Ідеологія інтегрального націоналізму шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати

Оцінка статті на цей момент: +9/-3
Читати Не читати Коментувати
  • 62920 Перегляди
  • 3 Коментарі
  • 04/12/2009Дата публікації

На чималу частину політично активних українців і досі має вплив ідеологія інтегрального націоналізму, котру розробила і проповідувала у 30-х роках минулого століття ОУН. Це звідти "культ боротьби", ниття про "націю рабів", шкодування, що напередодні Голоду-33 не було масового повстання, бажання знайти якусь переможну битву і гучно її відсвяткувати тощо.

Насправді українців важко назвати миролюбивою нацією. Проте досвід інших націй доводить: аби здобути свободу і незалежність, краще вести мирну політичну боротьбу, ніж героїчно умирати і змушувати до цього співвітчизників.

Над вибором між життям і смертю розмірковував: Андрій ВАЙДА

Погроми часів Хмельниччини і Коліївщини... Безбашенні і абсолютно деструктивні з точки зору української державності, але геніальні з військової точки зору походи Сірка на турків і татар... Війна з усіма без будь-якої зрозуміло сформованої мети Махна... Жорстокість і героїзм оборонців Холодноярської республіки, яку яскраво описав Горліс-Горський - свідчать далеко не про наш мирний характер.

Але зацикленість на насильницькій боротьбі в час цифрової культури, толерантності і відкритості - в нашому українському випадку - тільки шкодить, часто перетворюючи «героїчно налаштованих» молодих людей на обмежених і однобоких.

Хіба приносить ця «готовність до борні» користь? Чи не краще створювати щось нове, ніж жити з психологічним відчуттям обложеної фортеці? Адже маємо свою державу і розвиток (а то й виживання) української мови залежить від якісних культурних продуктів, а не від побитих пам’ятників Леніну.

Воювати ми уміли завжди. Але не завжди знаходилося політичне вміння направити дику енергію на конструктивні цілі і скористатися результатами перемог. Можливо, не вистачало знань і мирних навичок? Ця хвороба, до речі, спостерігається і зараз. У політиків достатньо агресивності і рішучості, але з користю для країни вони ці риси застосувати не можуть.

У світі давно точаться дискусії, чи варто кидатися у вир кровопролиття, чи краще зберегти життя багатьом співгромадянам і вести мирну політичну боротьбу.

«Якщо йдеться про повстання, завжди є дві сторони аргументів. Одна сторона каже, що повстання будить народ, створює легенди - без повстань нема історії.

Однак протилежна сторона має такий контраргумент - що повстання творить ворогів там, де їх не було, що повстання нищить найкращу частину народу, створює легенди, а легенди є шкідливими, бо вчать наступні покоління, що краще боротися ніж вчитися.

Народи, котрі не постійно боролися із зброєю у руках, є більш ефективними, плідними – як, приміром, чехи. Чехи вели політичну боротьбу - у них траплялися моменти насильства, але вони не були надзвичайно важливими. Від XVII-го століття чехи фактично не боролися у військовому сенсі, однак чеський народ існує» , - говорить професор Тімоті Снайдер з Єльського університету, котрий займається історією Східної Європи, в тому числі й України.

Політика ненасильства Ганді дозволила суттєво

зменшити різанину між мусульманами й індуїстами

після здобуття Індією незалежності

Політика ненасильства, сповідувана Магатмою Ганді, 140-річний ювілей якого людство відзначило 2 жовтня, виявилася не лише шляхом до незалежності індусів.

Вона запрограмувала сьогоднішній розвиток бідної і надзвичайно строкатої Індії. Ця країна є нині одним із економічних велетнів ХХІ-го сторіччя.

Про згадану вище Чехію такого не скажеш, проте й вона є прикладом для сусідів: може похвалитися всесвітньо знаними брендами і стабільним розвитком. У чому секрет чеської успішності?

Чехія не змогла піднятися після провальної для себе Битви на Білій горі в 1620 році, коли країну окупував німецький імператор Фердинанд ІІ. Індія знекровилася у Сипайському повстанні 1857-59 років. Численні втрати населення змусили національні еліти до пошуку мирних форм відновлення незалежності.

“Око за око робить усіх сліпими”, - вважав Ганді. Подібні погляди висловлювали й батьки-засновники Чехословацької державності Едуард Бенеш і Томаш Масарик.

Останній став утіленням етичної боротьби за незалежність чехів. Масарик свого часу провів вражаючий марш-кидок так званих біло-чехів із Сибіру через охоплену громадянською війною Росію до Чехії, але попри військовий талант вважав, що “будь-яка розумна і чесна політика є реалізацією та укріпленням принципів гуманізму. Політику, як і все, що ми робимо, варто підпорядкувати етичним принципам”.

Чехія в проміжку між першою і другою світовими війнами була острівцем демократії у Східній Європі. "Я вважаю, що демократія - послідовно і як слід проведена, не лише політична, але й господарська і соціальна - є суспільним станом, що найбільше відповідає і є бажаним для нашої доби на довге майбутнє", - казав Масарик.

Його принципи заклалися в основу чеської політики в цілому. І така філософія, а не націоналістична тяга до збройної боротьби дозволили чехам повністю відновити свою мову (нагадаємо, що до здобуття незалежності усі освічені люди говорили німецькою) і заклала фундамент нинішнім успіхам країни.

Послідовником “батьків нації” став перший президент відновленої після комуністичного панування чеської державності Вацлав Гавел. Одним із найвідоміших його життєвих кредо є “сила безсильних”.

Те, що певні нації віддають перевагу політичній боротьбі над збройними повстаннями, не свідчить про їхню безпорадність.

Наприклад, наступник Масарика чеський президент Едуард Бенеш, котрий у 1938 році вирішив, що доцільніше здатися німцям замість втягуватися у програшну війну, після закінчення війни діяв досить радикально: створював гомогенно слов’янську державу.

Томаш Масарик заклав фундамент успіху

чеської держави, сповідуючи гуманізм.

Фото газети "День"

Уже під час воєнних дій він почав переговори про безповоротне прощання з судетськими німцями – іншого виходу він не бачив (неконтрольоване вигнання німців почалось у 1945-му, а згодом держава докінчила справу етнічної чистки).

Так само без особливих сентиментів він пішов на асиміляцію і депортацію словацьких угорців - вважаючи їх, як і німців, п’ятою колоною, яка у майбутньому загрожуватиме цілісності чехів.

Характерний вислів: “Немає словацького народу, це видумка угорської пропаганди. Через одне покоління не буде поділу поміж двома гілками нашої національної родини”.

Тут хотілося б нагадати ще один з принципів Магатми Ганді: “Не хочу, щоб стіни оточили мою оселю з усіх сторін, і не хочу, щоб вікна були закриті. Натомість, я хочу, аби в моєму домі ширяли культури різних народів, проте не хочу, щоб якась з цих культур збивала мене з ніг.”

Польські історики і суспільство до цього часу сперечаються, наскільки виправданим було Варшавське повстання, провідники якого кинули на вірну смерть сотні тисяч молодих, освічених людей, фактично майбутню еліту.

А фіни й чехи вийшли з війни зі збереженням потенціалу. У Фінляндії після війни бебі-бум буквально за кілька років перекрив усі втрати у народоноселенні.

Фіни - попри рішучий спротив зросіщенню на початку ХХ століття (про це ми напишемо найближчим часом) - після здобуття держави вели досить гнучку політику.

Зимова війна 1939-1940 року з СРСР довела маленькій, тоді 4-мільйонній країні, що західні держави на допомогу не прийдуть. Зважаючи на своє геополітичне положення (безпосередню близькість до Ленінграду) Фінляндія пішла на альянс з гітлерівською Німеччиною.

Проте під час Другої світової війни фінам вдалося повернути вістря політики на 180 градусів і добивати фашизм уже на стороні СРСР і союзників, не допустивши окупації країни Червоною Армією.

До чого сьогодні прийшли європейські ближні і далекі сусіди України, можемо зробити висновок зі слів автора фінської історії Генрика Мейнандера:

“На початку ХХІ ст. національно окреслена стадія політичної і культурної історії Фінляндії залишилась позаду. Важче стало здійснювати протекціонізм у економічній та культурній сферах. В той же час Євросоюз і глобальна цифрова культура постійно творили нові ніші контактів та нові способи комунікації. Усе це стало змінювати зміст того, що вважається національною самоідентичністю мешканців Фінляндії.”

Чи стало Фінляндії гірше жити, чи стали фіни втрачати ідентичність? Гадаю, навряд.

Історія України жалю до синів нації не визнавала. Ореол козацької звитяги поклав на власний вівтар поклоніння чимало тисяч гордих чубатих. Члени Центральної Ради, посилаючи на погибель під Крутами київських студентів і гімназистів, не переймалися їх долею, залишаючи хіба що поетам право оспівати і оплакати хлопців.

Революційний романтизм більшовиків-українців, через сито якого судилося перейти Сосюрі і Яновському, Хвильовому і Смоличу, так само відбився на формуванні нігілістського, споживацького підходу до людського життя.

Смерть стала банальністю не лише для її співців чи виконавців, вона стала буденною для цілого народу. “Україна понад усе”, “Здобудеш Україну, або згинеш у боротьбі за неї”, “Воля нації”, - слогани оунівських пропагандистів.

Побачивши безвихідь боротьби поміж двома тоталітарними молохами, польська Армія Крайова вже в 1945 році саморозпускається, піддавшись на оголошену комуністами амністію. УПА під впливом ідеології інтегрального націоналізму не лише не складає боротьби з загонами НКВС, вона вимагає нових і нових прикладів героїзму від своїх: більшість оточених у криївках – самопідриваються.

Щодо мирного населення своя тактика: першим у селах, хто написав заяву на вступ до колгоспу, відрубуються руки. На Закерзонні подібно вчиняють із тими, хто згодився на переселення до УРСР.

Прибулі зі Східної України учителі, працівники сільрад вважаються окупантами - де вже вчитуватися у листівки про братання з підсовєтською Україною та поневоленими в СРСР народами.

Самопосвята сьогодні десь зникла, але нетерпимість до інших і вузька зашореність залишилася. Нішу націонал-демократів все більше займають радикальні націоналісти, чиї гасла цілком тягнуть на фашизм.

Але люди, які звикли до ритуального плачу «Україна гине!» і бачать навколо одні змови, з готовністю поповнюють ряди радикалів - навіть не замислюючись, наскільки далекою є ідеологія націоналізму від сьогоднішніх потреб української нації.

Оцінка статті на цей момент: +9/-3
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 3

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Цей коментар вилучено автором.

Погляди на це питання дуже схожі на мої, тому повністю підтримую автора. Пора жити сьогоденням

Ідеологія _ТЕАТРАЛЬНОГО_ націоналізму

так прочиталося, "третім оком" як у Денній Варті Бекмамбетова - ниччо личного ;))))