересуватись – ноги в руки, тобто пакети в руки і вперед, топай три поверхи! А у величезних пакетах, між іншим, медикаменти та речі для пологів, куплені самою вагітною.

Окрема тема - аналізи. На посту я отримала одноразовий стаканчик, резинку і огризок аркуша з моїми прізвищем. Це була дивовижна система для аналізу сечі – до 7 ранку треба було наповнити стаканчик, на ньому закріпити аркуш резинкою і «подати» на стіл постовій. На питання чи можуть вони мене розбудити, щоб я не проспала, я почула, що «на етажне очєнь громко тєлєфон звоніт в 6.30, нє проспітє!»

Наступного ранку мене покликали із своїм шприцом на аналіз крові. Біля кабінету скупчились вагітні, чомусь кожну «обробляли» дуже довго. В чому причина я зрозуміла вже коли підійшла моя черга. Чесно кажучи, я ніколи в житті, навіть в дитинстві, не боялась уколів і не розуміла страху інших. Але це було раніше, тепер голка викликає в мене священний жах.

Мені перев’язали руку резиновою рукавицею, довго шукали вену. Не знайшли. Потім кілька разів кололи в кожну руку, встромлюючи голку у шкіру і стукаючи по ній, при цьому причитаючи, що ж це в мене вен не видно! (І як це в приватній лабораторії, де я завжди здаю аналізи, в мене вену знаходять моментально і умудряються набрати кров швидко і майже безболісно?) В результаті кров набрали з зап’ястка (хоча це було тиждень тому, а синяки на руках в мене досі не посходили).

Режиму не було ніякого: жодної побудки і відбою, жодного контролю з пацієнтами. Тож деякі дами «на збереженні» розстеляли ліжко, але ночувати ходили додому і повертались зранку свіжі і відпочилі, бо нормально виспатись на лікарняних ліжках доволі важко: пружини провисають і на ранок все тіло ломить.

Харчування теоретично триразове, але на вечерю мені не вдалось потрапити жодного разу. Чи то кликали тихо, чи може, не було її взагалі.

Дівчата з досвідом кажуть, що кілька тижнів тому навіть хліба не було, лише перлова каша тричі на день. І хоча спочатку приносили ароматну каструльку з чимось та велику таріль зі смаженою рибою, їм швидко «прироблювали ноги» медсестри, під тяжкими голодними поглядами виносячи харчі геть з поверху в невідомому напрямку.

А по п’ятницях можна було почути в коридорі діалог медсестер з пакетами:

- Тамара, хліб теж забереш, пакувати?

- Давай, я якраз прямо звідси на дачу їду!

Лікарів я бачила раз на добу.

Десь о 10.00 починався щоденний обхід – в палату заходила лікар з медсестрою, на нас п’ятьох витрачала приблизно п’ять хвилин. Треба було умудритись встигнути задати питання.

Мені раз лише помацали живіт, а на питання зазвичай не зважали, ігноруючи їх. Щоб дізнатись точно як пити таблетки, що мені прописали, і як взагалі правильно звучать назви, я буквально ганялась за цими лікарями і випитувала їх. Спостерігаючи цю чудесну картину, у мене щоразу виникало запитання: навіщо витрачати бюджетні гроші на медсестер, палати, харчі, якщо лікар не дивиться пацієнтів?

Відповідали лікарі швидко і неохоче, мовляв чому ви тут під ногами путаєтесь, у мене багато роботи. На третій день випадково дізналась, що мені ще й прописали вітаміни – почула як лікар читає мій діагноз і рекомендації з картки. Але що саме за вітаміни - залишилось загадкою.

Один раз пройшлась завідуюча – це був справжній спектакль! Перед її появою до нас забігла медсестричка з круглими очима:

- Завєдующа ідьот, срочно навєдіть красоту на тумбочках!

За 20 хвилин в палату зайшла сурова білявка із величезними відвислими щоками, за нею бігла зграя дівчат, запопадливо читаючи наші прізвища та діагноз. До жодної пацієнтки завідуюча не зверталась особисто, називаючи кожну з нас лише «вона, ета». Завідуюча вихром пройшлась по палаті і … все.

Кожен четвер приходив професор, я вже з нетерпінням чекала на нього, думала розпитаю як і що. Та професор теж не затримався в нас довго. Коли я було відкрила рота спитати що мені робити і як там мій живіт, він пробурмотів «чудово» і вимівся з палати. Подекуди ходили лікарі з інтернами, останні тупо на нас дивились і мовчали. В їх очах світилась нудьга. Інша картина спостерігалась, коли приходили інтерни-араби. От ті ласо розглядали українських дівчат і поривались помацати наші животи.

Диви, рожає! Щаслівая!

Як я виявила наступного дня, переважна більшість пацієнтів – жінки, у яких прийшли або майже прийшли строки народжувати. Що саме вони роблять в пологовому будинку для мене загадка. Ускладнень – жодних, більшості строки дозволяють ще кілька тижнів бути вдома, живуть за 1-2 зупинки від пологового будинку, тобто у випадку чого не годинами на оленях добиратись.

Але їх вперто тримали палаті, змушуючи стогнати від нудьги. Коли швидка привозила чергову роженицю з переймами, дівки кучкувались біля вікон, заздрячи: «Щаслівая, вже рожає!».

Безліч вільного часу дівчата скрашували страшними історіями про пологи. Не знаю, де вони їх викопували, але кожна могла налякати так, що пологи здавались чи не найстрашнішим моментом в житті. Також тут культивувались різні забобони, що видавались за практичні поради.

- Коли годуєш дитину груддю, не можна щоб на твоє ліжко сідала інша жінка, молоко зразу пропаде! От у моєї куми так було і у подругі тоже!

На мою пропозицію розслабитись і почитати книжки про лактацію та пологи дівки скептично махали руками:

- Ой чого там тікі не понаписують!

Скоро мене почали сприймати за ненормальну: пологів не боюсь, вважаю це природнім процесом, а не страшною операцією, ще й народжувати збираюсь з чоловіком.

Скоро дівки так одна одну налякали, що дві побігли до завідуючої домовлятись про кесарів розтин. Бо ж одній сказали на УЗІ, що дитина важить 3 кг 800 гр, (це ж, мовляв, ого яка велика!). а іншій прогнозують «двойноє обвітіє».

Мені якраз подзвонила подружка з Житомирського, що зранку народила хлопчика саме з такою вагою і навіть з подвійним обвиттям пуповини і все чудово пройшло. Та такі приклади мало цікавили моїх сусідок. Заспокоїти їх могли лише лікарі. Наприклад наступного ранку до вагітної з «крупним плодом» підійшла лікарка і сказала лагідно:

- Нє пєрєживай, ми тєбя нємного разрєжем, ти даже нє почуствуєш как родіш!

Аж згадався не менш лагідний голос Горбатого з класичного радянського детектива: «Ти не бойся, мы тебя не больно зарежем!»

Я витримала чотири дні. Після чого ввічливо повідомила лікаря, що хочу написати відмову від госпіталізації. Звичайно, вислухала, чим це мені може загрожувати з анатомічними подробицями (від яких все всередині ледь не зцементувалось від жаху). Мені видали зразок заяви: текст, написаний російською мовою з грандіозними помилками. Я переклала його українською і віддала постовій.

На моє питання, що ліпше робити вдома і як себе правильно вести, лікарка розвела руками: це вже не її справа. Хоча вже вдома у листку, що мені видали в пологовому будинку, в графі «рекомендації» було написано щось класичними лікарськими каракулями, прочитати які я не змогла. Тобто все ж таки якісь рекомендації мені мали дати.

Зараз я перебуваю вдома, почуваю себе добре. Особливо мені допоміг текст про те, як в Голландії налаштована допомога вагітним. Там, виявляється, для вагітних окрема консультація, а лікарі, що займаються хворими, не займаються вагітними. Жодних вітамінів не прописують, доки жінка може нормально харчуватись. Ніяких сильнодіючих ліків при подібному «тонусі» теж нема, лише спокій, добре харчування і позитивні емоції. Аналізи крові та сечі здають всього двічі за всю вагітність, УЗІ – лише раз. І головне – ніхто не має права безпідставно лякати жінку страшними проблемами, навпаки там важливо заспокоїти і підбадьорити. Та де ми, а де та Голландія.

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачів.

медицина мезозой