Д

«Доця»: пригодницький роман про війну, який «проситься» в серіал

Одна з найбільш помітних і жвавих книжок української воєнної літератури останніх років, оцінена також експертами і критиками. Справді гучний дебют.

Читав Олег Коцарев.

Про книжку «Доця» (видавництво «Білка») невідомої раніше авторки з ефектним псевдонімом Тамара Горіха Зерня (справжнє ім’я – Тамара Дуда) почали активно говорити, здається, восени. А вже взимку «посипалися» рецензії, інтерв’ю, відзнаки, нагороди. Досить згадати, наприклад, перемогу в дорослій номінації літературної премії «Книга року ВВС» або спеціальну відзнаку журі премії «ЛітАкцент року». Подекуди навіть складалося враження, що книжку перехвалюють чи дають їй своєрідну фору через воєнну тематику. Виникали побоювання, що «Доця» може виявитися надміру попсовою чи перевантаженою емоційними спекуляціями.

Найкращий спосіб «розібратися» з романом – прочитати його. Цей процес ставить усе на свої місця. «Доця» – класичний динамічний пригодницький роман про українсько-російську війну в житті однієї молодої жінки з Донецька, яка з початком подій вирішує не ховатись і вичікувати, а активно стати на захист своєї країни. Книжку написано, сказати б, просто, живо і романтично, і такий підхід себе виправдовує: текст вийшов органічний, емоційно насичений. Естетичних чи світоглядних одкровень тут немає, але твір і не геть попсовий чи невиправдано примітивний. Жваве враження від тексту, щоправда, псують деякі дрібні ляпи, насамперед мовні, що їх варто було б вичистити під часу редагування. Це помилки на кшталт «сходу» замість «з ходу» чи «казнити себе» або, що особливо символічно, набрані дивною українсько-російською мішаниною прізвища коректорки, верстальниці, автора використаних фото (таки ефектних) та «фото для обкладинкі»…

Головна героїня «Доці» походить із нещасливої, розбитої та розкиданої родини. До Донецька вона вимушено приїздить із Волині в юності, щоб жити тут зі своєю бабусею, бо іншого житла в неї просто не залишилося. Тамара Горіха Зерня описує непростий процес «притирання» до нового міста, зовсім не схожого на рідні краї дівчини. Але гармонію таки було знайдено.

Знайшла «Ельф» (прізвисько героїні, що потім стане її позивним) і улюблену справу. Маючи одночасно оригінальний художній смак, художні здібності та добрі знання з фізики, вона почала створювати ексклюзивні інтер’єри, найчастіше працюючи з об’єктами зі скла, каміння (різні матеріали як символи фігурують у заголовках розділів – наприклад, «Сердолік. Любов і голубці», «Дзеркала. Свіччине весілля» чи «Рубін. У крові моїй твої кольори»), оригінальними світильниками, вітражами і таким іншим.

Утворилася компанія однодумців, яка з часом стала успішною фірмою. Через постійну загрозу кримінальних нападів новостворена бізнес-команда активно тренувалася зі зброєю, екстремальним водінням, займалась електронною безпекою та завела контакти серед силовиків. Усе це дуже знадобилось, але не зовсім там, де очікували герої «Доці». Адже розпочалася Революція Гідності, а потім Донецьк повільно та невблаганно скотився в трагедію війни й окупації.

Входження у війну Тамара Горіха Зерня описує вельми детально. Як місто змінюється спершу непомітно, потім щораз безповоротніше. Як гинуть люди, будинки і цілі райони, змінюються побутові звички, починає квітнути мародерство і безжальність. Як у порожнечу «вливається» інша держава, російські окупанти. Як багато місцевих мешканців їх приймають і погоджуються з їхнім пануванням – хтось зі щирих переконань, а хтось щоб вціліти.

В інтерв’ю письменниця каже, що описувала всі ці процеси, спираючись на свідчення реальних людей, очевидців і учасників подій, довго з’ясовувала всі деталі та подробиці. Власне, і головна героїня, за словами Тамари Горіха Зерня, має свою живу прототипку. Вона теж, побачивши, куди все котиться, взялася до боротьби.

У книжці «Ельф» і її колеги по роботі створюють щось середнє між волонтерською групою та партизанським загоном. Із цього моменту починається суцільний екшн. Тут і переїзди через лінію фронту з продуктами і речами для наших бійців, і збори цих-таки речей і продуктів у Донецьку, в Дніпрі, по всій Україні, і драматичні пригоди в самому Донецьку. Містичні порятунки (містики в «Доці» не надто багато, але вона присутня насамперед у загадкових збігах-везіннях і в мотиві архетипічного єднання з країною, яку захищають персонажі) й дивовижно елементарні провали, втечі та бої…

Емоційно всі ці сюжети виписано дуже напружено, динамічно, пружно. Авторка чимало уваги приділяє психології, але, мабуть, не так психологічному розвитку конкретних персонажів, як загалом психології людини на війні.

У книжці, звичайно, багато моментів болісних, зворушливих, важких, але, здається, все-таки домінує тут саме авантюрний дух. «Доця» так і проситься в який-небудь серіал. Надто що пригоди «волонтерів-партизан» описані «візуалізовано» і органічно складаються з серії епізодів. До речі, у Вікіпедії написано, що екранізація «Доці» й справді планується.

Власне бойову й волонтерську частину своєї книжки Тамара Горіха Зерня, як вона каже, написала, використовуючи не лише розповіді прототипів, а й свій власний досвід. Адже перекладачка Тамара Дуда у 2014 році теж стала активною волонтеркою. Деякі події «Доці» ставалися безпосередньо з нею. Скажімо, епізод, у якому героїню, котра спить на горищі будинку на українських позиціях, будять невідомі солдати і кажуть спускатися. Спустившись, вона не знаходить і сліду від тих солдат, а інші бійці кажуть, що до неї на горище ніхто не піднімався. Невдовзі у місце, де дрімала волонтерка, влучив ворожий снаряд.

Успіх книжки «Доця» дозволив продовжити роботу з романом. Готується друге видання, в якому має з’явитись окремий розділ документальних свідчень. Планують також англійський переклад.

література рецензія

Знак гривні
Знак гривні