Передчуття кінця зомбі-журналістики

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 89032 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/05/2010Дата публікації

З нагоди Всесвітнього дня свободи слова пропонуємо текст медіа-оглядача Отара Довженка про ситуацію в українській журналістиці.

Автор: Отар Довженко, для часопису "Сучасність"

Змальовуючи настрої в суспільстві перед останніми виборами, поет і публіцист Андрій Бондар використав вірш Константиноса Кавафіса «В очікуванні варварів», де цивілізовані римляни з острахом і нетерпінням водночас очікують приходу диких орд. Ця точна метафора стає ще точнішою, якщо застосувати її до настроїв, які панують серед журналістів.

Що виразнішою робилася перспектива вибору між Віктором Януковичем і Юлією Тимошенко, то похмуріші прогнози лунали з уст моїх колег. Переможець, мовляв, донищить рештки свободи слова, візьме під суворий контроль засоби масової інформації, унеможливить інакодумство і плюралізм. В журналістському середовищі віра в невідворотність кінця свободи слова тотальна.

Можливо, в цьому щось є. Можливо, люди тимчасово розквітлої під впливом Майдану, а потім вкрай занепалої професії інтуїтивно відчувають, що без повної деконструкції відновлення журналістики в Україні не станеться. Адже, нестримно впиваючись свободою і забуваючи про те, заради чого цю свободу дано, ми нажили букет надто серйозних, невиліковних хвороб. І те, що мають захопити і з легкістю підкорити варвари, буде вже трупом.

Так звана свобода слова

Те, що в Україні називають свободою слова, насправді є більш чи менш рівним доступом до медіаресурсів, санкціонованим медіа-власниками, і надаваним політикам у обмін на гроші чи інші блага. Із свободою висловлення думки, донесення актуальної інформації до суспільства цей механізм не має нічого спільного – політикам просто надається право перетворити продукт журналістської праці (вже не творчости, її більше нема) на власну приховану рекламу чи піар.

Інструкції, які отримують журналісти «згори», менш конкретні, ніж темники часів Кучми, але потребують більш системного виконання, не залишаючи шпаринки для професійної «партизанщини». Хоч якими плюралістичними на позір видаються медіа, насправді журналіст у 2010-му на порядок більш залежний і керований, ніж був у 2004-му.

Як це робиться на практиці, розгляньмо на прикладі телебачення.

За частками аудиторії віком 18+ розподіл телевізійного ринку має такий вигляд: майже три його чверті – в руках трьох найбагатших українців та однієї «маски» (офіційно власником групи «Інтер» є Валерій Хорошковський, однак є всі підстави сумніватись у тому, що він насправді володіє контрольним пакетом). Отож, холдинг Пінчука – 28% ринку, «Інтер» - 24%, ресурс Ігоря Коломойського – 10%, канали Рината Ахметова – 9%.

Жоден із медіа-магнатів не брав безпосередньої участи в передвиборчій і політичній боротьбі, але кожен зацікавлений у якомога кращих стосунках із новим президентом. Оптимальним виходом у такій ситуації було розкладання яєць у різні кошики, яких на виборах, що минули, виявилося шість

Діяння цих шістьох політиків, перемішані з їхніми ж заявами, гаслами та передвиборними обіцянками, з жовтня по лютий замінили телевізійні новини, а почасти й політичні ток-шоу. Інші кандидати у президенти згадувались у новинах лічені рази, натомість «чудовій шістці» не доводилося створювати жодних інформаційних приводів – їх показували просто так.

Але, звісно, не «за так». У ніч виборів дехто з кандидатів-аутсайдерів скаржвся: мовляв, грошей на джинсу не мав, тому й не переміг. Звучить дико й симптоматично, але по суті відповідає дійсности.

Обмеження, накладені на журналістику, продиктовані вже не ідеологією, а суто бізнесовою логікою. Жодного порівняльного аналізу дій, програм чи обіцянок політиків, адже порівняння може виявитися не на користь одного з клієнтів-замовників. Жодної справжньої аналітики – з тієї самої причини. Монолог замість дискусії. Якщо подекуди дозволено іронію, то лише вихолощену, штамповану, беззубу.

Таким, наприклад, був єдиний сатиричний телепроект, створений під президентські вибори, - мультсеріал «Усіх на дебати» телеканалу «Сіті», тоді як непересічний зразок справжньої політичної сатири – серіал «Недоторканні» - ТРК «Україна» просто побоялася пустити в ефір.

Особлива ситуація в політичних ток-шоу. Замислені як вільні майданчики для політичних дискусій, «діти» й «онуки» Шустерової «Свободи слова» деградували до стану платної трибуни, яка здається в оренду політикам. Гості поводяться з оплаченим рекламним часом по-хазяйськи: самі визначають тему, присутній у студії контингент, затверджують перелік запитань, часом навіть приводять свою публіку для імітації оплесків.

Оази справжніх дискусій та аналітики збереглися на менш рейтингових каналах – 5-му, Першому національному, ТВІ. Однак, з огляду на невелику аудиторію, вони не справляють істотного впливу на громадську думку. Що ж до трійки головних програм – «Великої політики з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері», «Шустер live» на ТРК «Україна» та «Свободи слова на ICTV», - то вони вже давно в гонитві за рейтингами проміняли конструктивні пошуки істини та компромісу на штучно роздмухувані або навіть спровоковані пристрасті, конфлікт заради конфлікту.

Все, що відбувається в студіях цих програм, відбиває у глядача будь-яке бажання заглиблюватися в суть обговорюваних питань, формуючи в нього уявлення про політикум як марнотний і паразитарний інститут… І вкотре змушує його зневіритись у власній спроможності змінити щось у країні.

Зрештою, навіть справжня свобода слова має сенс лише тоді, коли це слово може бути почуте й викликати адекватну реакцію.

Прислужництво журналістів закономірно породило зверхнє панське ставлення до них із боку політиків, тож тепер вони самі визначають час, формат і тему спілкування з медіа. Особливо це було очевидно на останніх ток-шоу перед виборами, коли кандидати дозволяли собі пропускати повз вуха запитання ведучих і журналістів, натомість промовляючи те, що їм вигідніше було сказати в ефірі. «Нас більше не цензурують, нас ігнорують», - розпачливо констатував у своєму блозі один мій знайомий журналіст.

Чи варто проводити журналістські розслідування, викривати корупцію чи злочини, якщо всі винуватці завжди залишаються безкарними? Ми пам’ятаємо чимало так званих «скандалів», які нічим не закінчувались, оскільки їхні фігуранти виявлялися захищеними депутатською або якоюсь іншою недоторканністю. Найбільше, на що можуть розраховувати ЗМІ, – бути використаними для роздмухування чергової скандальної історії, яка вмить забудеться, коли про неї перестануть писати й розповідати в теленовинах.

Ще прикріше, що на гостро-викривальну інформацію медіа перестають реагувати не лише правоохоронні органи, але й суспільство. Воно апріорі вважає будь-яку негативну інформацію «чорним піаром» і «компроматом», не має охоти ні розбиратись у подробицях, ані вирішувати, хто правий і хто винний. Попліткувати на лаві біля під’їзду, пообурюватись, вилаяти в черговий раз «їх усіх» - і забути.

Зовсім не дивно, що за останні два роки в топ-десятці українських телеканалів поменшало на дві служби новин (які, до речі, виробляли чи не найякісніші програми – «Вчасно» НТН і «Один день» К1) і декілька проектів журналістських розслідувань. У них, знову ж таки, нема потреби.

Не все так погано?

Те, що відбулося за останні роки з українськими медіа, є наслідком не чиєїсь злої волі чи підступного плану, а збігу інтересів медіа-власників та політиків на тлі аморфности й деморалізованости журналістів. На відміну від 2004 року нема ні єдиного центру управління цензурою, ні «поганого» Медведчука, який її уособлює, хоча механізми обмеження журналістської свободи скрізь приблизно однакові. Нема і якоїсь злої сили, що поширювала б цензуру – це відбувається самоплином, за законами вільного ринку.

Змальована вище картина стосується переважно найпопулярніших телеканалів і друкованих видань, які охоплюють політично пасивну більшість аудиторії, однак за бажання кожен українець має змогу знайти альтернативний погляд або тлумачення інформації.

Порівняно вільними залишаються інтернет, радіо, невеликі телеканали, суспільно-політичні друковані видання. Окрему категорію становлять регіональні медіа: вони ще більш залежні від власників і ще активніше практикують джинсу, однак через специфіку медіа-ландшафту різних регіонів подекуди відображають ширший спектр думок у порівнянні з всеукраїнськими ЗМІ.

Громадяни, здатні активно шукати і знаходити в цих джерелах якісну інформацію, дивляться на ситуацію у вітчизняній політиці тверезіше й критичніше. Результати передвиборних опитувань серед користувачів інтернету продемонстрували, що їхні електоральні вподобання чи не діаметрально протилежні преференціям більшости.

Якби монополію масового телебачення та преси можна було зруйнувати, перерозподіливши увагу аудиторії на користь онлайн- та «інді»-медіа, ми мали б зовсім інші результати вже цих виборів.

Однак це навряд чи можливо, принаймні, в найближчій перспективі. Українська аудиторія надзвичайно консервативна, старша її частина дотепер зберігає вірність телеканалам, у яких не переривається тяглість традиції радянського Центрального телебачення, і вірить написаному в газетах так само, як вірила газеті «Правда».

Поширеною альтернативою беззастережній довірі до ЗМІ є тотальна недовіра за принципом «усі брешуть». Тож проблема медіа-грамотности, себто вміння правильно фільтрувати й інтерпретувати інформацію, отриману з медіа, стоїть сьогодні надзвичайно гостро. Природно, що чекати якихось дій у цьому напрямку від влади немає сенсу, тож це завдання цілком покладається на структури недорозвиненого громадянського суспільства.

Українські медіа в своєму сучасному стані здатні завдати суспільству невиправної шкоди. Згадаймо істерію навколо епідемії грипу в листопаді 2009 року, створену та підтриману передусім засобами масової інформації. Багатьом тепер соромно за свою поведінку в ті дні, та я не зустрічав жодного журналіста, що покаявся б за нагнітання істерії, сприяння піару політиків і замовчування правдивої, об’єктивної інформації про «епідемію».

Тоді, коли сотні тисяч людей штурмували аптеки й німіли від страху перед екранами, чекаючи на нові страшні звістки, в студіях ток-шоу про те, хто винен у поширенні грипу і який сорт часнику варто їсти для його профілактики, дискутували… політики.

Вони ж у розлогих зверненнях до народу демонстрували, як одягати марлеву пов’язку, оголошену дешевою панацеєю від пошести. У здоровому медійному середовищі ця віртуальна хвиля вщухла б відразу завдяки професійним антиміфологізаційним діям журналістів. Але кероване й інертне середовище, яким є наші медіа сьогодні, є ідеальним поживним бульйоном для інформаційної зарази. Й цим інструментом маніпуляції громадською думкою можуть вільно користатися не лише горе-можновладці України, але і її вороги.

Уже 13 років влада (Кучми, Ющенка й усіх інших – як виявилось, різниці практично нема) «годує» громадянське суспільство обіцянками створити суспільне телебачення і радіомовлення. Ця тема стала анекдотичною для тих, хто свого часу витратив чимало зусиль і часу на просування ідеї суспільного мовлення в Україні.

Незважаючи на те, що перед виборами 2010 року ми отримали чергову дозу обіцянок, час визнати, що з такою владою нам краще не мати суспільного мовлення взагалі, аніж отримати симуляцію – УТ-1 під новою вивіскою. Наявні в Україні політичні угруповання не готові випустити зі своїх рук важелі впливу навіть на один всеукраїнський телеканал або радіостанцію, тож і влада, й опозиція будуть єдині у прагненні взяти «суспільне» (за визначенням – незалежне) мовлення під контроль.

Позаяк сам по собі факт існування суспільного мовлення не є панацеєю від хвороб суспільства, а реалізувати цей проект на рівні Бі-Бі-Сі, або хоча б не гіршому за комерційні телеканали, за теперішніх умов навряд чи можливо, варто відкласти цю розмову до тих часів, коли українські політики рахуватимуться з суспільством.

Варто спробувати ще раз

Побоювання моїх колег небезпідставні: більш ніж імовірно, що новий президент України рано чи пізно подбає про те, щоб «нічийна» медіа-машина працювала саме в його інтересах. Та чи варто сприймати це як кінець світу?

У тому, що українська демократична професійна журналістика не відбулася, винні в першу чергу самі журналісти. Отримавши свободу, але не вміючи нею користуватись, вони дозволили собі втрапити у ще небезпечнішу кабальну залежність, цього разу від грошей та волі роботодавця-власника, який здає їх в оренду політикам. А ще – від власних лінощів, адже так зручно халтурити, коли від тебе не вимагають працювати якісно.

Разом із тим, на руїнах залишилося чимало фахових і свідомих людей, які хочуть працювати за професійними стандартами, створювати якісний продукт, виконувати функції, притаманні медіа в цивілізованому суспільстві. Сьогодні ці люди вимушено мовчать або перебувають на маргінесі, звертаючись до вузької аудиторії інтернет-видань або малотиражної преси. Вони добре засвоїли уроки останньої п’ятирічки й навряд чи знову наступлять на граблі довіри до «хороших» політиків.

Вони також розуміють, що кардинальні трансформації в наявному масиві популярних ЗМІ можливі за двох майже нереальних умов: зміни медіа-власників і політичної еліти.

Та є інший шлях – створення й розбудова якісної медійної альтернативи.

Ідеться про медіа, діяльність яких буде заснована на обов’язковому дотриманні професійних стандартів у тому вигляді, в якому вони існують у демократичних країнах. Їхньою метою, хоч як ідеалістично це звучить, буде не отримання прибутку чи вплив на громадську думку, а здійснення базових соціальних функцій ЗМІ.

Щоб конкурувати з комерційними медіа, вони повинні виробляти продукт на високому рівні – як за змістом, так і за технологією. Водночас з огляду на варварську культуру медіа-власности, що панує в Україні, вкрай важлива не номінальна, а реальна незалежність цих нових медіа від бізнесу й політики.

Усі умови для цього є в інтернеті, зокрема в царині громадянської журналістики. Інтернет має низку переваг у порівнянні з традиційними медіа, таких як загальнодоступність, незарегульованість державою, значно менша трудо- та ресурсомісткість, мультимедійність і мультиформатність. Тут не діє прислів’я «один у полі не воїн» - чимало авторських проектів і навіть блогів «переплюнули» за популярністю класичні видання.

Поки що доступ до інтернету мають не більше чверті українців, однак кількість користувачів мережі стрімко зростає й за всіма прогнозами в наступному десятилітті онлайн-медіа потіснять телебачення, радіо та пресу. Перспективними є й напрямки інтернет-радіо та телебачення, які не вимагають багатомільйонних інвестицій для виробництва якісного продукту.

Авжеж, участь у нових медіа-проектах заснована на своєрідному альтруїзмі, позаяк альтернативні медіа не можуть і навряд чи зможуть, принести прибутки на рівні олігархічно-комерційного мейнстриму. Проте рано чи пізно справжня жива журналістика почне відвойовувати авдиторію у зомбі-журналістики, залежної від постійних неринкових вливань, і приносити не лише моральні, але й матеріальні дивіденди.

Переведення ж професії журналіста в категорію не надто високооплачуваних, але почесних може піти лише на користь – відсіються аматори легкого хліба, яких за роки бурхливого розвитку галузі накопичилось у журналістиці чимало.

Тож, можливо, позиція «чим гірше, тим краще» в нашому становищі найконструктивніша. Що швидше довгоочікувані варвари зруйнують звироднілий світ, то легше буде збудувати щось нове на його місці. Головне – не піти знову шляхом, який перетворює на зомбі.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Повністю матеріал Отара Довженко читайте у часописі "Сучасність" (№4 за 2010 рік)

ZaUA.org продовжує співпрацю з легендарним журналом - найбільш цікаві "паперові" матеріали з часопису можна знайти на нашому порталі за тегом "сучасність".

Придбати паперову версію "Сучасності" можна:

Київ

- книжковий ринок «Петрівка»: ряд 46 місце 7, ряд 48 місце 7 – ятки «Книгоноша»,

- книгарня на вул. Пушкінській, 8а

- книгарня «Наукова думка», вул. Грушевського, 4

- книгарня «Є», вул. Лисенка, 3

- книгарня «Академкнига № 1», вул. Б. Хмельницького, 42

- книгарня «Знання», вул. Хрещатик, 44

- книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська, 6

- книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21

- ятка біля Університету Шевченка, бул. Шевченка, 16

Вінниця

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Вишенька, 50 (Пирогова, 172А)

Житомир

- книгарня «Читай», вул. Київська, 77 (ТЦ «Глобал-UA»)

- книгарня «Читай», вул. М. Бердичівська, 2/7 (ТЦ «Еко-Маркет»)

Івано-Франківськ

- книгарня «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55-А

- книгарня «Навчальна книга», вул. Галицька, 39

- книгарня «Читай», вул. Вовчинецька, 225-А (ТЦ «Велес»)

Львів

- книжкова гуртівня ПП Ільницький Руслан Романович, Кульпарківська 93а,

- книгарня «Дослідно-видавничий центр наукового товариства ім. Шевченка», проспект Шевченка, 8

Миколаїв

- книгарня «Читай», вул. Артема, 41 (ТЦ «Європорт»)

Рівне

- книгарня «Читай», вул. Гагаріна 16 (ТРЦ «Чайка»)

Тернопіль

- книгарня «Ярослав Мудрий» — вул. Руська, 19

Хмельницький

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Кам’янецька, 122.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!