Без партійних прапорів? Тоді без перспективи

Я розумію громадських активістів. Їм остогидли брехливі політики, вони не хочуть, щоб їх асоціювали з якимись несимпатичними для них партіями. Вони не хочуть, щоб хтось використовував їхні щирі громадянські почуття, наживаючи політичний капітал на акціях, до організації яких політики не доклали жодних зусиль. Чисто по-людськи активісти праві.

Але політично їхня позиція програшна, вона шкодить справі, веде до поразки. Звісно, якщо мета акцій протесту зупинити наступ Регіоналів і усунути їх від влади, а не красиво потусуватися.

«В давнину ті, хто умів вести війну, уміли перешкоджати тому, щоб …знатні і прості уміли приходити на допомогу один одному, щоб вищі і нижчі чини довіряли один одному», - писав класик китайської військової стратегії Сунь-цзи.

І під час пізнього Союзу, напередодні проголошення Незалежності, і потім, аж до Помаранчевої революції, активісти і політики діяли разом.

Одні виходили на вулиці, інші озвучували вимоги з високих трибун, політично тиснули на владу. «Знатні і прості» приходили на допомогу один одному. І усі разом здобували перемогу. Інша справа, що потім цю перемогою пускали за вітром. Між іншим - теж разом.

Не бачу нічого поганого в тому, аби на акцію із захисту мови прийшли, наприклад, БЮТівці (попри моє ставлення до них) чи «Наша Україна» із своїми прапорами, та інші політики, які декларують захист української мови. Організатори акції, читаючи ці слова, мабуть, відчувають обурення.

Але давайте відкинемо штампи і подивимося на плюси, які дає участь політичних партій у правильних акціях. При цьому не варто забувати, що брехливість і підступність політиків усвідомлює досить вузька частина особливо уважного і політично підкованого населення (головним чином «противсіхи»); для значно більшої частини вони залишаються кумирами.

Отже, плюси:

По-перше - ширше медіа-висвітлення. Медіа по нєдомислію традиційно приділяють більше уваги акціям, котрі організовують партії, ніж ті, до яких причетні лише громадські організації. Плюс - партії мають свої медіа-ресурси, плюс - їхні прес-служби “пропихають” потрібні новини у вагомі центральні і регіональні ЗМІ. Плюс - політики представлені на головних ток-шоу країни, а громадські активісти - ні.

По-друге, партії мають кращі можливості для аносування події.

По-третє, вони збільшують масовість. Навіть якщо додатково прийдуть лише партіфункціонери чи найняті студенти. На телекартинці не розрізниш натхненне обличчя активіста з тупувато-байдужим фейсом найнятого студента, на телекартинці видно (або не видно) масовість.

По-черверте - і це найважливіше - політики визначають порядок денний, і вони можуть зробити те чи інше питання головним на даний момент. Їхня позиція більше впливає на владу, ніж позиція 1 – 2 тисяч пікетувальників. І якщо, наприклад Юлія Володимирівна включається в кампанію на захист української мови, то це означає, що для усіх її прихильників ця тема набуває невиданої гостроти, і на цю тему починає говорити уся її партійна структура. А якщо в кампанію активно включаються ще й Наливайченко, Тягнибок, Яценюк, Кириленко, Гриценко і хто там ще є- то це уже потужний політичний чинник, а не малочисельний пікет «національно-стурбованих».

По-п’яте. Саме політики можуть внести правильний законопроект чи спробувати блокувати неправильний, якщо на мітинги протесту усі чхали.

Інша справа, чи хочуть вони включатися в кампанію за цю ж мову?

Важко розібратися: начебто й хочуть, але якось так дуже вже обережно. Тому одним з головних завданнь стратегів громадського спротиву має бути питання: «Як залучити потужні політичні партії до наших акцій», а не «Як уникнути політичних партій».

Є побоювання, що партійці завалять акції. Так потрібно тримати ініціативу у своїх руках, а вони нехай приєднуються.

Якось прочитав американський посібник для громадських активістів. Там писалося, що коли вимоги громадських організацій починають озвучувати політики - це неабиякий успіх.

Також громадським активістам варто задуматися і зрозуміти, що вони можуть протестувати до безкінечності, але змінюватимуть країну люди, за яких проголосували виборці. А голосують вони за політиків.

Це означає, що до найближчих значимих виборів потрібно або створити свою партію (що малоймовірно) і розкрутити її (що ще більш малоймовірно), або змусити наявні політичні сили включити у прохідні частини чи виставити на прохідних округах найкращих людей із громадського сектору. Табу на участь партій у акціях навряд чи сприятиме цьому завданню.

Навіть якщо політичний клас - мудаки, то люди, які хоча б трохи мислять філософськи, розуміють, що повних мудаків не буває в природі. Навіть в найбільшого мудака завжди залишається 1% нормальності, і цей відсоток потрібно використовувати. І навіть якщо «еліта» - на 99% мудаки, то є мудаки, які публічно висловлюються за російську мову і «руській мір», і є ті, які за українську мову і «європейський вибір». Але усі не можуть бути мудаками на 99%, це суперечить законам буття. І щоб досягти мети (до речі, яка вона в довгостроковій перспективі?) потрібно співпрацювати із усіма, хто декларує наші цінності.

При цьому потрібно чітко розуміти, що співпраця ця тимчасова, і якщо громадські активісти набиратимуть політичної ваги, то вони витіснять мудаків з політичної сцени, а якщо гальмуватимуть, то витіснять їх (перед цим використавши).

Американський «рух чаювання» - гарний приклад співпраці громадськості і політиків.

«Чаювальників» об’єднала нелюбов до Обами, але вплинути на політичну ситуацію вони змогли тільки разом з Республіканською партією. Хто кого асимілює і переварить всередині антиобамівської коаліції, ми побачимо згодом.

Ще нюанс. Наші північні друзі добре знають вищезгадану настанову Сун-цзи. В усіх країнах, які намагався окупувати Радянський Союз, велася робота, щоб «знатні і прості» опинилися по різні боки барикад. Називалося це «класовою боротьбою».

І якщо згадати, які мислевіруси штампувала російська пропаганда до обрання Януковича, то одним з головних був акцент на відмінності населення від дивакуватого і неадекватного політичного класу.

Звичайно, «наші» політики поводили себе малоадекватно, але «їхні» політики, крім ще більшої неадекватності, тягнуть нас у якесь жахливе минуле. Немає у нас інших політиків. Треба або ставати ними, або співпрацювати з тим, що є.

самоорганізація суспільство