1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: Дід брав участь у Параді перемоги на Красній площі

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 101119 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 06/05/2010Дата публікації

Оскільки боротьбу за «Міровую Революцію», яка відповідно до класиків марксизму-ленінізму є наслідком «Міровой войни», більшовики розпочали у жовтні (листопаді) 1917 року, то початком Другої світової війни можна вважати дату 7 листопада 1917 року. Я не буду вдаватися до більш детальніших доказів цього твердження, все це можна знайти на сторінках творів Маркса-Леніна-Сталіна.

Спогади записала: Вікторія ХМЕЛЬНИЦЬКА (Харків)

Мої дідусі та бабусі - 1911-1917 років народження, тож на їх долю випало чимало тяжких випробувань: революція, голодомори, війни…

Голодомор вони пережили тільки завдяки тому, що у 32-33рр. їм було вже відповідно від 15 до 21 року. Вони вже повним ходом працювали в колгоспі, і горохова похльобка, якою годували їх раз на день важкої праці «на полях Родіни», врятувала їм життя (не всім їх браттям та сестрам пощастило, у тому числі і працюючим).

Мого дідуся Івана Костенка намагалися відправити воювати "добровольцем" в Іспанію ще в 1936 році

У 1936 році мого діда (по-батькові), Костенка Івана Панасовича, намагалися відправити «добровольцем» до Іспанії. Прийшов він зі своєю похідною торбою, став у чергу таких самих «добровольців», чекає. Потім розговорився з якимось приятелем, пішли, сіли за придорожнім кущем. Випили, закусили, що в торбі було.

Посиділи в холодку – час уже йти воювати, чи як… Підійшли до пункту збору – а там уже всіх «інтернаціоналістів» відправили, кажуть, більше не треба, якось іншим разом.

Так що воювати довелось уже з липня 1941 р. На той час моєму діду було вже 28, в армії він відслужив раніше, тож спочатку навчав молодняк наступальним діям – у нас була виключно наступальна доктрина; а вже в серпні 1941 був у діючій армії, в артилерії. Може, через те, що в артилерії - а може, через більш зрілий вік - але пройшов усю війну, заслужив у тому числі і медалі «За відвагу», «За бойові заслуги» та ордени «Слави» і «Червоного Прапору», залишився живий та майже здоровий.

Воювати довелось у лавах 25-ї Чапаївської дивізії, у тому числі і в Сталінградській битві; під Бобруйськом підбив ворожий бронепоїзд (за що й був нагороджений орденом «Слави»). Війну завершив під Кенігсбергом (3-й Білоруський фронт), і як Кавалер ордену «Слави», (принаймні, від 3-го Білоруського фронту відбирали учасників Параду за таким критерієм, а не за зростом – мій дід був невисокого зросту) взяв участь у Параді Перемоги на Червоній площі в Москві 24 червня 1945 року.

Другий мій дід (мамин батько), Юрченко Іван Кирилович, 1911р. народження, у війну був фронтовим шофером, вивозив поранених з передової. Воювати довелося у тому числі і в Сталінградському котлі.

Там він відповідав за санітарний стан – трупами наших (і не тільки наших) солдат була завалена і Волга, і все навкруги. Щоб запобігти епідемії, їх звісно треба було прибирати (по мірі можливостей). Із засобів захисту – оксолінова мазь та «сто грам».

Іван Юрченко, дідусь по мамі

Був нагороджений медалями «За відвагу» та «За оборону Сталінграду».

На жаль, за їх життя я якось мало (тільки тепер це розумію) розпитувала їх про війну. Дійшли (і то через інших рідних) тільки окремі спогади про загиблих фронтових друзів, про те, що під час артобстрілу не видно ні землі, ні неба, і думка у всіх одна – вижити!

Після перегляду більшості фільмів про війну – як старих, так і сучасних, складається враження, що радянські бійці тільки й мріяли, щоб життя за щось віддати – за Родину, за Сталіна… А насправді, всім їм хотілося жити – точнісінько як і нам у нашому 21-му сторіччі.

А воювали гарно, на совість - за що й відзнаки мають - бо звикли все робити на совість – добре працювати, добре воювати…

А от бабусям моїм довелося пережити також і німецьку окупацію (я спеціально підкреслюю – німецьку – бо радянську владу можна теж сміливо віднести до окупаційної).

Бабуся по мамі Надія, пережила німецьку окупацію з малою дитиною на руках

Якось я запитала у свого батька (він народився у лютому 1942р. в маленькому селі на Полтавщині), за яких умов його моя бабуся, Євдокія Юхимівна, народжувала. Мабуть, у землянці? Виявилось, що нічого подібного.

При німцях цілком нормально функціонувала районна лікарня, де акушерка приймала пологи в породіль. Вже у часи Хрущова люди пошепки розповідали, що «за німців лікарня працювала краще, ніж за Сталіна».

Отож народила моя бабуся сина, дали їй два тижні відлежатись, а потім «арбайтен» на колгоспні поля. Звісно, що ніякого дитсадочка чи ясел не було – засуне дитині у рота квача із чорного хліба, а воно той квач за день так висмокче, що він (квач) аж весь білий-білісінький. У вересні 1943 звільнили Полтавщину (у тому числі і село Батьки) радянські війська, відігнали трохи німців – і знову треба йти на поле працювати, знову «квача» до рота дитині на весь день.

Вся різниця між «нашими» та німцями у тому, що німці хоч гроші якісь платили, за які, до речі, можна було щось купити. А ще німці під час окупації для «профілактики» крадіжок на баштані ставили дві шибениці по-краях – і всі все добре розуміли, ніхто по ті кавуни не ліз…

Друга моя бабуся, Надія Яківна, пережила окупацію із малою дитиною на руках (маминою старшою сестрою Валею). Оскільки їх хата чи не єдина на всю Диканьку була крита черепицею, її облюбував собі на постій німецький офіцер. Жодних скарг на його адресу від бабусі Наді та прабабусі Паші я не чула.

Перший чоловік моєї бабусі загинув на фронті, після війни бабуся вийшла заміж вдруге, за мого дідуся, Івана Кириловича. Заново після війни відбудовували хату (німці при відступі спалили все), потім якісь «доброзичливці» із своїх підпалили те, що встиг побудувати мій дід. Довелось будувати все спочатку…

Всі вони, мої дідусі та бабусі, були довгожителями, деякі з них ледь-ледь не дотягли до ста років. На жаль, вже нікого з них немає в живих.

І про що я дуже шкодую – що не довелося відверто з ними поговорити, уважно про все розпитати.

Може, раніше просто не знала про що запитувати? Та й далеко не все тоді мені могли вони розповісти – «одни слова для кухонь, другие для улиц»...

Вікторія Хмельницька

Мене обурює, що й досі не написана правда про Другу світову (яку, до речі, вперто продовжують називати «Великой Отечественной»), досі по наших містах стоять пам’ятники Леніну (а тепер збираються ще й ставити пам’ятник Сталіну!) – нелюдям, які цю війну зростили своїми руками!

Чого мені кортить більш за все – це щоб нарешті наш кінематограф спромігся зняти дійсно правдивий цікавий художній фільм про війну, і щоб там було все – і про розподіл Європи, і про те, хто на кого збирався нападати, і, головне, правду про 22 червня 1941 року!!!

Хочу, щоб мої діти вивчали історію не за мотивами «Краткого курса истории ВКП(б)», а головне, жили у суспільстві, вільному від брехні та лицемірства….

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!