Біржа по-українськи: бруд і жодних податків. Овочі, які їдять кияни, спочатку приїздять до Великих Копанів на Херсонщині

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9277 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/06/2019Дата публікації

"Скупники" і "колгоспники" не знають, що вони учасники біржі, вони просто працюють на великому базарі. А це лотерея, тож фермерка Лідія Миколаївна, щоб не прогоріти, ніколи не ставить на одну карту. Проти неї може зіграти негода або низькі закупівельні ціни. Жінка садить відразу чотири культури – якась та й виграє. Ринок у Великих Копанях годує всю Україну: від селян, які вирощують тут городину – до оптовиків, які скуповують у них продукцію. Тож і пані Лідія сподівається отримати своє.

Авторка: Ярослава Тимощук

Стихія

З ринку усі воліють зиску – і всі підкоряються його непрогнозованим законам. Місцева бібліотекарка – її тут усі знають як просто Василівну – стоїть за бочкою квасу під зеленою парасолькою перед входом в оптовий овочевий ринок у селі Великі Копані на Херсонщині. Зазвичай пильна, цього разу не встигає вчасно скласти пожитки й сховатися.

Температура +32 градуси по обіді змінюється іншою крайністю. Небо затягує хмарами, вітер змушує тополі хилитися. Небо вибухає дощем, він капає по фурах і легкових автомобілях, які очікують своєї черги заїхати на територію, а поки стоять у корках, не згірших, як у Києві. Кольорові з віддалі клаптики тих, що припарковані на ринку, заволікає сивою пеленою дощу.

Василівна тулиться в парасольці, як в останньому прихистку. Падає град – крупинки розміром із сантиметр. Кілька дерев повалилося на землю. Машини залило по колеса. Коли буревій ущухає, Джаміль, скупник, що перечікував у кафе, телефонує знайомим на базар.

Ціни підскочили гривень на 4-5, залежно від продукту – і триматимуться такими ще зо два тижні, поки не зберуть новий врожай. Півгодинна злива змінила хід подій принаймні на півмісяця. Негода – лише одна з причин, чому тутешні порівнюють свою участь у роботі ринку з лотереєю.

Гравці

Ринок обростає кафе з невибагливим асортиментом, душовими кабінами по 30 гривень за прийом. Дві частини базару – маленька роздрібна і велика оптова – вміщують під своїм покровом людей, кожен із яких по-своєму підтримує практично безперервне життя ринку.

Його мелодія – це гуркіт моторів, стукіт коліс, характерна лайка та гамір торговців, довершений абияк заримованими піснями з кафешок по периметру базару.

Перекупниці беруть товар в оптовій частині, щоб продати в роздрібній

Його аромат – затхлість льоху від старої картоплі, солодкавість полуниці, а що вглиб у літо, то більше до нього додаються кавуни (що ближче біля моря вирощений, то цінніший). Кавуни теж не завжди витримують тутешню спеку і починають гнити – тоді в рядах, де їх продають, стоїть насичений кислий запах.

Люди базару утворюють строкатий вінегрет національностей: від українців до азербайджанців, від китайців до корейців. Територія ринку схожа на велику автостоянку – на кількох гектарах асфальтованої землі туляться торговці з усієї України. Важко і проїхати, і пройти.

Максим із села Раденськ Олешківського району, диспетчер (той, хто контролює логістику) на фурах, що відправляються в Запоріжжя та місто Тальне на Черкащині, за зовнішністю може розпізнати основних гравців ринку.

За розмореними, виснаженими обличчями Максим упізнає «колгоспників». Так тут називають селян, які вирощують овочі, щоб продати скупникам. Самі ж скупники бувають двох видів: бідніші (темне вбрання, можуть бути спортивні штани, барсетка) та багатші (стиль одягу кежуал, айфони). Бідніші скупники, як помітив Максим, хамовитіші. Натомість багатші виглядають більш задоволеними життям. Міцні плечі, брудні тіла, вбрані найгірше з усіх – це, вочевидь, вантажники.

Затори при в'їзді

Я зустріла всіх із класифікації Максима – і навіть більше.

«Колгоспники»

Якщо ринок – це лотерея, то Лідія Миколаївна, щоб не прогоріти, ніколи не ставить лише на одну комірку. Жінці 67 років, її світла шкіра не засмагає, а відразу згорає. Почервоніле обличчя зім’яте зморшками, а блискітки на футболці – мовби свідчення того, що повсякденною сільською працею не поховала в собі жінку.

У неї 3700 гривень пенсії і 15 соток городу на двох із чоловіком. У п’ятьох теплицях біля хати висаджують помідорну розсаду та овочі (ті ж помідори, баклажани, огірки, перець). Якась ставка та й зіграє. Урожай збирають тричі на рік. За те, щоб продавати на ринку, платить 600 гривень на місяць за так звану бронь, та по 20 гривень щодня за в’їзд. Нині продає на роздрібній частині ринку розсаду помідорів по 1,5 гривні за кущ («для таких же колгоспників, як і ми, кому треба досадити»). Чекає, поки дозріють овочі в теплицях – частину продаватиме уроздріб, частину здасть оптом постійним клієнтам.

Селянці Лідії допомагають прожити 60 сотих городу

Свого часу городництво допомогло жінці «підняти дітей»: і вивчити, і з житлом допомогти. А тепер, здається, працює більше за інерцією. Років 20 тому подружжя вантажило «Москвич» із причепом – усього в авто вміщалося до тонни продуктів – й на два-три дні рушало до Росії або Білорусі. Везли капусту, баклажани, перець, черешню, абрикоси, яблука. Торгувати було вигідно. Відколи «закрили Росію», жінка не може похвалитися колишнім розмахом. Сім років, як перебралася на ринок у Копані. Торгівля приносить коли 500, коли 1000, коли 2000 гривень на день, каже Лідія Миколаївна.

З її слів, практично весь подальший заробіток вкладають у справу: вугілля й дрова для опалення теплиць, добрива, розсада, насіння.

«Люди думають, що ми гребемо гроші, але виходить так, що ти або виграв, або програв, бо не знаєш, підніметься ціна чи впаде, – каже Лідія Миколаївна. – Але продаємо за будь-яку, бо продавати треба. Лежати не буде і викидати не викинеш».

Скупників жінка, як і інші селяни, м’яко кажучи, не любить – вважає їх тими, хто знецінює їхню працю. Але віддавати мусить, бо зберігати продукцію в холодильних стелажах на території ринку, сплачуючи за оренду щодобово, їй занадто дорого. Простіше віддати, як є. Заготівельні пункти, про які селяни «вже не перший рік балакають», полегшили б життя Лідії Миколаївни та інших «колгоспників».

Нащадки Лідії навряд чи торгуватимуть на ринку – одна з її дочок збирається до Польщі вслід за чоловіком, який уже три роки, як там. Один онук закінчив морську академію, інший – комп’ютерний інженер. Сама ж продає, бо просто не уявляє, чим ще могла б зайнятися.

В іншому ряду, де скупники беруть товар у селян, на багажнику свого жовтого «Москвича» музейного вигляду всівся 69-річний Володимир Григорович. Сивий, вусатий, сорочка в клітинку, шкарпетки під шльопанці. Хвацькі вуса, холеричний темперамент, жестикуляція струдженими руками – цей чоловік міг би зніматися в українському поетичному кіно. Але він спішить продати полуницю з ящиків у багажнику, поки не зав’яла під сонцем.

Один за одним до нього підходять скупники. Між ними відбуваються такі короткі діалоги.

«По чом, батя?» – скупниця, бадьоро.

«Двадцять», – Володимир, знехотя.

Жінка куштує ягоду зверху, запихає руку наспід, щоб упевнитеся, чи й там товарного вигляду полуниця, і йде геть. Не торгуються, Володимир не пропонує скинути. Обоє і так знають, що ще з годину – і селянин змушений буде погодитися на те, що запропонують. Хоч скупниця і запитує, але зрештою вона й запропонує ціну (перед тим порівнявши, скільки правлять сусіди Володимира).

Чоловік розпашів, мов херсонське сонце в обід. «Москвичем» приїхав із села Подо-Калинівка, за 13 кілометрів звідси. На 40 сотих городу Володимир висаджує в теплицях полуницю. У торгівлі Володимир ще з 90-х, тоді він їздив на базар у Хмельницький, до Києва на Лук’янівку продавати овочі. Мав зиск. Не те, що тепер, вистачає «на газ, на світло, перезимувати, а що лишилося, проїсти».

Володимир мріє, як колись, самому їздити на базар. Але полуницю так далеко не повезеш – хіба переходити на інший товар. Та й на ринок так просто не заїдеш, бідкається. Бо «почали бандюгани все скуповувати і нас притискати».

Чоловікові не по кишені орендувати місце на ринку, скажімо, в Миколаєві або Одесі. Зрештою, він не вважає, що має ще за щось платити, окрім в’їзду.

Володимир Григорович нарікає на скупників та "бандюганів"

«У нас [скупники] беруть за безцінь, а продають удвічі-втричі дорожче. Поки через кілька рук [полуниця] пройде, то ціна сягне 70 гривень. А робиш як проклятий: щоб найняти десять людей, аби пропололи й зібрали врожай, платиш кожному 50 гривень за годину. Плюс добрива, бензин. А ще на сонці напечися. Отакі-то наші болячки».

Нині чоловік привіз 200 кілограмів ягід. Сподівається здати по 20 гривень. Із вторгованих 4000 гривень береться рахувати видатки: зарплату найманим людям, пальне, догляд, обробка землі. Не раз, каже, було, що й викидав непроданий товар. Словом, математика не на його користь.

За півгодини віддає ягоди по 15 гривень за кілограм.

Скупники

Джаміль не йме віри цим бідканням. На його думку, треба бути цілковитим лінивцем, аби не заробити на родючій українській землі. У 1990 році він, заледве маючи 20 років, уперше приїхав до України з рідного Баку на сільське весілля до друга. Гуляння тривало три дні. Джаміль і тепер згадує про ту забаву з вогником в очах. Схоже, йому так сподобалося, що перебрався сюди жити. Спершу торгував на ринках у Києві, а тоді дістався до Великих Копаней.

Toyota Highlander, яку він купив торік, коштує стільки, що найнятому на городи працівнику знадобилося б працювати майже 7 років по 12 годин щодня без вихідних, збираючи суто на такий позашляховик. Але підприємництво – це ще й хист, який має азербайджанський скупник.

Ринок складається з самоорганізованих рядів

Джаміля на базарі люблять, хоч і, буває, підколюють за те, що «на тому 30 гривень, на тому 20 – і є машина». Це каже місцевий фермер дядя Ваня (так його кличуть тутешні), який на 5 гектарах поля вирощує цибулю, капусту і баклажани різних сортів. В унісон загальним настроям дядя Ваня любить понарікати: на таких, як Джаміль, на продавців добрив. А ще на конкурентів, які підтягнулися і начебто позбавили Ваню частини його прибутків. На державу, яка ніяк не підтримує таких господарників, як він. Є у Вані брат, живе в Мадриді. Ваня плекає мрію, що колись він закриє цю справу і поїде до нього. Хтозна, чи так і буде, чи просто людині треба про щось мріяти, коли виснажиться від поля.

Олег із Кременчука, теж скупник, про Джаміля хорошої думки. Коли тримається така спека, як нині, Джаміль пригощає знайомих морозивом – може носити його цілу торбу.

Джаміль – єдиний зі співрозмовників, який ні на що не нарікає: ні на президента, ні на ціни, ні на бруд, ні на черги при в’їзді, ані навіть на погоду. Любить ринок усією своєю східною душею: «Я тут ловлю кайф. Цим треба жити. Якщо не подобається спілкуватися з людьми, успіху на базарі не жди».

За копанськими (та й не лише) мірками, він людина небідна: квартира у Києві на Подолі, добротний дім у селі з садком і ділянкою землі, де Джаміль вирощує цукіні і цвітну капусту (теж на продаж), айфон останньої моделі. Навіть номери автівки – 8884 – виділяють його. В салоні возить із собою змінний одяг у пакетах із «Брокарду» – щоб не забруднюватися й завжди мати презентабельний вигляд.

Сам Джаміль до власних статків ставиться спокійно. У 2000-х роках він мав не до порівняння більше: «У ресторані нам наливав горілку сам Пєтя Чорний».

Та багатство швидко розвіялося, коли захворів молодший брат. Знадобилася трансплантація кісткового мозку в Ізраїлі, Джаміль поклав на це всі гроші, продав дві квартири у Києві, ще й вліз у борги. А брата все одно не врятував. То тепер радіє просто тому, що нічого не болить.

Джаміль є постачальником для кілька великих клієнтів: на ринку «Столичному» і в київських супермаркетах. У вайберівському чаті вони щоденно скидають замовлення з кількістю й описом потрібного товару.

Джаміль закуповує і вантажить фури. Перевага Джаміля ще й у тому, що частину овочів – цукіні й цвітну капусту – відправляє з власного городу (виходить дешевше, бо не платить селянину за товар). А ще в тому, що працює і взимку, коли обороти на ринку не такі жваві. Лише півтори місяці на рік – з середини грудня по січень – він проводить у своїй київській квартирі.

Олег із Кременчука вже 12 років працює за тією ж схемою, що й Джаміль, тільки його сезон – до жовтня. Є певна закономірність: що більша фура, то далі вона їде. На базарі багато бусиків вантажать на Херсон, Миколаїв, Одесу. Бригада ж Олега о першій дня заповнила вже четверту фуру.

Картоплею, цибулею, капустою, які вони набирають, годуватимуться школи, дитсадки, її купуватимуть люди у міських магазинах. Картоплі сьогодні взяли 20 тонн – пік сезону.

Скупникам теж є на що поскаржитися.

«Місцеві можуть обманювати. Наші хлопці, прийомники (вони ж вантажники) передивляються: щоб на дні не було поганого, щоб пожовтілого кривого огірка ніде не трапилося, щоб не запхали завеликий кабачок. Хоча люди, з якими працюємо постійно, знають про кожну позицію – якого має бути кольору, розміру, який на дотик – а все одно часом підсовують непотріб», – каже Олег.

Рентабельність теж коливається. Зранку можна купити картоплю по 12 грн/кг, а вже до обіду правитимуть по 10 (нині Олег купив товар за вранішньою ціною). Вдома ж доведеться продавати за тією ціною, що й купив. Прогадав. Але частіше таки виходить у плюс. А прибутки рахує по місяцю: по кількості продажів та списань товару, що в дорозі зіпсувався.

Спекулянточки

Так називають себе Надія, 63 роки, і Світлана, 59, – одне торгове місце на двох за прилавком в роздрібній частині ринку, що вартує їм 40 гривень на день. Надія доглянутіша: підведені чорним олівцем очі, яскрава помада, пишна зачіска. Має в погляді хитринку – уявляю, що замолоду вона могла б працювати у торгівлі, витягуючи з-під прилавка дефіцитні товари для особливих клієнтів. Майже: Надія – бухгалтерка «на державній службі», тепер уже на пенсії.

Світлана – блідіша і, схоже, замореніша життям. Може, тому, що Надія здебільшого продає товар, який вона купує по кілька ящиків в оптовиків, а Світлана торгує власноруч вирощеною цибулею. А може, річ ще й у тому, що в Світлани скрутніші життєві обставини: чоловік помер, мама вісім років як паралізована, єдина дочка, жителька окупованого Криму, якось поїхала з півострова до Росії, через що отримала заборону в’їзду до України на три роки.

Криму шкода не лише з особистих причин. Як пригадують собі сусідки, до окупації торгівля йшла жвавіше – навіть на їхньому чи не найдрібнішому рівні. Кримські закупівельники привозили їм банани, цитрусові, буряки, саджанці дерев, яблука («Отакі завбільшки», – скручує Надя кулаки). Назад вантажилися перцем, огірками, картоплею – хто на дальший продаж, хто на закрутки собі.

Світлана має 60 сотих городу, на частині вирощує цибулю на продаж (15 гривень за кілограм жовтої ріпчастої). Надя на таке не ведеться. Зі свого в неї лише зелень: салат, петрушка, щавель – по 5 гривень за пучок. Помідори від миколаївського оптовика продає по 40 гривень за кілограм.

«Яди дорогі – ціни піднімаються і піднімаються. А як ядом не побризкаєш, то черв’як поїсть. Цього року продукція ще дорожча, а торік зовсім невигідно було. Не вгадаєш», – з огляду на вартість добрив та хімікатів Надія не наважується сповна зайнятися сільським господарством.

Але й на торгівлі треба попрацювати. Як і кожен, хто щоденно підтримує життя ринку, жінки прокидаються о четвертій. О шостій вже на базарі. Буває, кажуть, до вечора натомишся так, що несила ноги помити.

Хоч ринок і висмоктує їхні життєві сили, але й годує. «Якби не ринок, ми б тут не вижили. Все розвалилося, ніякої роботи. За границю нема здоров’я їхати, та й важко сім’ю, дітей покидати. Копані – це наше золоте дно», – міркує Надя.

«Фермери і людей наймають город просапати, врожай зібрати. Пару десятків гривень, ще й нагодують двічі на день. То чого не робити? Тільки не пий, не лінуйся – і заробиш», – ділиться життєвою мудрістю Світлана.

Понад заробітки їй би хотілося, аби Крим повернувся – не через торгові, а через сімейні зв’язки. У травні 2014 року навідувався на ринок Порошенко, тоді ще кандидат у президенти. «Молодий ще, чорнявий» – показує жінка фотографію, яку встигла зробити на двопіксельну камеру недорогого мобільника. Зі спогадів Світлани, Порошенко на тій зустрічі обіцяв повернути Крим, а вона повірила. Та більше не вірить нікому – покладається тільки на свої руки і на свої 60 сотих городу.

Що ж змушує Надію, яка й так встає о 4-ій ночі, щодня наводити макіяж, який все одно потече на тутешній спеці?

«Общеніє. Інакше ми б тут погибли. Коли говориш із людьми, забуваєш, що стара. Дома ходила б як бабулька. А тут у нас азарт: побачили молодого мужчину – і ніби знов сімнадцять. Йдеш додому втомлена, але з настроєм».

«Оптовик невеликих розмірів»

45-річний Петро з Гайсина, що на Вінниччині, – голос совісті серед тутешніх торговців. Він «оптовик невеликих розмірів». Представник меншості з оформленим статусом ФОПа. Через це він трохи почувається донкіхотом: «Мало лишилося таких дурників, як я».

Та з іншого боку, чоловік собою задоволений: «Як то підприємцю бути таким жлобом, щоб тисячі гривень у місяць шкодувати? (Має на увазі суму щомісячного єдиного соціального внеску – 918.06 грн – Авт.). Платити відмовляються, а жити хочуть краще – так не буває. В кафе 300 гривень за раз можуть проїсти».

Якщо вірити Петру, то він сумлінно сплачує податки з 1997 року – відколи й зайнявся цим бізнесом. Тоді їздив на Дніпропетровщину, промишляв картоплею, а коли з’явився ринок у Копанях, перебрався сюди – вигідніше торгувати, бо з усієї України приїжджають.

Після дощу деякі машини тонуть

Скупивши у фермерів по області овочі (переважно ті, що для борщового набору), він привозить їх бусиком і продає тут. Цього разу стоїть із чотирма тоннами картоплі, ще старої. Два тижні її ще братимуть, а затим перейде на овочі нового врожаю. За кілограм править 8,5-9 гривень. Теж грає у лотерею.

«Буває, добре заробиш, буває – ні. Справа випадку. Місяць тому картоплю добре спродав, поїхала до Маріуполя, а іншого разу ще докладав. Тепер на нуль сподіваюся вийти. Ще тиждень тому ціна трималася на рівні 11-12 гривень. Поки доїхав, впала нижче дев’яти. Вдома купував по 6, а ще ж перебрати, доставити. То зароблю майже нічого. Але ж не викидати».

В омріяному «раніше» Петро більше відчував свої заробітки. 5 років тому, як і тепер, заробляв по гривні з кілограму збутого товару, але вартість грошей була іншою. Та й літр солярки був по 10, а не під 30. Хоч і тепер Петро не сміє гнівити Бога, але з кожним роком відчуває все менше завзяття до роботи.

Тож дітей своїх виховує такою мотивацією:

«Вчіться, бо будете збирати клубніку для пана».

Якби там не було, міркує Петро, а часи тепер легші: можна не вчитися «за сало» і заробляти на життя мізками, а не руками. В його ж поколінні все було по-іншому: «Ми, з 90-х, то всі рівні: хто вчився і хто ні. Всі «купи-продай», вийшли з базару».

Тож Петро не волів би своєї долі для дітей. Нині спав три години. Буває, тиждень ночує на базарі. Міряє своє життя зміною городини відповідно до сезону:

«Зараз огірки-помідори, потім кавуни-дині, тоді капуста-морква – так і рік минає, стаю старішим».

Буває, піде рясний дощ – в окремих, глибинніших місцях вода покриває колеса. З машини тоді не вилізти, треба переїздити на сухіше місце. Або роззуватися і ходити босому. В воді плавають недопалки.

Людина-оркестр

Сергій з села Баштанка Миколаївської області – людина-оркестр на великокопанському базарі. Трохи водій, якого можна найняти для перевезень, трохи продавець городини, трохи вантажник.

Перечікує спеку в своєму «ікарусі», купленому і переобладнаному вісім років тому з пасажирських на вантажні перевезення – місткістю 14 тонн. Так його тут і знають: «Сергій на ікарусі». Сергій – випещений південним сонцем чоловік передпенсійного віку, з одягу на ньому ланцюжок із фальшивого золота і бежеві шорти, з-під яких видніється резинка з написами «Мачо» вздовж неї.

Його ікарус, припаркований відразу за воротами ринку, – мов мандрівний будиночок на колесах із американських фільмів, тільки з українським декором: вицвілі іконки й припале пилюкою штучне листя по стінах. Полиця, щоб спати, стіл із чотирма пасажирськими кріслами, щоб їсти. Є навіть чайник і газова плитка (що, в принципі, порушення техніки безпеки).

Багажник Сергій розширив, зменшивши площу салону і перегородивши стінкою. Він перевозить овочі, витриваліші до температур: картоплю, кавуни, помідори, огірки, цибулю. Примхливіша полуниця не перенесене дороги в «Ікарусі», а холодильних камер Сергій не має.

Поки не придбав власного транспорту, працював у бригаді з десяти людей. Тепер стає у пригоді фермерам, які зберігають свій товар удома на складах, але не мають транспорту, щоб привезти в Копані на базар (або з інших причин не бажають це робити власним ходом). Наймають Сергія як водія, і його машину. Тоді чоловік чекає, поки фермер продасть товар, звільнивши автобус.

У кожного свій транспорт

Може відбутися кілька таких ходок, а можуть найняти на місяць. Сергій неохоче говорить про гроші, але потім таки зізнається, що в день може заробити від 500 до 15 000 гривень. Усе залежить від сезону, погоди та інших несподіванок ринку, які місцеві метафорично сукупно охрестили «лотереєю».

Він і сам деінде купує товар, щоб перепродати його в Копанях. Спинився за озимій цибулі: торг із нею йде з кінця серпня до перших морозів, та й стояти на ринку можна хоч тиждень – не зіпсується, не проросте. Вісім років, як Сергій налагодив співпрацю з миколаївськими фермерами, в яких купує цибулю. Взаємини з ними тримаються на довірі й тривалості. Тож навіть якщо в них не найкраще вродить урожай, Сергій усе одно братиме цибулю з їхніх полів, бо ж і на другий рік вони дадуть йому роботу, а значить – стабільність.

Якось продав 14 тонн за півдня, а іншого разу, було, й усі п’ять днів стояв. Тепер оптова ціна цибулі – 11 гривень за кілограм. За мірками Сергія, дорого.

«Заберу з поля по 10 гривень. Щоб завантажити 10 тонн, треба 100 тисяч гривень. Поки привезу, ціна на гривню-дві може впасти. То куплю за 100, а продам за 80?».

Наостанок чоловік просить «висвітлити все красиво» у нашій розмові і загалом про базар. Якби він сам сів писати, зауважує, то вийшла б ціла книжка. І додає, що ні на крок не відходить від законів. Обманює. Податків чоловік не платить.

«А якщо я нічого не заробив? А платити все одно треба. Та й зараз працюю, а через годину набридло».

Нічого не платить Сергій і за паркування автобуса. Хоч, каже, зголосився б віддавати певну суму за прибирання території. Та ніхто не бере.

Реалізатори

Трійко чоловіків – Сашко, Сергій і Коля – мліють на пообідньому сонці, мов тюлені на пляжі. Сієста. Обідні години – одні з небагатьох у добі, коли ринок трохи стишує свою діяльність. Тутешнє життя вмовкає години з другої ночі, щоб о п’ятій ранку повернутися в звичну колію.

Чоловіки є найнятими працівниками у фермера з Нової Каховки – реалізатори, себто продавці, які відповідають за доставку і продаж. На відміну від Петра з Гайсина, який працює сам на себе і має гривню з кожного кілограма, трійка може розраховувати на 30-50 копійок.

Після дощу в магазин біля ринку треба йти вбрід

У двох їхніх фурах – кожна місткістю на сім-вісім тонн – золотиться цибуля. За нею, вглиб – морква, буряк, перець. У сезон додається селера та чорна редька. У Сергія, найбільш опасистого, спрацьовує локальний патріотизм, коли він перелічує товар.

«Якби не Херсон-папа, то Одеса (нецензурно) би смоктала, – каже гордо. Найбільшими клієнтами його фермера є скупники з Києва, Одеси та Харкова. – Вся Україна звідси їсть».

Сашко з селища Велика Олександрівка на Херсонщині – наймолодший і найхудіший – у їхній компанії віднедавна. Доти мав іншу роль у великому ринковому організмі: сім років із дружиною наймалися до великокопанських селян працювати на городах. З лютого у них починався сезон – і тривав до морозів. Цьогоріч Сашко вирішив змінити обстановку, а жінка залишилася на полі.

«На городі стоїш по 12 годин раком, щогодини перерви тільки на п’ять хвилин – хіба сигарету викуриш. Тут і легше, і заробити можна більше – так щоб і на їжу вистачило, і в кишеню покласти», – сидячи на ослінчику, затягується сигаретою.

Він викидає недопалки, які так дратують гайсинського торговця Петра. Коли піде дощ, вони повсюди плаватимуть у воді.

Машини завантажують по саму зав'язку

Власне, бруд і сміття – чи не єдиний прибуток, який отримує сільська рада від діяльності ринку, нарікає голова Великокопанської об’єднаної територіальної громади Валентина Костенко. Підприємці, зареєстровані за місцем проживання, платять до своїх місцевих бюджетів. А після скасування ринкового збору бюджету перепадає кількасот гривень у місяць за оренду від власника базару.

Вантажник

Василь, що лише на зиму приїздить додому, в село поблизу залізничної станції «Вадим», 10 кілометрів від окупованого Криму, ніколи завчасно не знає, скільки зможе заробити – як і інші учасники цієї овочевої біржі. Але впевнений, що доки стоятиме ринок, доти йому нічого хвилюватися за майбутнє. В селі з роботи – хіба молоко здавати. Василеві – 36, та виглядає він старшим через зморшки на обличчі і три золотих зуби. Засмаглий, кремезний, широкоплечий, м'язистий. Як і годиться для його професії вантажника.

У цьому сезоні йому платять 70 гривень за тонну овочів, які він перекладе з однієї машини в іншу, попередньо поваживши. У Васі свої орієнтири: «Вчора заробив 600 гривень – добре. Позавчора 200 – мало».

Тисяча гривень для молодого чоловіка – ніби зірваний джекпот. У 600 гривень щомісяця йому обходиться кімната в приватному будинку – винаймає в тутешньої сім’ї.

Васю за вісім років роботи тут знають. А хто не знає, тому він дасть візитівку з номерами телефонів – конкуренція є і в цьому сегменті ринку, тож треба думати, як розповідати про себе. У Васі, щоправда, є ще одна конкурентна перевага: він не п’є (на вантажників, які живуть недовготерміновою метою, частенько нарікають оптовики).

Вантажник Василь приїхав із села за 10 кілометрів від окупованого Криму

Перед тим, як відкрити для себе ринок, Вася їздив працювати на будівництвах у Києві. Та в Великих Копанях йому більш до вподоби:

«Тут живі гроші: заробив і зразу маю. А там ждав: кинуть чи ні».

Його обличчя торкається усмішка, коли він перелічує 200-гривневі купюри, отримані після чергової порції роботи. За зарплату, що Вася отримає в сезон, його сім’я – дружина та син у дитсадку – житимуть цілий рік.

А овочі, які він тягає ящик за ящиком, поїдуть по всій Україні, на склади й оптові бази. Звідти опустяться на прилавки супермаркетів, опиняться в шкільних їдальнях, потраплять у руки жінок, які продаватимуть їх біля виходів із метро. Люди у різних містах і селах їстимуть помідори й огірки, полуниці й кавуни, прогріті щедрим херсонським сонцем, скроплені потом «колгоспників», скупників, вантажників.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!