Досвід Квебеку: виживання мови залежить від іммігрантів

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 95523 Перегляди
  • 29 Коментарі
  • 09/12/2010Дата публікації

Квебекці - чудовий народ. Щирий, людяний, творчий. Але необачність їхніх предків ледь не призвела до втрати рідної мови. Англійці були багатші від франкоканадців. Чим більша фірма, чим багатший магазин, чим важливіша посада - тим вони англомовніші.Менеджери і клерки були англомовними, а серед прибиральників та некваліфікованих робітників - більшість складали франкоканадці. Іммігрантам хотілося бути багатими, а не бідними. Тож іммігранти ставали англомовними, а для їхніх дітей англійська була майже рідною.

Автор: Євген Лакінський, спеціально для TEXTY.org.ua

Дивний був якийсь священник. Усі люди як люди, говорять про щось нормальне. А цей верзе якусь нісенітницю: іммігранти та іммігранти! Їх, каже, треба інтегрувати. Це, каже, дуже важливо.

Казав він ці дурниці у 1910ті роки і у 1920ті, і у 1930ті - аж поки не помер.

Люди ввічливо вислуховували - всеж-таки святий отець. А потім потискали плечима і викидали дурниці з голови. Справді, щось батюшці бракує: навколо стільки справжніх проблем! Бідність і економічна криза, загроза асиміляції і мовне питання. Хіба ж тут до якихось іммігрантів?

Цим ненормальним був аббат Пилип Касгрен (abbé Philippe H.-P. Casgrain). Він був священником порту міста Квебек і завідуючим благодійною організацією. Допомагав іммігрантам-католикам. І добре б ще лише цивілізованим - німцям чи голландцям... Так ні ж! Гаяв час на різних дикунів - українців, словаків, поляків, південних італійців...

"Ти ж не скажеш, що всі ці поляки чи українці - такі ж люди, як ми? Воно ж жере часник, воно ж б'є свою дружину!". Так казала другорядна героїня роману "Випадкове щастя" франкоканадської письменниці Габріель Руа. Дія відбувалася у Монреалі 1939-1940 року.

Не те, щоб люди були расистами. Хоча звісно, вони не раділи, що до країни їде ціла армія "чужинців" - в екзотичних костюмах, з диким акцентом, з "ненормальними" традиціями. "Чужинці" "крали" в місцевих робочі місця, заполоняли бідні квартали, балакали якоюсь незрозумілою мовою (італійською, українською, грецькою, їдіш). Хто ж такому зрадіє?

Але це не була найголовніша проблема. Щоправда, час від часу газети згадували про іммігрантів. На приклад, "Le Devoir" писав з іронією: "Приїжджайте, панове іноземці! Країна - для вас!" Це заголовок. А зміст статті: навіщо уряд пускає іноземців до країни?!

Але, повторювали люди врівноважені, проблема ця - не найголовніша. То ж смішно навіть думати про інтеграцію "мігрантів". В самих проблем забагато.

А священник зовсім збожеволів. Каже: треба цікавитися культурою іммігрантів - знов-таки, щоб краще інтегрувати. Ну, це вже зовсім дивацтво, - подумали люди. Зрештою, хіба є різниця поміж якимись там словаками, поляками, українцями, греками?!

Про те, яке місце відводилося "чужинцям", говорить етно-географія Монреалю. Англійці жили на заході міста, франкоканадці - на сході. Кордон поміж спільнотами проходив бульваром Сен-Лоран. На цьому бульварі іммігранти і жили: українці, євреї, інші. Бо жодна з спільнот не запрошувала їх до себе.

Але англійці, на загал, були багатші від франкоканадців. Чим більша фірма, чим багатший магазин, чим важливіша посада - тим вони англомовніші. Менеджери і клерки були англомовними, а серед прибиральників та некваліфікованих робітників - більшість складали франкоканадці.

Зрозуміло, що іммігрантам хотілося бути багатими, а не бідними. Тим більше, що з англійською легше знайти роботу, а обидві мови вчити важко.

Тож іммігранти ставали англомовними, а для їхніх дітей англійська була майже рідною. Франкоканадське ж суспільство було закритим. "Чужинців" просто відштовхували.

,

Аббат Касгрен про це казав. Його, звісно, не слухали.

Якщо пошукати у Гуглі "Philippe H.-P. Casgrain", то відповідей знайдеться мало. Переважно - у наукових публікаціях. Нечисленних. Ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не пам'ятає аббата. Вікіпедія згадує лише його тезку - іншого Пилипа Касгрена, історика ХІХ століття. А про божевільного батюшку - нічого.

Натомість, легко знайдеться інший священник - аббат Льонель Гру (abbé Lionel Groulx). То був полум'яний націоналіст. У 1912 він видав роман "Поклик раси" ("L'Appel de la race"), про шкідливість мішаних шлюбів і любов до рідної квебекської землі. Головний герой ("правильної" національності) одружується з москаль кою англійкою - і страждає. Потім кидає "чужинку" і повертається до села. Інший герой каже: значить це правда, що мішані шлюби, навіть поміж вищими расами, ведуть до деградації!

"Вищі раси" - це англійці та французи. Слов'ян, греків, південних італійців автор вважав "нижчими расами". Деякі англійські "народознавці", у принципі, погоджувалися, але із поправкою: франкоканадці - теж "нижча раса". Але Льонелю Гру така поправка чомусь не подобалась.

Пізніше він відійшов від расових теорій, але не дуже далеко. Віддано вчив молодь любові до Нації, до свого-рідного-національного. "Чужинцям" у цьому всесвіті місця не було. Вони мали або взагалі якось дематеріалізуватися, або сидіти тихо-тихо і не мозолити очі.

Але "вони" - італійці/українці/греки/євреї/ліванці/литовці/китайці тощо - чомусь нікуди не ділися. Навпаки їх ставало все більше.

І що ж вони бачили? Що англійці багаті, а квебекуа бідні. При цьому англійці хоч якось намагаються їх інтегрувати, а для квебекців вони взагалі не існують. Якщо хтось їх і помічає, так це, переважно, націоналісти. І сприймають виключно як загрозу.

Що з того вийшло? Не важко передбачити.

Іммігранти англіцизувалися. Йшли до англійських шкіл, університетів, фірм, клубів... І чим більше їх там було, тим толерантнішими ставали англоканадці. Справді, як можна бути расистом, коли найкращий шкільний друг - українець, перше кохання - італійка, а сестра заміжня за греком?

А квебекуа? Так і жили у своєму всесвіті. Іммігранти залишалися для них "чужинцями". З ними переходили на англійську (навіть коли ті намагалися щось сказати французькою). Звісно ж, вони "ненаші", навіть якщо народилися у Монреалі чи місті Квебек.

Ось, на приклад, вам фільм "Entre la mer et l’eau douce", 1967 року. Добрий, до речі. Романтичний. Але ось незначна сценка: молодий (і позитивний) герой, який щойно переїхав з села до Монреалю каже, що "тут забагато іммігрантів". Ані сценарист, ані режисер, ані актори, ані глядачі не помітили у цьому нічого поганого. І це багато про що каже.

А як мав все це сприймати українець чи ліванець, що приїхав до Монреалю у віці 7 років? Чи взагалі тут народився?

Однозначно: "ці квебекуа нас не люблять". Нас і наших дітей. Якщо вони захищають свою мову/культуру - то це "спрямовано проти нас".

Їхнє національне свято - це "проти нас". А якщо вони створять власну державу - то нас взагалі "затруть": все життя будемо "чужинцями" яких "забагато". Але ж ми тут народилися, виросли. Це також і наша земля!

Тож коли у Квебеку з'явилася перша потужна сувереністська партія, вона не могла й мріяти про голоси "несвоїх" (навіть зараз за неї голосує не більш як 10-15% "не-корінних")

На початку 1970х квебекуа помітили цікавий феномен: Монреаль стає все більше англомовним. Якщо так триватиме, казали люди, то років за 30 тут взагалі не буде французької.

А чого тут дивуватися? В самих народжуваність впаде, а імміграція не зменшується. І вже виросли цілі покоління "чужинців", для яких англійська - рідна; французької вони не знають. Та й самі квебекці почали потроху англіцизуватися: ну як зберегти рідну мову, коли усі сусіди балакають англійською?

Тільки тут до нації дійшло: треба іммігрантів францизувати, інтегрувати, робити "своїми". Якби це спало на думку років 100 чи 50 тому, усе було б гаразд. Але у 1970ті вже було трохи запізно.

Довелося запроваджувати спеціальні закони: діти мають йти лише до французьких шкіл. Право на англійськи школи мають лише англомовні (тобто ті, чиї батьки й самі ходили до канадської англомовної школи).

Суворі закони дещо підправили ситуацію. Але "чужинці" зі старих хвиль імміграції вже встигли походити до англійських шкіл, тому їхні діти вважаються "англомовними". На приклад, більшість української діаспори Монреалю інтегрована саме до англомовного всесвіту. На приклад, українські монреальці третього/четвертого покоління говорять поміж собою англійською, а не французькою.

Завдяки мовним законам, частина іммігрантів таки інтегрувалася до франкомовної спільноти. Хоча на початку їм було складно: пересічні громадяни обережно ставилися до "чужинців".

У 1995 році, під час референдуму щодо незалежності Квебеку, більшість "ненаших" запитала себе: навіщо голосувати за створення держави, де нас не вважатимуть за своїх.

Опитування показували: більшість не-квебекців голосувала проти незалежності. А у деяких "чужинських" районах за незалежність не було жодного голоса. (Я часто казав знайомим квебекуа, що в нас під час референдуму 1991 року за незалежність висловилося 90% виборців, хоча етнічних українців лише 70% населення). Коротко кажучи, референдум програли.

А що тепер? Як на мене, ситуація покращується. Квебекці і іммігранти більш не живуть у паралельних світах. Не-корінні все краще інтегруються до суспільства. Все більше мішаних шлюбів. Квебекці поступово звикають: людина з незвичним прізвищем - не обов'язково іноземець. Все менше дивуються акценту: виявляється, "ненаші" теж вміють балакати по-нашому!

Але, але...

Блогер fuguebach вказує, що на роботу все одно намагаються брати виключно "своїх" - навіть коли іммігрант добре володіє французькою: "Казалось бы радуйся - вот человек, пытается говорить с тобой на твоем языке - дай ему работу, шанс - он вольется в твое общество, заговорит сам, и дети заговорят. Неееееееет.....это нааааам, это нааааше! ... И идет бедняга, ищет. И находит...у англофонов. Сколько уже я таких случаев знаю!"

Так буває. На щастя, все більше інших випадків. Я знаю багатьох іммігрантів - білорусів, румунів, африканців, сербів, сирійців, марокканців - які знайшли чудову кваліфіковану роботу, саме французькою, посеред квебекців. Вони люблять Квебек і пов'язують з ним своє майбутнє. І все одно... важко стати своїм...

А поруч – російськомовні англомовні, серед яких стати своїм значно легше...

_________________________

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачівФінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93 - це Київстар

Якщо ви зробили пожертву, то просимо повідомити нас по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com і вказати на яку платіжну систему ви переслали кошти

Франкомовні квебекці програвали мовну війну. Французська збереглася лише завдяки жорсткому законодавству

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 29

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Емігранти це ті, які поїхали, а ті, котрі приїхали - все ж іммігранти.

Але я не про те. Хочу сказати, що ксенофобія є логічною і виправданою, якщо меншина є слабкою і мова йде не про її стратегічний розвиток чи ріст, а просто про поточне виживання. Толерантність - не для всіх, для неї потрібно бути достатньо сильним і впевненим у своїх силах (що чужинці є не тим, що мене вб'є, а тим, що зробить мене сильнішим). Історія знає періоди, коли україномовне українство в Україні опинялось саме в позиції ось такої слабкої меншини. Я хочу сказати, що ті часи минулись. Українська громада зараз досить сильна (імхо сильніша, ніж, наприклад, та ж російська), однак впевненості у власних силах часто не вистачає. Відповідно ми можемо бути толерантними.

Дуже хотілося б, щоб автор сказав прямо, що він мав на увазі в цій статті і як би він її поклав на українське сьогодення.
Я от спочатку щось намагався зліпити з українців та вєлікоросов в якості іммігрантів. І нічого якось не виходило. А потім допер, що то ми є французами, так би мовити, а російськомовні - такими-собі англійцями. І, що дуже непогано для нас було б залучати до нашої культури вірмен, азербайджанців, китайців, в'єтнамців і інших "слов'ян", які не хочуть жерти часник з салом, а різні бридкі шашлики з лавашами в моркві по-корейськи. Добре, звичайно. Я не проти. Толерантність, то - таки наше.
Вбачаю й деякі відмінності між нами і Квебеком:
Таки ніфіга ми тут не французи. І питання, навіть, не в якихось адмінзаходах, а в тому, що треба навчитися самоповаги і поваги до власної культури. Адже частина українців етнічних є російськомовними, бо мають комплекс меншовартості щодо рідної культури, як до селюцької. Тобто, я говорю про найпотужнішу просвітницьку роботу, якої потребує Україна. Як же ми залучимо іммігрантів, якщо самі українці вже як іммігранти спілкуються.
І не забуваймо про колоніяльний статус України. Іммігранти не прагнутимуть вивчати мову колонізованого народу.

Цей коментар вилучено автором.

Онисько, дозволю собі відповісти. Я прожив в Квебеку 4 роки. В Вашому коментарі я відчуваю НЕготовність повірити, що десь в Квебеку можуть бути схожі проблеми. НМД Україна в соціальному, в національному плані це Квебек з відставанням на 30-40 років. Я знаю автор (Євген) напевно помружиться від такого мого висновку, так, я спрощую. Але українцям було б дуже корисно прийняти таке спрощення і уважно придивитися до Квебеку, до його проблем як до себе, до своїх українських проблем ч-з 30 років.

Ви в розпачі називаєте стан українців в Україні колоніальним? Але і Квебек аж 200 років був реальною колонією до утворення Канадської Конфедерації. А потім ще 100 років фактично жив під англійським прапором. Невелика різниця в плані колоніальності, погодьтеся. Так. у квебекуа завжди була своя католицька церква, яка займала дуже важливе місце в суспільстві, а українські священики здебільшого седіли по вязницях і таборах. З іншого боку 20 років тому Україна отримала державний суверинітет про що квебекські націоналісти лише мріють. Є відмінності. Але я щиро пропоную забути про ці відмінності і поцікавитися проблематикою Квебеку. Євген пише з цього приводу прекрасні статті, як оця і проблеми взаємодії з іммігрантами в Україні не таке вже далеке майбутнє.

Та я зовсім не переймався, як воно там в Квебеку, в тому сенсі, що довіряю авторові. Я ОХОЧЕ вірю тому, що написано. Просто, мене їх проблеми лише цікавлять, але не турбують (не сприйміть за егоцентризм, але я ті їх проблеми не вивчав і не можу давати їм оцінку).
Хотів би зауважити дописувачеві, що французи і англійці в Америці є представниками колонізаторів. Їх взаємовідносини лежать в іншій площині, ніж українців-росіян в Україні. Адже я правильно зрозумів автора: він веде мову про українізацію-русифікацію?
Врешті, я більше ставив питань, ніж стверджував.

//непогано для нас було б залучати до нашої культури вірмен, азербайджанців, китайців, в'єтнамців і інших //

Саме так.

//Таки ніфіга ми тут не французи//
Ну, вони тут теж не французи - це вже цілком нова нація. І на відміну від французів з Франції, в них дуже сильний комплекс меншовартості. Останні років 30 вже якось краще, а от раніш... прямо як за Винниченком: "ми — нація робітників і селян". Тут теж бувало, що якщо людина не зовсім "наша" та ще й трохи дорожче одягнута, то до неї англійською, бо "з паном треба по-панськи" (взагалі з "ненашими" треба англійською, бо хіба ж комусь потрібна наша мова?)

//Іммігранти не прагнутимуть вивчати мову колонізованого народу.
Тут було саме так - франкомовні тривалий час були колонізованими

Станція метро ім. священика націоналіста Lionel Groulx одна з найбільших в Монреаді, а імя священика космополіта не знайти навіть Гуглем... Я не знав, що Гру був націоналістом, навпаки, грівся на тій станції в теплих пазнучих каврю протягах монреальської підземки і думав "яке тепле імя Groulx". А імя Philippe Casgrain звучить прохолодно. Отак ми і живемо гріючись в протягах метро і дивлячись німий телевізор крізь скло вітрини магазину Bell... Дякую, квебекська картинка стала реальнішою.

Інтеграція мігрантів в українокультурне суспільство дуже важливе питання. Тут аналогія між Україною та Квебеком тут очевидна. Автор вже піднімав це питання в своєму блозі. Правий також Stan - можливо навіть через 15 - 20 років культурна інтеграція мігрантів буде головним чинником україно-російського культурного балансу (скажімо так :)) в Україні. Принаймні демографічна ситуація на це вказує чітко.
З цими питаннями в нас складно. Зараз мігрантів ми однозначно програємо - вони інтегруються майже виключно в російськокультурне середовище. Або не інтегруються взагалі :). Наша проблема в традиційній закритості суспільства, а головне - у відсутності реальних ресурсів та механізмів для такої інтеграції на державному рівні.
Але проблема визначена вірно.

Інтеграція... в українокультурне суспільство
-----
Вбачаю ось саме в цьому проблему. В українокультурне суспільство це куди саме? Яким саме критеріям повинна відповідати людина, щоб вона вважалась інтегрованою в українокультурне суспільство? Розмовляти постійно (а вдома також?) українською? Бути патріотом України? Ходити в церкву київського патріархату? Святкувати Різдво, Великдень і Трійцю? Читати перед сном Кобзаря і Енеїду? Вважати, що якщо у дружини руки ось так, то все одно як там одягнута тюбетейка? Носити оселедець і вишиванку? Вважати, що негр це добра людина "бо не москаль"?
Щоб інтегрувати в українокультурне суспільство (причому це стосується не лише іммігрантів) потрібно продемонструвати чіткі й зрозумілі правила гри - роби ось це, це ось так і ти будеш вважатись своїм. На жаль наразі от особисто я не можу сформулювати такі правила. А Ви?

Звичайно основний індикатор це мова. В Києві у нечисельні російськомовні школи ходять переважно діти імігрантів, вони віддають перевагу саме російськомовним перед украномовними.

Ось приклад інтеграції єврейської поетки в українське культурне середовище http://www.umanliteratura.ucoz.ua/news/rajisa_trojanker_prigodi_romantichnoji_imazhinistki/2009-12-16-114

Отже іммігрантку з еміратів, яка ходить закутана в паранджу і розмовляє українською, Ви пропонуєте вважати своєю, а Владимира, який тут майже всі коментарі пише російською - не-своїм, я правильно зрозумів?

Просто особисто мені здається, що основна проблема українокультурного середовища це не мова (на відміну від Квебеку)... Є соціологічні дослідження, які раз за разом показують, що ступеню актуальності проблема мови десь там в кінці. І на мій погляд має сенс підійти саме з цього боку - як на ці проблеми реагують (і чи взагалі вважають проблемами) різні люди. Маю думку, що тоді суспільство роділиться не на українокультурне суспільство і російськокультурне, а, швидше, на українське європейське і з (пост)радянским мисленням.

Цікаво було б, щоб Ви уточнили позицію щодо того, хто є хто.

Не зовсім зрозумів питання, якщо чесно. А тому скористаюсь випадком і відповім на своє власне запитання, яке можливо не має жодного відношення ні до статті, ні до цієї гілки коментарів, ні до Вашого запитання. :)
"Хто є хто" де і серед кого? Якщо по країні загалом, то я не вважаю, що тут є якийсь однозначний географічний детермінізм (захід весь із себе такий європейський-європейський, а на сході абсолютно всі совки), так само як і економічний (бідні туди, багаті сюди...). Такий підхід ще можна провести більш-менш чітко на соціальному рівні, однак якщо спустись на більш низький рівень деталізації (від натовпу до окремих особистостей), то одразу виявиться, що все значно складніше...
Я навіть більше скажу - не так вже й рідко ця межа взагалі проходить в голові однієї і тієї ж людини. І не обов'язково це буде означати подвійну мораль і цінності, часто це просто два різних набори цінностей і який з них буде використовуватись - залежить від оточення.
Я таке неодноразово спостерігав на прикладі мови. Як відомо, Київ загалом двомовний, тобто кияни загалом однаково вільно володіють як українською, так і російською (або однаково не знають толком ні тієї, ні тієї ;)). Відповідно дуже часто (хоча й не завжди) одна й та ж людина автоматично відповідає тією мовою, якою до неї звернулись. Я проводив невеликий експеримент - звертався українською, якщо мені відповідали російською, то продовжував далі розмовляти українською і вже після другої-третьої репліки значна частина в такому випадку переходила на українську. Саме цікаве інше, я в декого з них потім питав - зміна мови у них була несвідома, для них самих вони постійно розмовляли однією мовою.
Маю підозру, що так само буде й цінностями - якщо навколо будуть люди, які природньо (спокійно і без пафосу) будуть сповідувати українські (кому ближче - може підставити "європейські") цінності, то й сама людина почне автоматично сповідувати їх також. Отже саме головне, що ми можемо зробити в такій ситуації - просто відкрито і послідовно притримуватись європейської моралі і українських цінностей.

Уточнюю питання:
Ступінь заклопотаності мовними проблемами наближатиме респондента до "европейців" чи до "совків"?

На мій погляд - загалом слабко пов'язано. Більш важливо в чому ця заклопотаність проявляється. Можна спокійно розмовляти з усіма своєю мовою, купувати книжки нею і т.п. і не перейматись різними проблемами, можна ксенофобствувати, можна зосередитись на розвитку своєї мови, можна кричати, що українську придумали австрійці чи що російська це лише зіпсована староукраїнська...
Клопотатись можна по різному. :)
От що, більш суттєво - ступінь поваги до мови (і її носіїв), причому як до своєї, так і до інших.

Це все ІМНО звичайно.

Є соціологічні дослідження, які раз за разом показують, що ступеню актуальності проблема мови десь там в кінці. І на мій погляд має сенс підійти саме з цього боку - як на ці проблеми реагують (і чи взагалі вважають проблемами) різні люди. Маю думку, що тоді суспільство роділиться не на українокультурне суспільство і російськокультурне, а, швидше, на українське європейське і з (пост)радянским мисленням.

Ви ж отак написали: "маю думку, що ТОДІ...". Я й запитав, щоб кваліфікувати власне мислення за Вашим стандартом. Було цікаво.

Все, тепер питання зрозумів остаточно. В цьому розрізі мені видається суттєвим, як людина вважає за правильне вирішити проблему. Прикладом совковського мислення я вважаю підхід "от якби завтра видали закон і міліціонери ходили по вулицям і відправляли на виправні роботи всіх, хто розмовляє не українською/російською/татарською...". В якості протилежного, європейського підходу можу запропонувати варіант, подібний тому, про який йшлось в недавній статті про переклад Хауса: "Ви можете розмовляти будь-якою мовою, але знайте, що українське - краще і ми вам це продемонструємо" (я думаю, що той блоґер, який був змушений дивитись Хауса українською буде колись вважати, що такої мови як українська не існує).

А до якого полюса ближче Ви - вирішуйте самі. :)

Мене от приватна сторона справи не цікавить ніяк. Зате, певні заходи з боку держави, а саме серйозний протекціонізм щодо державної української - дуже. Звичайно, не репресивний. Звичайно, не забути про інших людей з їх потребами.
Проте, попри "неважливість" для загалу теми, вона і їй подібні приводять до влади певних "політиків". Тому, нею не займатись треба, а консенсусно вирішити.

В тому-то й справа, що мовне питання приводить до влади контреліту як раз через людей з "совковим" мисленням - хай дядя піде у владу і зробить нам добре.
Загалом по проблемі мовного питання в Укараїні можу порекомендувати, якщо Ви ще не бачили, лекцію Кулика: http://www.polit.ua/lectures/2010/11/09/kulik.html

Для українокультурного суспільства було б цілком достатнім щоб мігрант спілкувався українською з "корінними". До цього можна додати сприйняття України як своєї Батьківщини та ставлення до української культури з повагою. І баста :).

Точно за прислів'ям: не плюй у колодязь, пригодиться води напитися!

А проблеми такі і в нас є. Є. Тільки про них говорити ніхто не хоче. І про "це нааааше" є, і про "це для нас", так само. Дехто з російськомовних соромиться говорити українською не з російськомовними (вони якраз доволі толерантні, можуть навіть підтримувати таку розмову, де один співрозмовник україномовний, а другий - російськомовний; у нас таке доволі часто трапляється, як ні в чому не бувало). Соромляться говорити саме з деякими українцями, які одразу ж починають виправляти прононс, зморщувати носа й переходити на російську. Ці люди замість того, щоб зрадіти, що співрозмовник хоча б намагається говорити по-нашому, хоч 2 слова знає (як це роблять мешканці всіх європейських країн, та й азіатських так само - перевірено туристичними путівками і розповідями численних знайомих), починають активно виштовхувати "чужинця" зі "своєї мовної території". На виході маємо успіх партії, яка відкрито пропонує поставити другу державну. Тому що багато людей просто зашугані нашими "щирими", перепрошую. одна річ - просити, щоб з тобою говорили українською та не переходити на російську, і геть інша - з огидою на обличчі "кидати кістку" співрозмовникові. Отак і з'являються продавці у магазинах, для яких доводиться перекладати, що казала бабуся з села...

Тут іще є трохи, що додати. Безпосередньо щодо Ющенка.
Коли він приїздив до нашого міста напередодні останніх президентських виборів, прихильників у нього було і без того вже небагато. Але він утнув таке, що і зараз соромно згадувати. Саме після цього я вирішила не голосувати за нього та зняла його фотографію, що висіла у передпокої квартири. Приїхавши до міста, Ющ відвідав наш історичний музей. Увійшовши туди, президент привітав працівників словами: "Христос народився!". Охоронець музею чи то сторопів перед президентом, чи то справді не знав традиційної відповіді, але замість "Славімо його!" випалив: "Воістину воскрес". Це до такого ступеню роздратувало нашого президента, що він улаштував справжній скандал з вимогами звільнити винуватця "жахливого порушення" протягом 20 хвилин!
Новина за лічені дні розійшлася містом, почула про це й я. І тоді мені не залишалося нічого, як відмовитися від голосування за Ющенка. Бо я не можу голосувати за такого тупого та безглуздого політика, який ТАК відштовхує людей від української культури, перетворюючи привітання зі святом на якусь "перевірку на вошивість". Результати виборів показали, що в нашій області його підтримали всього 2% виборців. Отак можна не тільки попсувати собі рейтинг, а й сплюндрувати всі свої невеликі надбання за 5 років.

Кумедно. Так само я якось відповів на привітання (SMS-кою). Разом посміялись через кілька місяців :))).

Вы не уточните, если это не секрет, а в каком городе это было?
И второй вопрос - Вы уверены, что так было, а не PR-слухи оппонентов?
Не подумайте, что я сомневаюсь в том, что так МОГЛО БЫТЬ. Охотно верю, что могло. Но мне интересно, действительно ли так было?

В Чернігові.
Розказувала мені це сусідка, на яку можна цілком покластися. У сенсі, що вона ніким не ангажована, бездоганно чесна людина. Навіть плітками ніколи не займається. Обманути її хтось міг, звісно. З ким не буває. Але я їй вірю.
Мабуть, іще й тому, що у нас паплюжити Юща навмисно навряд чи кому захочеться, бо репутація його у місті і так була поганою. Не люблять його у нас. У нас місто і область прихильників Тимошенко (вона на виборах майже 70% набрала по області, містом - більше 50%). Ющеві дрібні відсотки, що їх він втратив на цій історії, не Тимошенко пішли. Я і сама не стала за неї голосувати, тільки у 2-му турі, коли вже ні за кого було.

Тож особливим конкурентом він нікому не був. Та й в газетах (варто зазначити!) про той візит розповідали без жодної симпатії, можна сказати, з антипатією, але про ЦЮ історію нічого не було. Гадаю, якби його Юлька чи Яник замовили, у газетах неодмінно щось було б. А так... Не знаю.
Принаймні, сусідам своїм я вірю. Вони слів на вітер не кидають. Треба було, звісно, уточнити іще десь, але вже дуже огидно було. Занадто огидно.

Кто против него вел кампанию? Тимошенко. и продолжает даже сейчас. Казалось бы, сейчас то зачем?
Что касается Ющенко, то у всех есть недостатки. Я вполне верю, что он мог так себя повести. Но именно потому, что в это все верят (думаю, не только я), эту историю могли и придумать, распустив соответствующие слухи.
Я помню как в 1991г. люди передавали друг другу информацию, что Черновол в случае победы отменит пенсии. (Кстати, если бы он это сделал, он был бы молодец. Тогда можно было ввести накопительную систему без проблем и не иметь нынешних проблем). Но очевидно, что он не собирался этго делать. А рассказ о том, что собирался мне передавали десятки людей совершенно незаангажированных (тогда и партий никаких не было, а к КПСС или КГБ эти люди никакого отношения не имели).
Т.е. запустить слух именно такой, в который бы легко поверили - это и есть высокая технология. Ну придумали бы, что он приставал в экскурсоводше? Ну и кто бы в это поверил?
Хотя я не исключаю, что это не технология, а правда. Поэтому и спросил, не в курсе ли Вы как было. Ну, понятно, что расследование проводить уже никто не будет.

Згодна, що могли й вигадати, разом із тим, як він лаяв експозицію. Але навіщо, коли в нього і без того рейтинг був мікроскопічний? І чому тоді це не розповзлося по всій Україні, чому навіть у газетах не було?
Юлька проти нього, це факт. Але він їй уже тоді конкурентом не був, у жодному разі. На що витрачати гроші у такому разі? Платити за те, що й так твоє?
Оце мене й змусило повірити, що це правда. Трапляються такі політики, для яких ніякого чорного піару не треба. Самі себе закопують.

І ще, кажуть, лаяв експозицію музею. А вона дуже чесна й об'єктивна. Без жодних перекосів у будь-який бік, показує те, що було. А йому не сподобалося, ач ти, тому, що там чи то про Бандеру не було, чи то не було антиросійського пафосу якогось. Тобто, йому потрібна була саме тенденційність (то звідки на Чернігівщині Бандера? У нас тільки радянські партизани були; антиросійський або ще будь-який пафос - узагалі просто втілення ідеї подвійних стандартів). Коротко кажучи, за повідомленнями моїх сусідів, він повівся неадекватно.