"Озброєні з голоду не мруть ..."

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 70870 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 23/11/2013Дата публікації

Нам вже досить вважати себе лише безмовними жертвами. Нас вбивали, бо боялися! Бо лише таким тотальним знищенням можна було впоратися з віковічним прагненням українців бути вільними людьми на своїй власній землі.

Автор: Ярина Ковач

Моя прабабуся пережила Голодомор. Дожила до правнуків. І у своєму щасливому совєтському дитинстві між казками я слухала її розповіді про те, як повільно у нелюдських муках вмирали її діти, рідня, друзі, сусіди...

Коли мені хотілося плакати, прабабця гримала: "Цить, я вже їх відплакала. Ти ж запам'ятай!" Коли я трохи підросла, то спитала - за що? Вона відповідала: "За те що ми українці. За це я вже розплатилася сповна, ти ж пам'ятай!" Пізніше я питала - чому? Вона казала: "Бо хто мав сміливість узятися за зброю - тих знищили раніше. А хто лишився, спочатку думав - мине, переждемо. Не оминуло... А потім вже не було сил..."

Козаки Холодного Яру, wikipedia

Вона вже як 30 років лежить у землі, а я досі пам'ятаю її слова: "Не чекай, дитинко, бо потім забракне сил. Боронися. Боронися будь за що! Сльози нічого не варті і нічого не дають. Навіть розради. І вже краще нехай твої діти тебе оплачуть, ніж навпаки..."

Сьогодні небайдужі люди запалять свічки. Моя свічка пам'яті не згасає у серці з дитинства. Мені не потрібен окремий день, щоб згадувати закатованих голодом. Навряд чи я колись забуду, навіть якби й захотіла. Прабабуся добряче постаралася, щоб я запам'ятала те на всякий день свого життя.

"Озброєні люди не мруть від голоду"...

Голодомор виник не на рівному місці. Йому передував шалений спротив насамперед українського селянства. На Сході, Півдні та у Центрі України у 20-30-х роках розгорнувся потужний національно-визвольний рух, діяло безліч повстанських загонів. Найвідоміші, завдяки роману Горліса-Горського, - загони отаманів Холодного Яру. Але були й інші. Був отаман Заболотний на Одещині. Був отаман Мелешко на Дніпропетровщині. Отаман Степовий-Блакитний та отаман Лихо - на Херсонщині. Отамани Орел та Шепель - на Поділлі. На Полтавщині вели боротьбу загони Левченка, Христового, Біленького, Мандика, Чорного, Ґонти, Нагірного, Богунського, Маслича, Матвійка. Загони Ващенка, Марусі Кривущенко, Сміяна, Клітки - на Сумщині... Була незліченна кількість невеликих повстанських загонів майже по всій території України, від яких навіть імен не лишилося.

Знищувалося все, що могло свідчити про боротьбу українців за право на вільне життя. Знищувалося все, що могло нагадати про українців, які вмирали зі зброєю у руках за землю, яку любили. Знищувалося все, що давало право наступним поколінням українців високо тримати голову.

Методи, які застосовували совєти для "упокорення" українців, вражають звірячою жорстокістю. Чинити спротив, коли у кожній родині навколишніх селищ когось узято в заручники - безмірно тяжко. Бо у разі опору повстанців - заручників катували і розстрілювали. Розстрілювали цілі родини тих, хто ішов у повстанці. Розстрілювали жінок, дітей, стариків. Часто у заручники бралися і знищувалися цілі села...

Голодомор став можливим, бо перед тим у боротьбі полягли ті, хто мав зброю і міг застосувати її. Голодомор також став відплатою українцям за спротив.

Нам вже досить вважати себе лише безмовними жертвами. Нас вбивали, бо боялися! Бо лише таким тотальним знищенням можна було впоратися з віковічним прагненням українців бути вільними людьми на своїй власній землі.

Спочатку забрали наших мужніх захисників - шляхетних та гордих українських чоловіків, потім голодом знищили красу та ніжність України - жінок, втоптали у землю цвіт нашого народу - дітей, замордували споконвічну мудрість цієї землі - наших стариків. А потім намагалися стерти навіть саму пам'ять про них. І на останок спробували нав'язати образ "правильних" українців - таких собі дурнувато-хитруватих "младшіх братьєв", які тільки на те і здатні, що пісень співати та "старшіх братьєв" байками розважати...

Нас настільки люто ненавиділи і боялися, що забрати зброю, їжу, життя, пам'ять - було замало... Треба було забрати ще й гідність та самоповагу.

Сьогодні я разом з усіма запалю свічку, але не лише як пам'ять про Голодомор. Я запалю свічку на пам'ять про боротьбу повстанських отаманів Сходу і героїчних вояків УПА Заходу.

Я хочу пам'ятати не тільки поразки, але й, насамперед, усі славетні перемоги предків. Відчувати себе не постійною тужливою жертвою з почуттям провини, а людиною, у якої волелюбність у крові. Я хочу повернути все, що належить мені по праву народження - і пам'ять, і зброю, і гідність, і самоповагу. І виставити рахунок за жертви.

Передрук з сайту Zbroya.info

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!