Щоденники мотоцикліста. Дні 4-7. Шевченківський край: алкоголізм, чорний гумор і ввічливі трактористи

Наш нескорений мандрівник Чапай продовжує мандрівку в рамках пригодницько-дослідницької експедиції "Щоденники мотоцикліста: з Мамайотою в пошуках України" - на своєму 124-кубовому мотоциклі Мамайоті він уже дістався Києві і готується до виїзду на Полісся.А поки що ми пропонуємо вашій увазі дайджест шляху від Вінничини до Києва. Редакція ZaUA.org нагадує, що попередній дайджест - від Коломиї до Вінничини - можна прочитати тут.

Мандрував: Артем ЧАПАЙ

ДЕНЬ 4: молдавські оператори, ночівля у лісника, дядько Василь

Минаючи Муровані Курилівці, подумав: оце і є українське захолустя як таке: курява на дорогах, корови на узбіччях прямо в смт, розбиті вщент дороги, старі, іще радянські магазини – усе повільне.

Вже на Вінниччині не виникає того враження, яке було в Гуцульщині та на Буковині, що «люди не бідують». Тут, схоже, все ж бідніше: можливо, через те, що менше заробітчан присилають гроші з-за кордону.

Місцеві пацани втикають на Мамайоту

Нема роботи. Молодь виїжджає або спивається. Чим далі на схід – тим частіше в розмовах із місцевими лунають ці дві теми.

Знову в зоні неукраїнського оператора - цього разу молдовського:

Малюсінькі села – а між ними великі відстані. Після Західної України, де з села заїжджаєш у наступне, мені тут якось самотньо.

А потім - Крижопільщина!

Ми, щиро кажучи, поїхали на Крижопіль просто через його назву, «чисто поржать». Але там виявилося неймовірно красиво: нескінченні рядки побілених дерев уздовж доріг, пагорби, вже трошки зелені поля. А потім – і взагалі пішло чудово.

- Ти десь бачиш ліс? – Ромашка вже переживає, бо неясно, де заночувати.

Нарешті праворуч лісок, і ми звертаємо на грунтовку – але тут на нас починає бігти троє собак, і ми вже думаємо розвертатись.

Але дядько в полі махає нам рукою: чекайте.

- Можна ми тут у лісі заночуємо?

- Та чого ж ні. Заходьте за шланбан [шлагбаум].

- То можна тут у вас намет розкласти?

- Чому ж намет. У хаті будете спати. Їдьте, я тут закінчу і через 15 хвилин підійду. Тебе як звати? Мене Василь.

Дядько Василь тут «лісникує», як він каже, вже 35 років.

- Ні, брешу. 34 з половиною.

Паралельно він охороняє людські пасіки – кілька різних, від різних господарів.

- У мене тут півтисячі вуликів.

Хата була без світла, бо «дубець упав і порвав дроти». Та все ж під дахом.

- Або спіть у мене в курені – тут хоч опалення. – Втім, нам аби під дахом.

Тоді прийшов сусід по лісу (є й таке).

- Ану, щоб через 5 хвилин були у хаті! Будемо їсти.

Вони нагодували нас, дали по сто грам «самопального коньяку» – настоянки трав. І при печі стало так хороше та добре.

Сусід по лісу, 42-річний Микола, сторожує піонертабір. А зараз там іще дітей нема. «Громадив цілий день листя і палив – а ввечері вітер нове наніс із лісу».

ДЕНЬ 5: Піонертабір, мотоциклетне братство, холодний дощ і Гайсин

Пішли гуляти цим піонертабором. Це сюрреалізм. Радянські витвори мистецтва – ось ці мозаїки на стінах. Написано: е=mc2.

У сторожці – поруч вимпели з Леніним і велика ікона. Нам теж подарували вимпел:

Микола – немаленький дядько – їздить на роботу на крихітному скутері, що зберігається у гаражі поруч із тракторами за дверима з написом: «Дітям вхід заборонено». І скрізь за нами хвостиком ходять собаки.

Ромашку цілий день агітували кинути курити: Микола сам кинув – цей агітував і мене. А дядько Василь сам курить, тож мені нічого не казав – «але ж ти жінка», Ромашці.

- Як вас по батькові, - питаю. – А то незручно.

- Яка різниця? Василь.

Він воював в Афгані.

- У мене досі у спині три осколка сидить.

У молодості він об’їздив цілий Союз – працював. Ще розповів нам, як за дві години доїжджав на «Яві» до Одеси. (Микола – теж мотоцикліст. Їх – нас – виявляється, так багато.)

На ранок Василь поїхав кудись у село – теж працювати – а ми перечекали дощ, завелися і під гавкіт Василевих псів рушили у мжичку та мряку. І так у такому холоді і доїхали до Гайсина, де можна було переночувати у знайомих.

ДЕНЬ 6: Шевченківський край, водка, ввічливі трактористи і класне почуття чорного гумору

Відправив Ромашку на Київ, бо їй треба. Сам провів планове т.о. їду на Черкащину - не втримався поглянути на Шевченківські місця. Вчора була перша гроза, а ми сиділи в батьків друга біля каміну, слухали джаз, розмовляли про історію і політику України.

...Пацани з Іллівців і Вінниці, які "самі не знають, що роблять у Гайсині", просили "пєрєдать прівєт пацанам із Києва" (оце вперше почув російську).

Як завжди, у когось є друзі чи "сослуживци" в Коломиї!

Хлопці позичили ключ і піддтягують ланцюг.

...Чоловік з-під Гайсина "не розуміє тих, хто їде в Америку по краще життя, бо там ти завжди чужий, а в Україні куди б не поїхав - ти завжди вдома".

Чоловік з-під Гайсина, який не розуміє тих, хто виїздить за кордон - та його батько позаду, який переконує мене "молитися богові".

Усі пофоткалися на мотоциклі. Чоловік дав телефон, щоб "колись разом поїздити", бо має ІЖ "Планета". Його батько сказав, щоб я молився Богові і благословив: "Хай тебе Бог береже в дорозі".

Краєвид шевченківського краю

... - Колись у Гайсині було стільки заводів, а зараз їх закрили – зате повідкривали ресторани. Але я скажу: не треба опускати руки. Якось поступово воно владнається, - каже дядько Володя. – Більшість втратили роботу. Але хтось, хто «розкрутився», дуже й задоволений.

Він сам працює на газокомпресорній станції. Тут платять на 700-1000 гривень, як по містечку, а аж цілий 2000, та ще й із соціальними гарантіями й оплачуваною відпусткою. Але і їх Азаров хоче перевести на госпрозрахунок: а отже, якщо з вини уряду газ не качається – люди простоюють у відпустці за власний рахунок.

Такі крамниці по селах цілої Центральної України

Кінець соцгарантіям. ІМХО, ми явно йдемо в неоліберальному напрямку – і вповільнюється це лише частими виборами, коли потрібно терміново підвищувати попстандарти. А вибори минули – починаємо неоліберальний поворот.

...Звенигородський район - шевченківський край. Так і написано. В селі Гусакове, у совковому барі і в альтанці біля ставка народ бухає водку в обід.

Гляньте, чим повне сміттєве відро:

Оголошення про суботник, на якому білитимуть за селом дерева, слова: "обов'язкова участь депутатів і членів виконкому", - підкреслені.

Хоч якась користь із депутатів на місцевому рівні - от на центральному такого нема.

...Виявляється Шевченкове - добряче смт. Підозрюю, не в останню чергу завдяки Кобзарю.

Дядько на тракторі не може проїхати через туристичний автобус: "Вибачте, можна посунути, якщо можна, я дуже перепрошую".

А в Моринцях був сам, навпроти гарна школа. Багато дітей в селах їздять на скейтах! Бо асфальт поклали чудовий.

Хотів поговорити в Моринцях. Кажу хлопцеві: «Добрий день», а він мені «Прівєт», доволі агресивно. Зайшов поповнити рахунок і зрозумів, чому: заходить слідом він: «Дайте мені три бутилки водки». Поруч його товариш сцить на дорогу, аж продавщиця, що вийшла надвір: «Та май совість, хоч відвернись від мене!»

...Бабусі в Почапинцях під Лисянкою (сусіднє з Моринцями село): "розвалили цукровий завод", молодь або краде метал (сам бачив, як здають) і пропиває, або пороз"їжджалася. Позалишалися самі старі.

"Пивнушки тільки строять. Німці і то завод не розбирали, завод работав, а свої - розваляли".

Пробував проситися по селу ночувати, але "зараз таке врем"я, що своєї сорочки боїшся. Ввечері скинув сорочку, а вранці лякаєшся. Ви не обіжайтеся".

"Живем, не горюєм, хліба не купуєм", - баба Ганя принесла з лісу дров, бо газ хоч і є, але заплатити за нього - це півпенсії. А бабуся - з класним почуттям чорного гумору.

- А чули, в Ющенка хата горіла?

- Та, - каже баба Ганя, - я вам скажу: він не збідніє. У нього є хата, хатинка, хатиночка – та й іще одна. І ця вже до осені знову стоятиме.

- А як ви думаєте, при Януковичу луччє буде хоч трохи? - питає мене баба Вєра.

Я кілька секунд думаю, чи не варто їм збрехати, але все ж кажу:

- Якщо чесно – думаю, що краще не буде.

- І я вам так завжди кажу, - підхоплює баба Ганя. Що тей Янукович зробе? Нічо не зробе.

- Нахріна ото стіко їх, депутатів? – знов чую я знайому тему. – І добре б була зарплата 2000, а то ж 25 000! І як він повірить, що у мене на хліб нема? А щоб їх порозривало!

...Розклав намет у сосновому лісі під Лисянкою, може, пощастить хоч із сосни багаттячко зробити - бо хоч турист, блін, але ніколи не вмів.

...РОЗПАЛИВ!!!! Розпалив вогонь! Вперше у житті! Вже заради цього щастя варто було їхати! Буде чефірчик!

ДЕНЬ 7: Обухів, Київ і протокол (не ДАІшній)

Вранці виявилося, що їхав не туди – тож повернувся у Почапинці і звіди через Корсунь-Шевченківський виїхав на Обухівську трасу і на максимальній швидкості Мамайоти (аж 90 км/год) повернувся в Київ.

Тепер от застрахував мотоцикл іще на рік і чекаю на погоду, щоб їхати далі.

Для протоколю:

Крижопіль-Вапнярка-Тульчин-Брацлав-Немирів-Гайсин – 140 км

Гайсин-Умань-Звенигородка-Шевченкове-Моринці-Почапинці – 200 км

Почапинці-Корсунь-Миронівка-Кагарлик-Обухів-Київ – 228 км

P.S.:

А щойно Чапай спакувався, узяв спальник, намета, шикарні шкіряні бесаги для моцика, шолом і поїхав ліфтом з 12-го поверху на вулицю Прирічну: щоб від Дніпра вирушити в новий етап мандрівки - на сонячне :) Полісся.

Туман Ейафьятлйокудля розвіявся, дощ минув - можна їхати за новими пригодами. Ми пили вранішній чай і згадали Сосюрин вірш про тривожне і прекрасне передчуття мандрівки:

Чайник кричить,— на дорогу...

Може, одріза возьму:

в бурю — на чорта і Бога

знову простелеться путь...

В небі — червінці, червінці...

і на базарі — вони...

Вже перелився за вінця

гнів мій до болю ясний...

Чайник кричить,— на дорогу...

Переливається спів...

В серці солодка тривога,

може, тривога віків?..