Записки застряглого криголама. Чому відверто посередній роман Ліни Костенко став бестселером?

Оцінка статті на цей момент: +5/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 94301 Перегляди
  • 34 Коментарі
  • 11/03/2011Дата публікації

У нашій постколоніальній культурі домінує неписане правило: все українське треба хвалити. Наші літератори, критики співають одне одному осанну на тій простій підставі, що створене українською не може бути поганим. А брак конкуренції і «зубатої» критики псує молодих і робить забронзовілими досвідчених літераторів. Якось вже в нас так склалося, що сказати слово проти української книжки, а тим більше такого метра як Ліна Василівна – це означає стати на бік українофобів, критикувати не конкретний твір, а цілу культуру, а з нею й націю. Виходить собі дорожче.

Автор: Костянтин Возвдиженський

Книга гниє з назви. Вторинна по відношенню до Гоголя, з якимось ледь не суржиковим «самашедшим» та ще й означенням «українського», що ніби апріорі з претензією на якесь позаукраїнське визнання. Те саме і зі змістом

Не варто повторювати, що програміст у книзі Ліни Костенко якийсь надто гуманітарний, а не комп’ютерний, повз це не пройде жоден сучасний читач. Поетеса з великої літери у своїй ліриці не звикла переобтяжувати себе умовностями, які так необхідні прозі: згаданий у книзі монастир, де викрили тамплієрів, насправді є чоловічим, а не жіночим, як зображено у романі.

Це дрібний епізод, і годі шукати в ньому якихось вишуканих творчих задумів. Горе-програміст поневіряється у пошуках роботи на початку 2000-х – непростий для України період, але відзначений економічним зростанням. Для чималої кількості читачів середнього віку це час кар'єрного росту і постійного збільшення зарплати (часто в рази), перших серйозних покупок і перших "не бюджетних" поїздок за кордон. Та й у голодні кризові роки програмісти чи бодай сисадміни в нашій країні без роботи не сиділи – погляньте на будь-який сайт з працевлаштування – ІТ-сфера майорить чималою кількістю вакансій. Так є зараз, так було і 10 років тому.

Можливо, якби оповідь велася від імені батька головного героя – перекладача-шістдесятника, людини покоління Ліни Василівни, все виглядало б цілком гармонійно: і туга за померлими польськими лауреатами літературних премій, і ностальгія за багатоквартирним будинком, де колись мешкала україномовна інтелігенція, а зараз «понаєхавшиє», і обурення непомірними віртуальними захопленнями Тінейджера, і часте побивання про занапащене Чорнобилем Полісся. Та й нарікання на зіпсованість сучасного інформаційного світу, яким пронизана книга, це «хоббі» людей старшого віку.

Ще одна очевидна вада роману – хибна стать головного героя. Його розмірковування про неможливість відокремлення сексу від кохання – типово жіночі. Його інтимні переживання – це переживання студентки, що подорослішала. Його листування з другом, що виїхав до Штатів, про те, де які квіти розпустилися – також «типові» чоловічі розмови.

Нерідко траплялися відгуки на блогах на кшлтат: дочитав до n-ої сторінки і розчарувався в силу вищезгаданих причин. Але чимало тих, хто дочитав до самого кінця і саме від фіналу отримав куди більше розчарування. Кінцівка роману – живописання Помаранчевої революції – це кондовий соцреалізм.

Зважимо на те, що Ліна Костенко дописала свій роман не на початку, скажімо, 2005-го, а у 2010-му році. Але час чомусь не змусив авторку трошки притримати цілком совдепівський пафос - з протилежними, звісно ж, проукраїнськими конотаціями. Але суть та сама: головний герой наприкінці виголошує спічі з розряду: Ура, товариші!

Втім є факти: наклад розлетівся зі швидкістю бестселера, творчі зустрічі Ліни Костенко відзначалися неймовірними аншлагами. То, можливо, невдоволених романом зовсім мало, і критикує книжку якась жалюгідна купка цинічних інтлектуалів?

Ні, і ще раз ні. Ліна Костенко – це ім’я, бренд якщо завгодно. Це моральний авторитет нації. І сам факт появи цієї книжки – це вже подія, звідси й шалений попит на книжку, звідси й ажіотаж навколо творчих зустрічей. Погодьтеся, мало хто розумів, що саме він купує, обравши у книгарні «Записки українського самашедшего» - Ліна Костенко написала роман про сучасність – яке промо ще потрібне? Кожен хотів скласти власне враження. Те саме й з творчими зустрічами: коли ми в останнє бачили Поетесу, коли в останнє питали її про щось? Вона ж принципово не дає інтерв’ю…

Аналогічний аншлаг трапився, коли на сцену вийшли «Брати Гадюкіни», котрі не співали близько 20-ти років. І тільки специфічне андеграундне світосприйняття Кузі завадило перетворити цей фурор у довготривалий і успішний бізнес-проект, як це зробила А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА із «Записками» Костенко.

З позитивних відгуків про «Записки» часто доводиться чути: сподобалося, згодний, я теж так вважаю. Але ж це оцінки не художнього твору! Кому спаде на думку сказати «згодний» після прочитання романів, скажімо, Мілана Кундери чи Салмана Рушді? Та й глибини філософської думки у літературі в більшості випадків цінуються тоді, коли професійно упаковані в гострий сюжет. Згадайте Шекспіра: «Гамлет» - це ще й детектив з купою трупів у фіналі.

Згоду або заперечення, як правило, викликають публіцистичні твори. І як знати, можливо, саме зміна «формату» зробила б книжку більше переконливою: особисті думки такого морального лідера як Ліна Костенко про неукраїнську Україну, духовну порожнечу, мильну бульбашку гендерних студій і зрештою поступовий і невідворотній Апокаліпсис сьогодні – щирі, незамасковані під свідомість недолугого програміста, стали б справжньою інтелектуальною подією року. Хоча і з ними можна дискутувати, але це вже інша розмова.

Також читайте нашу рецензію на "Записки" від Олега Коцарєва

_________________________

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачів.

Фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93 - це Київстар

, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

Якщо ви зробили пожертву, то просимо повідомити нас по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com і вказати, на яку платіжну систему ви переслали кошти

Оцінка статті на цей момент: +5/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 34

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

У каждой рецензии есть правило - критиковтаь то, что в рецензируемом произведении есть, а не то, чего там нет.
Если автор хотел прочитать роман с точными деталями, с соответствием героев своемй профессии и социальному статусу, видимо, ему надо было читать что-то другое. Костенко очевидно не собиралась писать такого произведения.
Не хочу заниматься толкованием романа. Вкратце скажу, что он напоминает немного Пастернаковский Доктор Жеваго. Чем? Единственно своим неромановским построением при романовской форме. Это скорее публицистика, ностальгические воспоминания о непростом времени, которое довелось пережить, но которое уже ущло в историю.
А для украинской литературы оно ценно тем, что стало публичным явлением, котоых в украинской литературе немного. Т.е. чем-то, о чем каждый интеллигентный человек должен знать и высказаться о)))

Хай автор покаже, що він написав! Як можна топкатіся по старій людині, по Берегині нашої культури. Ліну Василівну читають, бо вона геніальний автор, на відміну від купки критиканів-противсіхів! І де ви беретеся на нашій бідній Україні, безбатченки?!

Ще не дочитав книгу ЗС, але перші сторінки приємно здивували гарним, цілісним письмом, зануренням в інформаційну атмосферу 00-х. Якщо хтось не дочитав, то це нормально... Взагалі, я б порадив українцям дивитися французькі ревю книг на TV5 скажімо. Книга це індустрія, це розумна інтелектуальна індустрія, а не намагання попасти в христоматію. Мені подобається обкладинка (така рідкість в укр книзі), подобається як написано і я не сприймаю жодного роздратованого ревю будь якої гарно зробленої укр книги. Поставлю мінус.

А я цілковито згодна з автором статті. Та сама канонізація зараз відбувається з постаттю Шкляра, який раптово з'явився рік тому зі своїм "Залишенцем" в літературному процесі з кабінету заступника Спілки письменників (я знаю, що у нього й інші твори є, але їх я навіть заради цікавости прочитати себе не змусила). Звісно, Костенко - не Шкляр, хист у неї є, і якщо Шкляр - то писанина (або чтиво, кому як до вподоби), хоч і на дуже важливу тему, я не заперечую, то "Самашедший" Костенко - це хроніка, публіцистика, або як хтось писав, "ЖЖ, коли ще не було ЖЖ", ну ніяк на високу літературу не тягне.
Я думаю, не варто робити закиди авторові статті, мовляв, а покажіть, чого досягли Ви. Автор явно має психологічне та естетичне чуття - принаймні для адекватної критики цього досить.

Повірте для більшості Шкляр існував давно. Я читав його Ключ, Елементал та Кров кажана і можу вас запевнити, що це високої якості твори. А в такому стилі як ви пишите, то краще порівнюйте Костенко з Карпою =)

А що, Карпа теж багатьом подобається, як, власне, і Шкляр. Тільки до чого тут вона? Якщо Вам видалося, що я якось схоже пишу - хай так, зрештою, у нас з Вами, як я розумію, трохи різні погляди на літературу та її методи. А Ви, до речі, перечитали все моє? ;)
Мушу додати, що Ваша порада щодо того, кого із ким порівнювати, є не зовсім доречною, бо приклад Шкляра я навела лише для ілюстрації настанови "не сотвори собі кумира".

Автору рецензії - респект. На жаль, іноді навіть королі, примірявши на себе "нове плаття" (читай - прозовий жанр), в результаті опиняються перед публікою голяка. І в цій ситуації нема іншого виходу, ніж назвати речі своїми іменами - король, тобто, королева - гола. "Записки" - книжка на трієчку. "Нє вєрю", як сказав би Станіславський.

Просто в якості ілюстрації - кілька сторінок роману.

Ого, то в Вас, Ньюсмейкер, є і книга? А я то в рідері, то в неті, то на мобільному читала. Як той відлюдькуватий Тінейджер, що пророкує зникнення книжок ))

Мабуть, після того, як я виклав ці п"ять сторінок, треба буде купити - як чєстному чєловєку. Я з 2003 року читаю з КПК, з 2008 - з комунікатора. Були б продажі ПДФок чи fb2 за невеликі гроші і з негеморойною системою оплати - купував би, принаймні такі знакові тексти.

Одразу скажу, що книжку я не читав і більше того - не збираюсь. Не тому, що вважаю її поганою, а просто тому, що вона написана трішки не в моєму жанрі і рівень майстерності тут ні до чого.

Однак в чому я згоден з автором цієї рецензії і схожих відгуків, так це в негативній оцінці намагання ідолізації, намаганню сотворити собі кумира з тієї чи іншої публічної особистості. Я вважаю це негативною тенденцією, яка не те, що призведе до таких вже негативних наслідків, однак суттєво утруднить позитивні перетворення, які неможливі без тверезого погляду на реальність.

Чесно скажу, я книжку ніасіліл. Спробував - не йде. Напружив силу волі - все одно не йде. І справа навіть не в "горе-програмісті" - Пєлєвін у "Ампірі V" із такого ж "тіпа лузера" зробив неймовірно цікавий текст, причому пєлєвінські рефлексії з приводу життя країни і ролі "маленької людини" в цьому житті на порядок цікавіші ніж той вінегрет із "жалоб на життя" та заголовків новин за пару-трійку років, який зготувала Костенко. Нецікаво читати.

Не читав. Почитав ці кілька сторінок... Купувати не буду.

Купив. Не читав. Згодний з автором. Читати буду.

А тепер - просто заради контрасту - кілька подібних рефлексій з Пєлевіна, "Ампір В".
-------------
Свою первую схему мироздания я тоже вывез из летних лагерей. В одном из них я видел удивительную фреску: плоский диск земли лежал на трех китах в бледно-голубом океане. Из земли росли деревья, торчали телеграфные столбы и даже катил среди нагромождения одинаковых белых домов веселый красный трамвай. На торце земного диска было написано "СССР". Я знал, что родился в этом самом СССР, а потом он распался. Это было сложно понять. Выходило, что дома, деревья и трамваи остались на месте, а твердь, на которой они находились, исчезла… Но я был еще мал, и мой ум смирился с этим парадоксом так же, как смирялся с сотнями других. Тем более, что экономическую подоплеку советской катастрофы я уже начал понимать: страна, посылавшая двух офицеров в штатском туда, где в нормальных обществах обходятся пособием по безработице, не могла кончить иначе.

Но это были зыбкие тени детства.

По-настоящему я запомнил себя с момента, когда детство кончилось. Это произошло, когда я смотрел по телевизору старый мультфильм: на экране маршировала колонна коротышек, счастливых малышей из советского комикса.

Весело отмахивая руками, коротышки пели:
Но вот пришла лягушка
Зелененькое брюшко,
Зелененькое брюшко,
И съела кузнеца.
Не думал не гадал он,
Никак не ожидал он
Никак не ожидал он
Такого вот конца…

Я сразу понял, о каком кузнеце речь: это был мускулистый строитель нового мира, который взмахивал молотом на старых плакатах, отрывных календарях и почтовых марках. Веселые коротышки отдавали Советскому Союзу последний салют из своего Солнечного города, дорогу в который люди так и не смогли найти.

Глядя на колонну коротышек, я заплакал. Но дело было не в ностальгии по СССР, которого я не помнил. Коротышки маршировали среди огромных, в полтора роста, цветов-колокольчиков. Эти огромные колокольчики вдруг напомнили мне о чем-то простом и самом главном - и уже забытом мною.

Я понял, что ласковый детский мир, в котором все предметы казались такими же большими, как эти цветы, а счастливых солнечных дорог было столько же, сколько в мультфильме, навсегда остался в прошлом. Он потерялся в траве, где сидел кузнечик, и было понятно, что дальше придется иметь дело с лягушкой - чем дальше, тем конкретней…

У нее действительно было зелененькое брюшко, а спинка была черной, и на каждом углу работало ее маленькое бронированное посольство, так называемый обменный пункт. Взрослые верили только ей, но я догадывался, что когда-нибудь обманет и лягушка - а кузнеца будет уже не вернуть…
------------

Чи ще:
---------
За обочиной мелькали блочные восемнадцатиэтажки спальных районов, последние постройки советской эпохи. Я пришел в мир на самом ее закате. Я был слишком мал, чтобы понимать происходящее, но помнил звуки и краски того времени. Советская власть возвела эти дома, завезла в них людей, а потом вдруг взяла и кончилась. Было в этом какое-то тихое "прости".

Странным, однако, казалось вот что - эпоха кончилась, а люди, которые в ней жили, остались на месте, в бетонных ячейках своих советских домов.

Порвались только невидимые нити, соединявшие их в одно целое. А потом, после нескольких лет невесомости, натянулись по-другому. И мир стал совершенно другим - хотя ни один научный прибор не мог бы засечь этих нитей. Было в этом что-то умопомрачительное.
---------

Могу только повторить Вы ищете в книге то, чего в ней нет и не задумывалось. Реакция та же, что была на Доктора Жеваго, тоже написанная великим поэтом в форме романа, но не роман вовсе.
Если Вам нужен Пелевин, то и читайте Пелевина, причем тут Костенко и как их можно сравнивать?
Наверное, Ваши реминисценции н атему распада СССР сходны с Пелевинскими. И, видимо, по возрасту Вы с его героем близки о)))
А Костенко то пишет совсем о другом крегу людей. И пытается всопмнить и передать их мироощущение в тот период. Если Вам они далеки, зачем книгу то ругать? Требовать, чтобы она писала то, чего не собиралась?

А чому б і не порівняти одного письменника з іншим? Для літературознавства це типовий предмет дослідження. Я просто вказую на те, як внутрішній монолог героїв з подібним (як на мене) бекграундом та рефлексіями у випадку Пєлєвіна виглядає образно і динамічно, а в випадку Костенко - занудно і банально.

Що ж до "оні вам далєкі", то я, читаючи вступ роману Костенко, мимоволі всміхався. Бо я теж вчився в університеті і ходив на байдарках. Теж цікавлюся літературою і музикою. Теж кінчав аспірантуру (правда, на захист забив). Теж в дитинстві збирав марки. Теж працював компьютерником-енікейщиком у 1990-х роках. По ідеї цей персонаж мені мав би бути близьким - хоча б за "початковими даними". А він просто чужий. Це не персонаж, а якийсь паперовий силует, вирізаний із роздруківки заголовків новин за 2000-2004 роки.

Сравнивать можно все со всем.
Но!
Как учит формальная логика, при сравнении д.б. явно названо основание для сравнения.
Иначе это будет как в известной фразе о том, что Кличко - самый сильный украинский политик. о)))
Вам, без сомнения, близок по биографии герой. Но далек автор. А книга - рефлексия автора. Скажите спасибо, что ее герой - компьютерщик, а не бизнесен-бандюган из анекдотов 1990-х о)))
А автор - человек совсем другой эпохи и воспринимала начало 2000-х совсем не так как Вы. В т.ч. компьютерщиков и бизнесменов. И мысли им дает не Ваши, и поведение и все остальное.
Почему она решила сделать героя молодым компьютерщиком, а не 60-летним инженером из советского НИИ, что было бы логичнее? Это дело автора. Я лишь призываю подходить к произведению с его мерками, ане с Вашими.

Владімір, ви радите мені не порівнювати Костенко з іншими письменниками, але при цьому впадаєте в класичний демагогічний гріх - приписуєте мені якісь якості, про які не маєте найменшого уявлення. Ну з чого ви взяли, що "мнє дальок автор"? Я, якщо вам цікаво, вважаю "Берестечко" одним з найпотужніших поетичних творів української літератури - рівня Франкового "Мойсея". Але те, що "Берестечко" - чудовий твір, аж ніяк не перекреслює того факту, що "Записки..." - твір посередній.

І що це за рекомендація - підходити до твору з мірками автора? Звідки мені знати, які там у автора були мірки? В мене є ТЕКСТ. І я оцінюю ТЕКСТ. Якщо текст гарний - це виправдовує будь-які використані автором мірки. Якщо він нє ахті, як кажуть брати-росіяни - то знання авторських мірок не допоможе. Я, до речі, зовсім не вимагаю, щоб Костенко писала про 60-річного інженера. Я взагалі не вказую авторці, як було б краще. Я вимагаю (не від авторки - від ТЕКСТУ), що якщо йдеться про 30-річного програміста, то цей образ має не викликати реакції "Гм, а що це за дайджест новин за п"ять років, розбавлений банально-нудними рефлексіями?"

По-моему, я уже все написал.
Вы оцениваете текст, считая, что в нем герой-программист должен вести себя как известные Вам герои-программисты (в моем пронимании, он сотрудник поддержки, но это детали).И ВЫ исходите из того, что Коснтенко намеревалась написать такой текст, но не вышло. Я же (хотя прочел тоже не все произведение) делаю вывод, что ее меньше всего волновало, похож герой, названный ею программистом, на программиста.
Она пыталась выразить свой взгляд на ушудшую уже (но недалеко) эпоху. Передать свои ощущения этой эпохи.
Почему Ваши взгляды и ощущения на нее не совпадают? У Вас иной возраст, опыт, желания и т.д.
Я, конечно, Вас не знаю, но оцениваю Ваше самоописание.
А Берестечко тут ни причем. Оно заявлен как роман о трагической странице освободительной войны и является им. Совпадаение у Вас с ней по этой книге естественно, т.к. это - история одинаково далекая от Вас обоих и, вероятно, одинаково важная для Вас обоих. Кроме того, Берестечко и Записки - разные виды литературы, в принципе. Рефлексия, ассоциации это не исторический роман.

Я повертаюсь наче з небуття
Мені без тебе так було погано.
Не вчора й позавчора. Все життя.
Але прощай. Не маю я сумління
тебе тримати серед цих руїн.
Вертай додоум. Це моє веління.
Лишайся тілько спогадом моїм

Скажите, насколько это соответствует лексике, манере, поведению. украинского гетмана 17в? У Вас ведь даже мысли задать такой вопрсо не возникает, верно? Вы ведь людей 17в. не знали лично и автор не знала. Она создала свой образ этих людей и Вы его приняли, т.к. он соответствовал Вашему.
Это я на тему - оснований для сравнений. Сравнивать модно все со всем. Но ен каждое сравнение дает возможность сделать правильный вывод.
Кроме того, что произведение, где объект - события и произведение, где объект свои переживания - прицнипиально разные.

А де ви бачите невідповідність? І про яку відповідність ви говорите - про історичну чи біографічну? Та це ж не грає ніякої ролі, коли мова йде про художній твір. Яка відповідність є в тих же Пєлєвінських вампірів? Та ніякої. Але його Рома - живий, а костенківський "самасшедший" - картонний.

Відповідність виникає на лінії ТЕКСТ-ЧИТАЧ. Читач сприймає текст як згенеровану дійсність, починає на неї реагувати, пропускати через себе розвиток сюжету. У "Берестечку" це є. А є у "Записках" - нема. Бо цей твір з художньої точки зору бідний. В ньому бракує "пального", щоб заправити ним читацьку уяву. На біса було натикувати ці заголовки новин в такій кількості? Що вони дають? Створюють тло? Тоді це якраз та ситуація, коли "за дєрєвьямі нє відно лєса".

І знову мушу вам вказати на той самий момент, про який говорив вище. Ви чомусь беретеся за мене тлумачити, як я, за вашою логікою, сприймаю цей текст (ви мене часом не ототожнюєте з автором статті? Так це не я її писав). Мене абсолютно не цікавить "образ програміста у творчості Ліни Костенко". Мене цікавить, щоб цей образ - програміста, гітариста чи ще якогось -іста був цікавим для сприйняття. А він - шаблонний і примітивний.

Якщо все так погано, то чому роман бестселлер, а читачі захоплюються авторкою. У вас є пояснення. Може текст відлунює настроям, які панують у сіспільстві, а отже не такий поганий, як тут пишуть?

Я Вас не знаю, поэтому опираюсь на Ваши же описания Ваших 90-х + Ваше отношение к Пелевинскому герою. Наверное, что-то от автора рецензии тоже на Вас переношу, коль скоро Вы его одобряете о)))
Я в свою очередь вовсе не считаю, что Великих нельзя критиковать Наоборот, уверен, что почести Великим оказывают в президиумах и вручая премии. А написал текст - надо оценивать текст, а не заслуги автора.
Но текст надо оценивать оп законам этого текста, а не Ваши желания что-то увидеть в нем. Иначе читая трагедию Вы возмутитесь - не смешно и приведете в качестве примера юмористический рассказ. Сравнивая роман с Пелевиным Вы совершаете примерно то же самое.
Герой Костенко - не самостоятельный персонаж, события в романе - не самоценные события и сюжет - не самоценный сюжет. Это все орудия рефлексии автора и не более того.
Когда-то читая доктора Жеваго у меня было такое же ощущение - схемы, а не герои, пунктир, а не события. А потом у нас началось нечто похожее, и я почувствовал накал общественных страстей в котороых обе противоборствующие стороны для меня чужие. Последний раз совсем недавно. И очень хорошо ощутил пастернаковского героя.
Просто, чтобы ощутить Самасшедшего надо попасть в такую же ситуацию.
Я лично не могу этого сделать. У меня этот период был наполнен личным слбытиями без которых я не могу его всспринимать. И роман, видимо, не так хорош, чтобы задел при отсуствии сходного личного опыта.
Т.е. я вовсе его не возношу. Я лишь хочу, чтобы Вы не оценивали героев и сюжет так, будто они самоценны. Они - инструменты авторского самокопания. Знаете, есть логическая задача, когда на конгрессе ученых приходит некто и говорит "Ваши жены вам изменяют". Кто он? Некто. Больше от него ничего не требуется - одновременно всем произнести 1 новссть, чтобы начать рассуждение. Не челоек, а инструмент изложения. Так и тут. Почему молодой программсит? Я могу предполагать, что автору хотелось сделать это через образ человека, принявшего независимость, рынок, демократию, нашедшего себя в них не только ментально, но и профессионально. Для этого профессия програмиста - в самый раз. Но это мое предположение.
Т.е. сравнивать роман надо с подобным. С какими-то вещами Фолкнера, с Буранным полустанком Айтматова, в конце концов с Зеркалом Тарковского. Там выразительные средства иные, хотя текст за кадром не менее важен.