Цікаве оповідання про Кучму: Остання подорож президента.

Допит було призначено на десяту тридцять, але він прокинувся о 5-й ранку. Поголився, одягнувся і вийшов. Машину було припарковано біля дверей, як він і наказував. Він махнув рукою охоронцям, ті вклонилися. Це значило: "Ви мені не потрібні" - "Єсть!" Сів за кермо, виїхав за ворота. Охорона не рухнулася. Чи то слухалася наказу, чи то не хотіла перенапружуватись. Усі знали, що він не повернеться.

Автори: Олександра Шелковенко та Іван Денікін

Було ще темно. Фари висвітлювали дорогу...

Леонід вів машину автоматично. Думав про інше.

Перед очима поставали образи. Поставали якось хаотично. Усе минуле змішалося, переплелося.

Інститут і Маріїнський палац. Завод. Казахські степи. А головне - обличчя. Десятки людей ніби вийшли з пам'яті і стали вздовж дороги. Ось вони всі - друзі і вороги. Павло, Юля, Вітя, ще Вітя... А поруч - студенти-однокурсники, такі як тоді, у Дніпропетровську. Далі - начальники, підлеглі, родичі і свати. Вони поклали руки на плечі одні одним. Мовчки дивилися на нього.

Один вийшов на дорогу. Молодий, років 30. Темне волосся, м'яка посмішка. Той самий журналіст!

Леонід різко загальмував. Обтер піт з лоба. Руки тряслися.

Він подивився навколо. Дорога була порожня. Кляті галюцинації.

Невже я збожеволів? пронеслося у голові. Він перехрестився? "До чого це? - сказав внутрішній голос. - Хіба ти віриш у Бога?" "Я й сам не знаю, - відповів він собі. - Мабуть так"

Він подумав, що це, мабуть, і є божевілля. Галюцинації, розмови з собою... Тішило одне: божевільні вважають себе нормальними. Отже, лише нормальний має сумніви щодо свого психічного здоров'я.

Він відкинув пусті думки. Треба їхати далі.

Добре, що це - не Столичне шосе. На ньому забагато народу. А тут нема нікого. Цієї дороги й на мапі нема. Мало хто про неї знає. А який асфальт! Новенький, рівненький! І ліс навколо.

Раптом дурна ідея спала на думку: а що як не їхати? Кинути машину, піти у ліс. Як колись, у дитинстві...

Він пригадав рідне село на Чернігівщині. Луги, і ліси. Поля край села.

Захотілося назад, додому. Зовсім вже недоречно. "Це старість" - подумав Леонід. 72 роки - це не жарт. Він вважав, що непогано ще тримається. Але...

Відкинув зайві думки, натиснув на газ. До Києва сил не вистачить...

Він зупинився біля залізничної станції. Кинув авто напризволяще. Навіть двері не зачинив. Сів до першої ж електрички.

"Цікаво, чи впізнають мене люди?"

Не впізнали. Усі займалися своїм. Хто читав, хто дрімав. Тільки одна бабуся довго дивилася на нього. Потім перехрестилася та й відвернулася.

Цікаво, подумав він. Вона молодша від мене, а які зморшки. Які жилисті руки... Одне слово, селючка. Чоловік її мабуть вже помер.

А яка між нами різниця? подумав він. Я ж теж сільський. Якби не поїхав вчитися - то й кукував би зараз вдома. Якби дожив. Бо хіба протягнеш на ту пенсію...

Він не мав жалю до інших. Вони б його не пожаліли... як не жаліють тепер. Інакше не їхав би він до прокуратури.

Цей допит - останній. По закінченні на ньому защеплять наручники і поведуть до КПЗ. Розкішного за тюремними мірками, але все одно за ґратами.

На початку до нього ставились ввічливо: слідчі боялися зайняти його місце. Колишній президент. Зі зв'язками, з грішми. Сильний цього світу.

Але потім усе змінилося. Чи то наказ згори, чи то навпаки невтручання. Леонід телефонував своїм людям. Ті робили вигляд, що нічого не знають. Чи що нічого не можуть змінити. А може це було правдою? Він вже не знав, кому вірити. Залишилися чутки. Їх було багато. Преса надривалася. Стільки версій: закулісні інтриги, російська спецоперація, американці, конфлікти у прокуратурі, конфлікти у податковій інспекції...

Зрештою, яка різниця? думав він. Головне, що його принесли у жертву.

На початку він думав: пограються та й відпустять. Зять внесе гроші куди треба, поділиться чим треба, підправить програми своїх телеканалів. Справу закриють за відсутністю доказів.

Тепер стало зрозуміло: все кінчиться за ґратами. Сьогодні - останній день на волі.

Леонід зітхнув. Чому б їм не залишити його у спокої? 72 роки. Старша людина. Дали б спокійно пожити на пенсії...

Раптом пригадав слова когось з друзів: "Ти створив беспрєдєл. Дивись, щоб він не вдарив по тобі бумерангом". Дурниці! Беспрєдєл почався задовго до нього! Втім... Може це справді бумеранг?

Ось і Київ...

Ранок. Люди поспішають на роботу. Чи ще куди... Леонід йде поміж ними. Давно ж він не був у натовпі...

Люди обертаються, протирають очі. "Ні, це не він, - думають вони. - Не може бути". І йдуть далі.

"Нікому я не потрібен" - подумав Леонід. Він для них не людина. Радше портрет. Чи картинка на екрані.

Простіш за все було б сісти на метро. Але він вже забув, як це робиться. Куди, на приклад, кидати монетку, Чи жетон? Чи що там тепер? Та й на якій станції сходити? Не розпитувати ж пасажирів, я проїхати на допит...

Коли ж він востаннє їздив на метро? Він не пам'ятав.

"Піду пішки" - подумав Леонід. А якщо запізниться? Яка різниця! Хіба це щось змінить!

Поспішати й справді не було сенсу. Він брів ранковими вулицями. Усе навколо жило. Усе рухалось. Але йому було байдуже...

За кілька кварталів втомився. Зайшов до якогось скверу, сів на лавицю.

Куди йду? Навіщо? думав Леонід.

Він закрив обличчя руками. Що на нього чекає? Важка розмова зі слідчим... Камера... Суд, де усе вирішено заздалегідь. Потім вже справжня в'язниця. Усім вже байдуже, чи справді він "замовив" того журналіста. Це для них тепер не важливо. Його хочуть позбутися, під будь-яким приводом.

Ну чим? Чим я їм завадив?! думав він. Хіба ж він мучив пенсіонерів? Ніколи!

Він позбавлявся лише справжніх ворогів. Тих, що зазіхали на владу. Чи не хотіли підкорятися.

Малюнок Наді Кельм, спеціально для ТЕКСТИ.org.ua. Радимо клікнути на ілюстрацію, щоб збільшити, вона того варта.

Він пригадав Павла. Зухвалий багатій, Павло вирішив, що йому усе можна. Швидко сколотив боєздатну партію. Готувався до виборів. Усім було ясно, що він виграє. А як же ж? Молодий, рішучий. Люди б проголосували за нього. Люди завжди люблять нове... Павло налагодив пропаганду. Осередки по цілій країні...

Треба було діяти швидко. Бити миттєво, сильно. А головне - легально.

"Навіщо йому був панамський паспорт?" - думав Леонід. Втім, яка тепер різниця! Ще кілька років по тому в гумористів була тема для жартів: "Крадіжка суми не меншої від державного бюджету карається проживанням у Каліфорнії".

Ото ж - у Каліфорнії! Леонід його не саджав, не мучив. Дав втекти. Хіба ж Павлові зле у Америці?

Чи Едік. Теж нічого злого йому не зробили. Просто усунули від влади. Відмінили результати виборів. Але ж не стали розкуркулювати. Навпаки, залишили депутатом. Не було йому що скаржитись... До того ж, Едік сам був винний. Хто його просив катати Павла на яхті? А з ментами сваритися?

І навіть попри це він, Леонід, вів себе по-людськи. Не так, як ці.

Правду люди кажуть: Вітька зеком був, зеком й залишився. Але й зеки не здають своїх!

Ну так, він, може, на Леоніда ображається. Але не Леонід програв ті вибори. Навпаки, всіляко Вітьку підтримував...

Леонід зітхнув. Усі на нього накинулися, як зграя псів. Хоча ні. Гірше. Усі його покинули. Це якби він тонув у річці, а пляжники б байдуже дивилися. Та й не просто пляжники, а друзі... "Друзі" - повторив він. "Друзі".

Він знав, що бреше собі. Друзів в нього не було. Були союзники, стратегічні партнери... Впливові знайомі. Корисні підлеглі... Ось вони - його важелі у кар'єрі. Зять, на приклад...

А справжніх друзів не було. Вже багато років. Коли ж вони були в нього востаннє? Справжні друзі... Що люблять тебе безкорисно...

Він спробував пригадати. У на Байконурі? Може... На заводі? У інституті?...

Чи... у селі?

Село майже зтерлося з пам'яті. А радше - заховалося за інші спогади...

Леонід відкрив обличчя. Прямо перед собою побачив квіти. Тільки не звичайні, паркові, а польові. Звідки вони тут? Примхи садівників? Чи новий підхід до урбанізації? Чи може усе тут настільки занедбане, що місто повертається до природи?

Він дивився на квіти. Вони нагадували йому дитинство. Ось він - зовсім маленький - біжить босим по траві. Посеред квітів. Він - щасливий!

Коли ж я востаннє був щасливий? подумав він. Усяке було у житті. Радість від перемог. Гордість за себе. Але щастя? Справжнє людське щастя?

На нього чекає в'язниця. "Казьонний дом". І не менш "казьонне" співчуття знайомих. Фальшиві побажання здоров'я...

Він розумів, чому його усі залишили. Він став не потрібний. Нема вже політичного впливу. Так, тихенький багатий пенсіонер. Яка з такого користь? Ніякої. Хіба лише зорганізувати гучний процес, відволікти народ від інших проблем... Ось так вони й зробили...

Леонідові стало гидко. Невже він з ними товаришував? Невже спілкувався з такими людьми? Та й сам він був не кращий. Шукав лише влади, будь-якою ціною. Водився казна з ким. І так - вже багато багато років.

Де ж є правда? спитав він себе.

Навколо бринів червень. Зелені дерева, ясне сонечко... Леонід знов поглянув на квіти.

Кілька хвилин хитався. Не наважувався. А втім, що йому губити?

Леонід зупинив таксі. Сів на заднє сидіння.

- Вам куди? - спитав водій.

- Чернігівська область... - Леонід назвав район та село.

- Що?!!

- Я заплачу!

Він пошарив по кишенях. Виявилося, що забув вдома гроші. Тоді зняв з руки годинник. Той був дорогий, кілька десятків тисяч доларів. Протягнув водієві...

Водій подивився на діда... і впізнав.

- Ви... ? - таксист назвав відоме прізвище.

- Так, це я.

- А не двійник?

- Ні.

...

Хату було закинуто. Двері не зачинили. Втім, у середині було не зле.

Леонід подивився услід таксі. Дай Боже, щоб водій не проговорився. Втім, хто йому повірить?!

Леонід знов увійшов до хати. Сів на ліжко.

Він буде жити тут. Простим сільським життям. Як колись. Буде працювати, багато. Як колись, у дитинстві. Він вміє працювати...

Буде щасливий. Житиме у гармонії з собою. Зі Всесвітом.

За вікнами шумів яблуневий сад.