Рецензія на збірку оповідань-жахів За лаштунками ночі

Отже, «Дніпро» видав:

1) Оповідання еротичні - "Лінії пристрасті"

2) Оповідання жахів - "За лаштунками ночі"

3) Поетична збірка "Дніпровські хвилі"

Про еротичну збірку народ вже писав. Але й дві інші заслуговують на увагу - як на мене, значно більшу, ніж еротика.

Будь-яке оповідання можна оцінити за двома критеріямі: 1) цікавість і 2) художня цінність. Щодо першого - у збірці "За лаштунками ночі" нема жодного нудного оповідання. Щодо другого - більшість оповідань досить не погані, а деякі навіть чіпляють за душу.

Жахи у книзі таки є. Мені стало моторошно, коли герой оповідання Дмитра Данька "Культ" потрапив під дощ: міг би дістати запалення легенів! Але майже відразу ж заспокоївся: прийшли якісь язичники, наїлися меду і почали когось приносити у жертву Перунові. Усе це було настільки нереально, що навіть не налякало.

Є й інші страшні моменти: Інна Савенко (оповідання "Сніговик" Олександра Шевченка) ледь не заблукала під час снігопаду на сільській дорозі. А їй же ж вже не 20 років, а... десь поміж 45 і 68, бо батькам її екс-чоловіка Ростислава "за вісімдесят, здається" (стор. 125), а сам Ростик був "молодший від неї на п'ять років" (стор. 131). Ну й уявіть собі, якби Іннина "Славута" забуксувала?!

А вже потім, коли вона бігала по подвір'ю від сніговика, було не страшно. Може тому, що той був реінкарнацією її Ростика і вони цілий час сварилися на побутові теми. Хоча звісно, сімейні сварки - річ невесела.

Проте з естетичної точки зору оповідання якісне, а з розважальної - цікаве. Думаю, й вам сподобається.

Взагалі, ніколи не думав, що в Україні тепер стільки привидів. Особливо ж їх багато у житомирських вишах: і в гуртожитках, і в бібліотеках, і в туалетах, а на дворі ще й мерці асфальт ламають. І це - ще один лячний момент: і так уряд освіту не фінансує, а тут ще треба "щороку латати асфальт від тріщин і прогинів" (стор. 118). Шкода ректора...

Про все це розповів Віталій Климчук - автор більшості оповідань у збірці. Усі його твори - про студентське життя. І життя це показане з таким реалізмом, що усі містичні деталі стають другорядними.

Іноді люди скаржаться, що немає доброї літератури про студентів. Є багато добрих творів про школярів, про дорослих, про військових... А про студентів - або не цікаве, або не про студентське життя, а виключень мало.

А в Климчука добре виходить писати про студентів. Я був подумав, що він сам студент. Майже вгадав - "кандидат психологічних наук, доцент, викладач Житомирського університету".

Якщо ви (як інколи я) часом скучите за парами-конспектами-гуртожитками-тощо - то оповідання Віталія Климчука як раз про це. Але не "слащаво-ностальгічні" (у стилі "Ах, перша дружба інститутська! Ах, перша п'ятірка!"), а справжні. Видно, що автор востаннє бачив студентів учора, а не 10-20-30 років тому.

Більш за все вражає його "Відьма і студентка" - життєве...

Натомість "Що під нами?" розповідає, що буває з тими, хто підказує на іспитах: навіть поцілунки першокурсниці у "коротесенькій майці" і з "сильними стрункими ногами, обтягнутими коротенькою спідницею" (стор. 116) не варті ризику.

А ось оповідання Вадима Щорса ("Відпустив би ти мене під безоднею небес") - зовсім не про студентів, а навпаки - про багатіїв: немолоде подружжя вампірів, що говорять "українською мовою з польським акцентом" (стор. 46). Вампіри заманюють до себе гарну дівчину Оксану, але самі її не з'їдають, а приносять у жертву “Великій істоті” - приємно ж бо когось пригостити.

Але це - справа важка: невчасно трапляється Оксанин хлопець Кирило. Бідна Велика істота вже зовсім розгубилася, кого їй забирати. Звісно ж помилилася і забрала Кирила. А вампіри - ні щоб підказати - розводять філософію: "Я не розумію, чому він забрав хлопця? Він завжди брав тільки дівчат." (стор. 52)

Дивуюсь я деяким людям: ставлять гостя у ідіотську ситуацію, заплутують, а потім ще не розуміють: "А чого це він заплутався?"

Звідси роблять ідіотський висновок, що наступного разу треба заманити хлопця. Але люди вони економні, тому вирішують Оксану не відпускати, а принести у жертву наступного місяця.

Велика істота, до речі, чимось нагадала мені Путіна (мабуть, поведінкою) - але вища за зростом.

Під паркан приходить жінка у вишиванці і розповідає про радянські карбованці, поки Оксана не вступає з нею у розмову. Жіночка повідомляє, що вона - "відьма від бабці до матері" (стор. 54), і радить Оксані втікати.

Вампіри то бачать і дуже радіють: "Кохана, якщо ви вип'ємо відьомської крові, може, й у нас проявляться якісь містичні здібності" (стор. 55). Але усе вони роблять на тяп-ляп, тому відьма у вишиванці гине, але крові їм не дістається...

Оксана ж цілком відповідає стереотипам "блондинки": не дуже далека, натомість супер-сексі. В неї лише дві іпостасі: або плакати, або фарбуватися. Добре, що хоч вампіри інтелігентні: читають Шекспіра та Панаса Мирного (стор. 49).

Якщо ви не знаєте, чому зменшується населення України, почитайте оповідання Юлії Радченко - "Мати" і "Туман". Стільки народу там гине, що починаєш хвилюватися за генофонд нації.

У обидвох історіях - та сама проблематика: герой (чи героїня) масово губить інших, але нічого з собою вдіяти не може.

У "Мати" хамоватий продавець виганяє головного героя на холод. Той, ясна річ, перетворюється на енергетичного вампіра. Не дивуюся: пост-радянський сервіс кого хочеш перетворить на диявола.

Взагалі ж у оповіданні є все - від вареників і класичної музики, до романтичного сексу. На загал, воно дуже гарне. Хоча головний "месидж" про всесильну материнську любов здався мені занадто пафосним.

А у "Тумані"... втім, не буду переказувати, бо інакше не буде цікаво читати.

У оповіданні "Знайомий" Сергія Грабарапояснюється, чому треба періодично хреститися. Потойбічному знайомому головного героя довелося робити містичні кривди у Узбекистані, де більшість - мусульмани, а одже не хрестяться.

Взагалі ж, коли історики майбутнього захочуть дізнатися про повсякденне життя України початку ХХІ століття, їм варто буде почитати твори Віталія Климчука, Юлії Радченко та Олександра Шевченка (тільки, звісно, не вважати на привидів-вампірів-сніговиків). Наші реалії у цих творах - як живі.

Збірка "жахів" "За лаштунками ночі" - однозначно цікава. Принаймні, не нудна.

Поетична ж збірка "Дніпровські хвилі" нагадує мозаїку. Автори - зі всієї України - Схід, Захід, міста, села... І вже одна ця географія не залишає байдужим (мені, припустимо, було цікаво дізнатися, що у Одеській області вживають слово "філіжанки").

Власне, цінність поезії у тому, що вона викликає певні почуття. Після "Дніпрових хвиль" залишається враження чогось світлого і чистого (знаю, що це звучить банально, застаріло та високопарно, але інакше ніяк не скажеш). Почуття легкої ностальгії. Ностальгії за чимось таким, що відчуваєш у дитинстві, максимум - у юності, і що потім залишається з тобою ціе життя, де б ти не був і яким би не став. Це як раз той випадок, коли комбінація віршів сильніша від кожного вірша, взятого окремо.

За лаштунками ночі. Збірка оповідань. – Київ, редакція журналу Дніпро, серія Чудова містика, 2009 – 134 с)

література