Половину життя в психлікарнях, половину в таборах, решта - на війні

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 76815 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 03/12/2009Дата публікації

Сьогодні ми згадуємо видатного українського дисидента Анатолія Лупиноса. Згадуємо просто так, без будь-яких приводів і прив'язок до конкретних дат.

Прикладом надихався: Антон Зікора

Анархіст від природи

Як справжній герой, Анатолій Іванович на перший погляд героєм не здавався. Всі, хто його знали, кажуть, що він був схожий на бомжа.

- Він був абсолютно контркультурним персонажем з крихтами їжі в бороді. Одного разу йому купили костюм - вже не пам'ятаю, з якого свята, - але до вечора цей костюм вже був пропалений недопалками, - згадує журналіст Микола Поліщук. На думку Поліщука, Лупиніс ніколи не вкладався в образ дисидента – так званого «демократа, вдумливої людини».

"Дядя Толя" культовий персонаж

для нечисленних екс-УНСОвців

- Це був бунтар на рівні підсвідомості, анархіст від природи. Його можна було вважати українським націоналістом, але також можна було і російським, і казахським. З чеченцями він добре спілкувався. Я бачив, як поставала УНА-УНСО, яку вони організовували разом з Корчинським. Але якщо Корчинський був системний антисистемщик, то Лупиніс був антисистемним повністю. Тому логічно, що з часом вони почали сваритися.

Лупиніс був романтиком, готовим у будь-яку годину поїхати в будь-яку країну воювати за будь-яку ідею. Гасло його життя: дія все, мета - ніщо. Видно було, що це добродушний чоловік, але з сильним характером. Він спокійно міг ходити по коридорах парламенту. Як він проникав туди, не знаю. Напевно, тиснув на психіку охоронців, як Вольф Мессінг. А взагалі у нього був дар спілкуватися з кожною людиною.

Коли на території колишнього СРСР почалися війни, він туди одразу поїхав. У підсумку півжиття провів у психлікарнях, півжиття в таборах, інше - на війні.

Чеченці носили його на руках

Ігор Мазур, голова Київського осередку УНА-УНСО, теж говорить, що коли вперше побачив Лупиноса, то подумав, що це якийсь бомж.

Листопад 1993 рік. Анатолій Лупиніс вручає Миколі Карпюку орден "Вахтанга Горгасала" - державну нагороду Республіки Грузія "за проявлені відвагу, мужність і героїзм під час захисту територіальної цілісності Грузії" (наказ Президента Грузії Едуарда Шеварнадзе від 15.12.1993).

- Але потім зрозумів, що це людина з великою харизмою. Я був з ним в Абхазії, де зі зброєю в руках захищав територіальну цілісність Грузії.

Потім була Чечня, де чеченці носили його на руках через річки, тому що у нього були хворі ноги ще з часів таборів. В одному місті в Чечні він був з одним імамом. Голуби сіли на Лупиноса, а не на імама, та обгадили його. Він казав, що добре, що вони так зробили, бо почуваються на мені, як у себе вдома.

Він міг раптово заскочити у вагон поїзда, який їхав кудись і поїхати, просто так. Він міг зустрічатися як з бомжами на Майдані, і говорити з ними годинами, а міг і з президентами – Ельчібеєм (Азербайджан ), Гамсахурдіа (Грузія), Смирновим (Придністров’я). Хоча той і не любив українських націоналістів, але розумів, що без нас не можна вирішити багато питань.

На дорогах чорних

Товариш Анатолія Івановича Кузьма Федченко згадує:

- Таких самовідданих борців за Україну, як він, я не бачив - нехай мене пробачать інші дисиденти. Ми познайомилися з ним у 1988 році. Я тоді був одним із засновників товариств «Меморіал» та «Екологія» в Черкасах. Він мене знайшов, і ми три роки пліч-о-пліч провели разом. Не просто ходили на роботу і на мітинги, просто разом працювали на одну ідею.

Рок концерт на честь Лупиноса

Пам'ятаю, на з'їзді «Меморіалу» у Москві в 1988 Лупиніс підійшов до поета Євгенія Євтушенка та сказав йому: «Женя, мені там людей треба поселити в готель, дай, будь ласка, п'ятдесят рублів». Той спокійно віддав.

До речі, про те, що він пише вірші, я дізнався не відразу. А потім вияснилось, що він писав їх ще в таборах. А багато кримінальників переписували його вірші та посилали до своїх коханих. Жінки бачили, як їх люблять, і чекали своїх чоловіків. Найбільш об'ємною була його поема «Аеліта». Вона як про світоглядні речі, так і любов.

Одного разу, після якогось мітингу, ми зустрілися з ним, випили багато кави, він викурив багато сигарет, як завжди це робив. І у нас вийшов своєрідний поетичний вечір, на якому я запитав, який його найперший вірш. Він довго згадував і згадав тільки перші рядки:

На дорогах чорних

На зелений світ

Я ступаю босими ногами.

Ось так. Він йшов по своїй, українській землі. Але він був більше України. Тому що для того, що вирішувати українське питання, треба було дивитися далеко за горизонт.

І наостанок ще пару віршів

Ми випрягли волів, перевернули плуга,

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,

На скресі двох епох гряде шляхетний світ.

Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.

Навколо ворогів - суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде... після.

Життя триває. Точиться війна.

***

З "Аеліти"

Каждый день поутру покупаю цветы

И дарю первой встреченной женщине.

Может быть, мне сегодня встретишься ты.

Та, с которой до рожденья обвенчан я...

(Про цей рядок Федченко говорить, що його товариш вірив у минулі життя, оскільки був знайомий з йогою і медитаціями)

Когда уйдет война народов, блоков,

Когда наступит братство на земле,

Я буду также одиноко искать тебя

В безмолвной звездной мгле.

И где-то на окраине вселенной,

Среди миров забытых,

Тебя найду, и все начнется снова.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!