“Гра престолів”: справжня причина, чому фани ненавидять останній сезон

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 23218 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/05/2019Дата публікації

Відома дослідниця впливу технологій на суспільство, постійна авторка The New York Times пояснює, що саме змінилося в улюбленому серіалі, і чому це погано для всіх нас.

Автор: Зейнеп Туфекчі, Scientific American

Яким був тип оповіді у “Грі престолів” раніше, і яким він став тепер

Дуже легко не побачити різку зміну методів оповіді в останньому сезоні і звинувачувати в усьому невдалі сценарії Беньофа та Вейса – тим більше, є за що. Автори не лише відмовились від пояснювальної розповіді, але, на додачу, не досягли бажаного результату в новий спосіб.

Можна довго збирати ляпи. Дракони, наприклад, від серії до серії можуть змінюватися від створінь, яким дуже легко нашкодити, до практично невразливих героїв коміксів. Важко стриматись від сміху, коли бачиш, як Джеймі приходить на клаптик піску серед довжелезного узбережжя у той самий момент, коли туди виповзає Еурон Грейджой, щоб дати суперникам можливість розібратися. Як зручно!

Схожим чином лінії розповіді – які так ретельно проводили через багато сезонів – можуть бути відкинуті за мить, і персонажі перетворюються на власні карикатури. Існування Брієни з Тарта, наприклад, на цей момент вже нічим не виправдане; Тіріон Ланістер швидко перетворився на донощика, водночас втративши всі свої розумові здібності (він не прийняв жодного правильного рішення протягом всього сезону). І хто може сказати, для чого потрібен Бран Старк, окрім як для того, щоб зберігати десь ще одного Старка про запас?

Однак все це поверхове. Навіть якби автори в новому сезоні якимось чином змогли б уникнути дірок у сценарії та не вдавалися до використання таких сумнівних прийомів, як “Arya ex machina”, вони не здатні були б продовжити той метод оповідання, що був у попередніх сезонах. Для Беньофа і Вейса спроби робити далі те, що звикла робити “Гра Престолів” – продовжити розповідати соціологічну історію (тобто таку, яка пояснює, як працює суспільство, соціум – ред.), були неначе спроби з’їсти тале морозиво за допомогою виделки. Вони не вміють розповідати соціологічні історії, ба навіть не зовсім розуміють таку задачу.

Щоб визначити, що ж змінилося у способі, в який ведеться оповідь, повернемося до головного питання: Чому “Гра Престолів” так сильно сподобалася багатьом людям? Що робило її видатною навіть на тлі інших першокласних серіалів останнього часу, який вже назвали “Другою Золотою Ерою Телебачення”?

Початковий інтерес фанатів та їхня лояльність виникли не лише через чудову гру акторів, зйомки, звук та режисуру. Все це можна знайти не лише у “Грі”, і все це залишається навіть зараз, у жахливому восьмому сезоні.

Одну з підказок для відповіді на це запитання можна побачити в готовності серіалу жертвувати головними персонажами на ранніх стадіях, і доволі часто – без втрат для загальної лінії оповіді. На противагу, ТБ-шоу, що розвиваються за допомогою психологічного способу розвитку історії, дуже рідко можуть дозволити собі щось подібне. Адже їм необхідна ідентифікація глядача з головними героями, інвестиція глядача у прив’язаність – щоб проводити через цих героїв лінію оповідання. Це працює інакше від того способу, коли потрібно дивитися і бачити більшу картину суспільства, інститутів та норм у ньому, з якими ми взаємодіємо, і які нас формують. Пересічні шоу не можуть просто так вбити головних персонажів, тому що вони є ключовими інструментами, за допомогою яких будується оповідь: їх використовують як гачки, щоб утримати глядачів.

Натомість, Неда Старка у "Грі Престолів" було несподівано вбито ще в кінці першого сезону – і це при тому, що весь сезон і, відповідно, все шоу було побудоване навколо цього персонажа. Другий сезон створив спадкоємця, заміну Старку – і це здавалося стандартним способом продовжити оповідь. Однак вже у третьому сезоні спадкоємець та його вагітна дружина були вбиті з особливою жорстокістю. Ось так воно було – оповідь пішла далі, але багато головних героїв – ні.

Привабливість шоу, яке постійно вбиває головних персонажів, підказує, що ми маємо справу з іншим способом оповіді, ніж коли один харизматичний персонаж разом зі своєю внутрішньою динамікою розвитку мусить витягувати на собі весь сюжет. Хоча, враховуючи його поширеність, останній спосіб, безумовно, є перевіреним варіантом отримати велику і лояльну базу прихильників.

В іншому, соціологічному способі оповіді, головні персонажі, безумовно, мають свої персональні історії та плани, однак вони відчувають дуже сильний вплив інститутів суспільства та подій навколо них. Причини їхньої поведінки значною мірою пояснюються впливом цих зовнішніх сил, вони ж впливають на їхнє внутрішнє життя.

Люди, таким чином, узгоджують свої внутрішні мотиви з зовнішніми чинниками, водночас виправдовуючи та раціоналізуючи свої дії.

Спосіб оповіді чи аналізу, що базується на персонах, позбавляє нас глибокого розуміння подій. Розуміння особистості Гітлера все ж не розкаже нам багато про зростання нацизму. Не можна сказати, що персона тут не значила нічого, але в Німеччині 20-го сторіччя між двома кривавими війнами, швидше за все, з’явився б якийсь інший талановитий демагог.

До всього, коли ми намагаємося пояснити наші повсякденні дії, так само як і дії інших, то спрацьовує сильна форма упередження. Ми шукаємо внутрішні, психологічні причини для пояснення дій тих, хто навколо нас, але наші дії виправдовуємо ситуацією. Це настільки поширений спосіб сприймати світ, що соціальні психологи мають для нього назву: фундаментальна помилка пояснення (причин поведінки – ред.)

Коли хтось неправий стосовно до нас, ми схильні думати, що ця людина зла, егоїстична, тощо: це персоналізоване пояснення. Однак, коли негарно вчиняємо ми, то причиною (майже) завжди є обставини, оточення або інший зовнішній тиск, який змусив нас так вчинити: тобто, ми пояснюємо наші дії ситуацією. Якщо я гаркнув на колегу – це через те, що погано спав вночі: я не злий, а лише стомлений. Якщо колега гаркнув на мене – він точно псих (для інших ми не використовуємо раціоналізацію, як для самих себе).

Ця напруга між внутрішніми історіями та бажаннями, психологією та зовнішнім тиском, інституціями, нормами та подіями – ось що "Гра Престолів" створювала для багатьох своїх персонажів, і результатом був складний візерунок з психології, але водночас поведінки, яку не можна у будь-який момент часу назвати ні абсолютно доброю, ні абсолютно злою.

Це щось значно більше: ти можеш зрозуміти, навіть коли персонаж робить дещо зовсім лихе, чому він так чинить, як саме його початкові гарні мотиви були обернуті на 180 градусів, і як зовнішній вплив додає до такої поведінки структуру. Така складність робить шоу значно цікавішим, ніж спрощена, казкова історія з мораллю, де чисте добро змагається з безумовним злом.

Вищий пілотаж соціологічного способу оповіді – це коли він спонукає вас поставити себе на місце будь-якого персонажа, не лише героїні чи героя, й уявити, як ви особисто робили б вибір у такій ситуації. “Так, я можу собі уявити, що вчинив би так само при схожих обставинах” – і це шлях до ширшого (і глибшого) розуміння. Це не просто емпатія, тому що зазвичай ми співчуваємо лише жертвам або позитивним персонажам.

Ось що головне: коли ми краще розуміємо, чому і як персонаж зробив свій вибір, ми можемо розмірковувати, як структурувати світ навколо, щоб спонукати будь-кого обирати кращі варіанти. Альтернативою є (часто провальні) заклики до кращих сторін людської природи. Не те щоб їх не існувало, однак вони співіснують з більш основоположними – та більш низькими – мотивами. Питання не в тому, щоб знайти декількох янголів, а в тому, щоб спонукати більшість діяти таким чином, щоб світ став трохи кращим місцем.

Інший приклад соціологічної ТБ-драми зі схожим культом – це The Wire Девіда Саймона, який упродовж шести сезонів змінив низку головних персонажів – від чорношкірих з низів, що намагаються вижити, офіцерів поліції та журналістів – до працівників профспілки у доках, чиновників міста та вчителів. Це шоу також "вбивало" своїх героїв регулярно, не втрачаючи свого глядача. Цікаво, що зіркою кожного сезону був скоріше інститут, а не людина. У другому сезоні, наприклад, акцент був зроблений на те, як в американському суспільстві послаблюється роль профспілок; у четвертому головну роль відіграє школа; фінальний сезон сфокусовано на ролі мас-медій та журналістів.

На щастя для The Wire, креативний контроль у ньому ніколи не отримували шаблонні сценаристи Голівуду, які штампують нам героїв для того, щоб їх любити/ненавидіти, і які нездатні повністю зрозуміти обставини, що цих героїв формують. Одна з речей, яка вражає у The Wire – це те, наскільки ти можеш зрозуміти дійових осіб, не лише хороших (і до речі, жоден з них не є ні повністю хорошим, ні поганим). У такому випадку ти розумієш, що дивишся соціологічне шоу.

Чому Гра Престолів припинила вбивати своїх головних героїв

Красномовно, що восьмий сезон шокував багатьох глядачів … тим, що головні персонажі, принаймні на його початку, вижили. Це було серйозне свідчення змін – те, що серіал змістив акцент історії на окремих персонажів, облишивши соціологічний спосіб оповіді. Тепер автори використовують головних героїв для трюків, які мають нам сподобатися лише тому, що їх виконують ті, до кого ми прив’язані – як, наприклад, Арія Старк у неймовірній ситуації вбиває Нічного Короля (насправді ці зміни почали яскраво проявлятися ще в сьомому сезоні, починаючи приблизно від часу походу за Стіну – ред.).

Упродовж семи сезонів шоу було сфокусоване на соціології того, яка доля чекатиме на суперників за трон через зовнішні, повністю “чужі” загрози – Нічного Короля, Армію Нежиті та Зиму, що наближається. Коли ці загрози були знищені одним гарно поставленим ударом кинджалу – була знищена чи не головна соціологічна напруга, яка підживлювала весь серіал. І одразу після цього Беньоф та Вейс взялися знищувати друге за значимістю соціологічне джерело конфлікту: історію про те, як влада псує людей.

Історія про те, як влада корумпує, була дуже гарно розроблена у лінії Серсеї Ланістер: ми бачили її еволюцію від (егоїстичної) жертви до цілком самостійного злого гравця, і точно такою самою історією про її головну суперницю, Дейнеріс Таргарієн. Дені починала з того, що прагнула стати “руйнівницею кайданів”, однак через складні, часом морально сумнівні рішення, що обтяжували її з кожним сезоном усе більше й більше, ми спостерігали, як вона набуває нової форми під впливом інструментів, що були їй доступні, та які вона прийняла до використання: війна, дракони, вогонь.

Якщо зробити якісно, це була б захоплююча та динамічна історія: суперниці трансформуються у щось дуже однакове під час пошуку абсолютної влади за допомогою вбивчих інструментів. Відмінність лише у стартовій позиції: для першої це егоїстичне бажання забезпечити правління для власних дітей, для другої – альтруїзм, бажання звільнити рабів та полонених, до яких вона раніше належала. Корумпування влади є одним із найважливіших психологічних процесів, який стоїть за багатьма поворотними точками в історії. У відповідь на неї ми створили вибори, системи контролю і балансу, закони та механізми для того, щоб обмежувати тих, хто при владі.

Деструктивні історичні фігури часто вірять, що вони мусять залишатися при владі, тому що вони і тільки вони можуть вести людей – і будь яка альтернатива закінчиться катастрофою. Є багато прикладів, схожих на Дені, коли лідери, які починали в опозиції з гарними намірами, закінчували тиранією, коли отримували владу.

Історія про перетворення Дені на жорстоку вбивцю тисяч людей, якби її розповісти з соціологічної точки зору, була б дуже цікавою. Однак у руках двох авторів, які не знають, як розвивати історії в подібний спосіб, вона перетворилася на непорозуміння. Дейнеріс атакує Королівську Гавань з Дрогоном і виграє, і дзвони міста просять милосердя. Однак вона несподівано вдається до бійні, тому що якимось чином її тиранічні гени беруть гору.

Радник Варіс, що гине у спробі її зупинити, каже Тіріону, що “кожен раз, коли Таргарієн народжується, бог кидає монету – і світ завмирає, щоб побачити, як вона впаде”. Це приклад прямолінійного і спрощеного генетичного детермінізму, а не той розвиток, який ми спостерігали протягом семи попередніх сезонів. Знов таки, соціологічні історії не виключають персональних і навіть генетичних – це складна взаємодія, вона має наслідки, що виникають у розвитку – власне, як все у світі й працює.

В інтерв’ю після епізоду Беньоф та Вейс визнають, що перетворили все це на спонтанне рішення Дені. Вейс каже: “я не думаю, що вона спланувала всі свої дії завчасно. І коли вона побачила Червоний Замок, – а для неї це втрачений сімейний дім, який її родина побудувала 300 років тому, коли вперше прибула на цю землю. У той самий момент, на стіні Королівської Гавані, коли вона дивилася на символ всього, що у неї відібрали, саме тоді вона прийняла рішення”.

Скоріше за все, саме Джордж Р. Р. Мартин, автор книг, за якими знято серіал, самотужки задумав для Дейнеріс кінцівку, в якій вона перетворюється на “Безумну Королеву”. Однак для авторів серіалу відтворити таке перевтілення на екрані перетворилося на проблему “з’їсти тале морозиво за допомогою виделки”. Вони можуть дотримуватися подій, але не вірного способу оповіді про них. Все, що вони змогли зробити – це пояснити зміни Дейнеріс частково спонтанною психологією, а частково – наслідком генетичних факторів.

Чому “соціологічний” спосіб розповіді є важливим?

Добре виконаний чи погано – але психологічний/персональний жанр не дозволяє нам розуміти соціальні зміни та реагувати на них. Я припускаю, що саме поширеність такого типу оповіді, як психологічний (герой/антигерой) – це причина того, що нам так складно мати справу з поточними технологічними викликами. Так що цей текст не лише про серіал з драконами.

Суспільства, які добре функціонують, не потребують героїв, а головний спосіб стримувати погані імпульси в них – щось інше, ніж скинути антигероя з трону, щоб замінити його на хорошу людину. На жаль, більшість наших історій – як в художніх жанрах, так і в репортажах медіа про реальні події – зав’язли у наративі “герой-антигерой”. Великий жаль, що “Гра Престолів” не змогла закінчити останній сезон тим самим шляхом, яким вона починалася.

В поточний історичний момент ми потребуємо трохи більше ніж усієї “соціологічної” уяви, щоб змінювати інститути суспільства та мотивацію людей для того, щоб впоратися з технологічними змінами, кліматичною катастрофою, нерівністю та зловживанням владою. І так добре було мати шоу хоч би і про казкових драконів, яке майже до останнього сезону допомагало нам створювати саме таку уяву.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!