Дим для Києва. Як горять торф’яники біля столиці, як їх гасять і чому смог щороку ставатиме густішим

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 19048 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/10/2019Дата публікації

Коли там отаке куриться, як ото в пеклі, до мене сюди болотні щурі з мишами, ніби потоком, у двір пруть. То чорні щурі. Біди в дворі й в хаті від них — повно. Попитайте пожежників. Вони, як гасять поле, аж здригаються, коли щурі пищать, бо ж усі заживо вигоряють, які від вогню не втекли". Декілька тижнів тому, Київська міська адміністрація повідомила, що під Києвом горить торф, і в столиці очікується погіршення стану повітря. З яких саме інгредієнтів складається київський смог, у довгу безвітряну погоду сказати важко, але домішка диму з торфовищ в ньому точно є.

На торф’яники їздив: Олесь Кульчинський

Додано 14:20 4.11.2019

Це відео надіслав у редакцію "Текстів" голова сільради Підгірець Сергій Кравченко.

Ми також знайшли точне місце на карті: саме тут стояла пожежна машина, яка з'являється в кінці відео.

оригінальний текст статті:

Дорогою вузесенькою

Незвично тепла осінь вряди-годи б’є обухом по голові. У різних закутках пам’яті, немов щурі під долівкою, досі шкребуться спомини про холодні зими. Ймовірно, не поодиноке нині відчуття. Окрім того, захланні та обдерті околиці Києва раз-по-раз устилає їдкий смог.

— Та ви ще смогу й не бачили, от приїздіть до нас, поцікавтеся, — повідомляють мені друзі з Обухівщини.

Спочатку горить трава, потім займається торф і горить на глибині 4—6 метрів

Отже, мій шлях пролягає до села Підгірці, що під Києвом. Там — один із епіцентрів займань торфовищ, якими останні роки лякають киян. Вузька асфальтна колія звивається посеред лісів аж до високих пагорбів, що сумно нависли над пересохлими болотами. Мальовничий пейзаж, як на картинах Тараса Шевченка. У цьому затишному куточку нерухомість шалено дорога. Але це зовсім не рай на землі, як могло б здатися.

— Ва ім’я отца і сина… — шепоче на під’їзді до села один із подорожніх, хрестячись перед якоюсь церквою. Очі цього кумедного дідуся раптом спалахують фанатичним блиском.

А далі тхне смородом. За вікном — «полігон», як кажуть тутешні. Сміттєзвалище №5 Києва та області.

А попід горою, яром…

Гірше за все, що сизий туман у Підгірцях переповнений кислуватим присмаком. Досі ледь відчутні випари збиваються мені клубком у горлі.

— О-о! Голова не болить від токсикозу? — цікавлюся я в жіночки на зупинці.

— У нас тут тільки від свіжого повітря голова болить, — іронізує вона.

Щоправда, тутешнє торфовище, яке палало майже півтора місяці, акурат на мить мого приїзду офіційно загасили. Хімічні окиси впереміш із туманом — тобто, по суті, смог, який я спостерігаю — лише рештки виснажливої боротьби людини з підземними вогнищами. Але навіть ці залишки дають знати: поки кияни тішаться «бабиним літом», у хатах попід цими горами не дочекаються на його завершення.

По суті, екологічна катастрофа в довколишніх селах триває з 2015 року. Тоді відгоріла перша з великих «пекельних пожеж». Як нарікають тутешні мешканці, відтоді пожежі різняться лише масштабами. Цьогорічна — стала вже другою з великих та затьмарила собою всі попередні.

Водночас, димове лихо в заможному селі з чималим бюджетом неабияк контрастує і з його ошатними центральними спорудами, і з низкою приватних віл, що розкинулися неподалік.

Ця київська периферія ще до торфових пожеж уславилася як місцинка елітних забудов. Неподалік — дачі й самого екс-президента Віктора Ющенка, й олігарха Сергія Тигипка, геть поруч — шоумена Юрія Горбунова та телезірки Катерини Осадчої, заразом — і Руслани Писанки. Словом, зібрався бомонд.

Тим часом, голова місцевої сільради Сергій Кравченко пояснює:

— Диміло щонайменше сто п’ятдесят гектарів площі довкола (за супутниковими даними, горіло 250-270 гектарів — Тексти). І лише 18 жовтня пригнали 17 пожежних машин, коли про пожежу особисто поінформували Зеленського. Випадки головного болю почастішали насамперед у дітей. Який склад диму, як він упливає на здоров’я — анікому анічого до кінця не відомо. Держава не присилала сюди екологічних експертів, не досліджувала ситуацію.

Довідка: World Health Organization (Всесвітня організація охорони здоров'я) наголошує: димові завіси, гази та випари, які утворюються від горіння торфу, містять речовини, які сприяють утворенню ракових хвороб.

Та й у Пекло провалився

— Тому що тут переважно пенсіонери живуть. Вони звикли мовчати за совка. А дачники відразу повтікали в Київ, — пояснює мені реакції населення на останні події шістнадцятилітній Олексій. Він — місцевий активіст-блогер, і зголошується провести мене місцями катастрофи.

Щось є глибоко симпатичне в цьому кмітливому підліткові. Олексій після дев’ятого класу припинив ходити до школи. Пояснює свій учинок практично: людина має пізнавати світ корисно та цікаво, щоби був лад, а не зносити примхи вчителів. Отож він і навчається сам, опановує те, що вважає потрібним: від анімації до авто-ремонту, від збору велосипедів до праці інтернет-провайдером.

Місцевий активіст-блогер Олексій. Йому 16 років, він одноліток Грети Тунберг. Олексій допомагає нам готувати репортаж

— Стійте! Ви що! Провалитеся! — раптом гукає він мені, заледве ми долаємо кількасот метрів торфовищем — на вигляд пересохлим полем, де чагарі з очеретом тягнуться на кілька кілометрів уздовж тутешніх гір.

Власне, наш шлях через начебто безневинне поле пролягає витоптаною, чорною, мов сажа, дорогою, яку через найсухіші ділянки торфовища проклали пожежні машини. Тепла земля м’яко вгинається попід кросівками, ніби гума. Тим часом, обгорілий сухостій обабіч рябіє пористими чорними плямами з якимось бридким рожевим нальотом та білими каймами.

Цікавість ненароком і потягнула мене до однієї з них.

Як з’ясувалося, це не просто небезпечно. Невідомо, де саме під землею й далі тліє-плавиться торф. Тління може подекуди сягати шести метрів углиб.

— От ви там стали, а тут буває з-під землі — раз і вгору, як прорве вихор диму! Шух! Вирвало струмінь і закуріло, — пояснює Олексій. — Оці плями — і є прогари торфу назовні. Їх зараз позаливали, вони начебто загасли, але там всюди внизу ще може жаритися, і невідомо, коли гази вирвуться назовні. От зараз побачите…

Авжеж, провалитися в розплавлену масу, температура якої під час пожежі сягає понад тисячу градусів — що це, як не пекельна смерть? І не відомо ще, чи буде вона миттєвою.

Горіло-палало

Акурат попереду повзе машина польової кухні пожежників, за нею — гуркотить автоцистерна. Вантажівки рятівників не назвеш новими, натомість їхня праця на торфовищах — і невдячна, й небезпечна, й невесела. Провал на дно пекла може чигати щохвилини.

В болоті й диму. Гасіння пожеж на торф`яниках не виглядає героїчно, але це важка і небезпечна робота

— А чому ви тут досі працюєте? — цікавлюся я. — Пожежу офіційно загасили.

— За всіма коментарями — до керівництва, — відповідає мені чорновусий дядько біля польової кухні. Решту його колег також не назвеш говіркими. Зашкарублими порепаними пальцями, у тріщини яких аж пов’їдалась дошкульна суміш торфу з мазутом, чоловіки мовчки кладуть нарізане грубими шматками сало на чорний хліб.

Вусатий дядько скоса дивиться в наш бік. Не видобувши й слова від пожежників, що посідали обідати, ми рушаємо до інших чоловіків з їхньої команди. Вони неподалік і далі заливають водою торфовище, яке подекуди ще димить.

— Хлопці, а додому ж коли? — запитуємо ми.

Добряк біля помпи, що викачує воду з меліоративного каналу, тільки всміхається у відповідь:

— Нескоро.

— Як же так?! — лише й встигаю здивуватися я.

— Хлопці, ану! Приберіть, будь ласка, фотоапарати! — раптом, мов із-під землі, вистрибує командир пожежного загону. — Я вас по-людському прошу, щоб без скандалів!!!

Командир пожежників спочатку не налаштований на спілкування з пресою

— А в чому річ?! — обороняємося ми.

— Ви тут нафотографуєте, понаписуєте, а нам потім за вами вигрібай, начальство по вухах тільки й їздить!

Командира звати Андрій. Ще зо десять років тому він працював у міліції. Не витримав. Тепер — пожежник. Імовірно, нервове життя дається чоловікові взнаки. Сам того не зауважуючи, він розмовляє лише наказами та кричить:

— Слухайте, що ви вчепилися?! У дітей голова болить?! Знаєте, що я вам порекомендую?! Так їдьте в Польщу живіть! І нічого боліти не буде! Ми тут до чого?! Ми шо можемо — те робимо! — бурхливо реагує Андрій на мої запитання. — Тут торф не загоряється сам по собі! Ви розумієте чи ні?!! Над ним поле спочатку горить! Он той весь бур’ян, сухостой!! Нам, щоб доїхать до нього, треба мінімум година без збору! І ми, як доїдемо, тілько руки опустимо, хотя би й кілька машин! Кожна — по вісім тон води! А тут скільки гасить?! Га?! При вітрові поле за півгодини вже все горить он від гори аж сюди! А якщо он там ще хата загорілася, га?! Як того року! Ми тоді куди побіжим?! Людську хату чи поле гасить?! Далі торф моментально почина горіть!!! Потом уже мучаться всі! Розумієте, хрін його?!!!

Дожилися

Виговорившись, Андрій дає мені потримати пожежного рукава; демонструє купу приладдя в кузові сусідньої вантажівки. Рукав і сухий важить десь під тридцять кіло. Тримати його цілий день, слизького та мокрого, наче слимак, із водою в руках — аж ніяк не клавіатура під пальцями. Болото ж під ногами, важкий закіптявлений костюм заледве не в літню погоду та постійна загроза життю навряд чи роблять цю працю психологічно легкою.

«Дядьки чи хлопці?» — міркую я, дивлячись на спрацьованих пожежників, котрі заливають водою торфовище. Курява огортає їх до пояса. Запитувати, яка зарплатня за боротьбу з вогнем, навіть ніяково. Орієнтовно від шести до тринадцяти тисяч гривень, та й то винятково для Київської області. П'ятнадцять та більше — лише після багатьох років роботи.

— Невже немає виходу з ситуації?! — врешті не витримую я.

— Всюди є вход, і зо всюди є виход, — іронізує командир бригади.

— Тобто?

— Забудовувати все поле треба, — докидає хтось із пожежників, — але на це десяток років ще уйде. Або постоянно подавати воду в канали, але тоді оті шикарні дома зразу пропадуть.

Давно те діялось колись

Колись, за радянськими планами, тутешнє болото під горою спочатку осушували, аби видобувати торф. А далі, не завершивши до кінця задумане, бо дорого, обернули на пасовисько для худоби, щонайменше для двадцяти тисяч корів. Колгосп у Підгірцях належав до передових.

Пасовисько з’явилося на місці висушеного болота, до нього підвели меліоративні канали від річки Стугни, щоби наповнювати ґрунти з їхніми горючими нутрощами водою. Отже, вода, за радянським задумом, живила кормові культури на поверхні, з другого боку — зволожувала під верхнім шаром ґрунту торфовище, оберігаючи його від займань.

Розпад колгоспів потягнув за собою спочатку занепад тваринництва й розпаювання пасовиська. Ну, а чому добу пропадати, коли земля під Києвом у пікові часи, в 2007-2008 роках, коштувала просто захмарні гроші. Ті, хто отримав це щастя, поміняли призначення землі й продали. Про пожежі тоді ніхто не думав. Так і з’явилися вілли ціною в 300-400 тисяч доларів на краю осушеного болота. Канали перестали наповнювати водою — в цьому не було сенсу.

Цього ж року, як кажуть і тутешні мешканці, й пожежники, вода повноцінно надійшла в канали лише в жовтні, коли пожежі довкола почали труїти Київ, загрожували набути масштабів майже державної катастрофи та остаточно перетворити на пекло життя довколишніх сіл. Аж тоді водою з каналів у потрібному обсягу скористалися рятувальники.

За байраком байрак

Головні болі, алергійні кашель та нежить, запаморочення з тривогами та розлади сну, кіптява та чад у кімнатах раптом стали повсякденною частиною життя мешканців довколишніх сіл. Одначе, пожежі несподівано розпалили чвари поміж ними. За незрозумілим збігом обставин, горіння щороку починається приблизно в одні й ті самі дати, коли дуже сухо, приблизно з одного й того самого місця попід горами. Багато хто з людей, яких ми зустрічаємо.ю звинувачують мешканців цього кутка в необачному палінні багать чи випалюванні бур'янів.

Село Великі Дмитровичі — так називається місцина, звідки починається пожежа. На відміну від решти місцин, тутешнє підгір’я — байрак за байраком — переважно заселяють старі люди. Оглядаючи тісні подвір’я, ми з Олексієм мовчки дивуємося, звідки в них іще сили дбати про льохи, печі, клуні, паркани, хліви, сараї та решту принад нашого непривабливого сільського життя. Та й для городами побіля торфовища потрібно рук і рук.

— Ви, бува, не вчителька? — дивуюся я літній жінці, заслуховуючись її вишуканою мовою попід горою.

— Ні, — сміється вона. — Мене всі зовуть Баба Маня. Я що не єсть колгоспниця. А он мій — Дід Толя.

Жилавий літній чоловік акурат притягує воза з сіном — корм для корови.

— Слухайте! Ну хто вам таке набрехав, що ми палимо поле, бо воно потім добре росте, а в нас тут корови, — обурюється Баба Маня. — Он вона стоїть, наша корова! Однесенька на ціле село!

— То ми, по вашому, такі дурні, шо самі себе труїмо! — додає Дід Толя. — Та ви б знали, що ми тут терпимо! Вже привикли до всього. Бувало, шо ходиш — од диму не бачиш нічого. Ми ж рядом живемо біля самого поля.

Їхня сусідка Устина, колишній колгоспний ветеринар, доповнює історії подружжя подробицями, які пасували б до апокаліптичних фільмів:

— Коли там отаке куриться, як ото в пеклі, до мене сюди болотні щурі з мишами, ніби потоком, у двір пруть. То чорні щурі; їх кіт їсти не буде, тільки задушить і покладе. Но біди в дворі й в хаті від них — повно буде. Попитайте пожежників. Вони, як гасять поле, аж здригаються, коли щурі пищать, бо ж усі заживо вигоряють, які від вогню не втекли. Бачите, он я лози накидала? Ото всьо, що я спалю. А городи які в нас? Все давно переоране. Палити немає чого!

Устина. В неї в клуні брикети торфу ще з радянських часів

Устина також ділиться з нами минулим підгорецького колгоспу й колишнього болота.

— Я ще звідтоді, як його сушили, торф у клуні бережу. То було за царя Горішка, коли людей — трішки. Донині його часом у пічці палю. А оно подивіться, ходіть-но, отам він у мене! — веде вона за собою.

І справжнісінька давня клуня зненацька тихо рипить своїми бічними дверцятами прямо в нас перед очима. Сама Устина, всміхаючись, простягає два брикети торфу. Сонце досі поволі котиться за пагорби. Клуня ніби підморгує, позираючи тьмяними шибами.

Завіяний попелом слід

Дальша стежка вгору потроху виводить нас і до Великих Дмитровичів. Ті вже наче як «на полонині», подалі від торфовища, але й тут через чад із димом — клопоту не оберися. Особливо стривожені всі, в кого малі діти. Мар’яна — одна з них, фармацевт за освітою. Поки чоловік поїхав на декілька днів у відрядження закордон, вона наглядає не лише за чималим обійстям, але й за трьома дітлахами. Її тривогу неважко зрозуміти. Поки молоде подружжя вкладало чималі та важко зароблені кошти у власний будинок, пожежі ще не загрожували їхньому затишкові.

"Чад із хати не вивітрюється". У Мар'яни троє дітлахів, чоловік — на заробітках у Польщі

— А тепер що робити? — схвильовано запитує жінка. — Чад із хати не вивітрюється, мені не за себе страшно, за дітей! — каже вона, міцно притискаючи до грудей малу доньку. — Це не вкладається в голові! Зрозуміло одне: займання неприродні, тут присутній людський фактор. Але я вас як людина, дотична до хімії та вихідка з Кривого Рогу, можу запевнити: отакі дими, якщо вони постійні — річ небезпечна. Знову кудись перебиратися? Чоловік уже скільки часу в Польщі, де так само торфовища, але там чомусь нічого не горить.

Я завважую, що її погляд раз-по-раз падає на цигарку, котра димиться в мене між пальцями, аби не трапилося нової пожежі. Журналістка Леся Москаленко, котра неодноразово писала в соцмережах про пожежі і яка мене супроводжує, говорить те, що написано в очах Мар’яни:

— Олесь, тільки цигарку загаси, не викидай на подвір’ї.

Жінки добряче налякані становищем. Причому, ані блогерам-активістам, як то Олексію, ані навіть журналістам, як Лесі, попри зливу світлин із відео в соцмережах, не вдається до кінця донести до громадськості свій меседж: «Приїдьте хоч хтось, не просто з телекамерами для картинки. Уважно вивчіть ситуацію, тут коїться щось не до кінця зрозуміле: і з природою, і серед громади, і на межі різних політичних перипетій».

— Через дим тут на очах позникали перепілки, — невесело констатує Мар’яна.

— Не лише вони. Зайці зникають, лиси з черепахами, — додає Олексій.

— Коли поле зайнялося, я годину телефонувала в пожежну службу кожну хвилину, і ніхто навіть не взяв слухавки. У мене є скріни, побачиш, що вони мені написали, — ділиться сумнівами Леся. Далі розповідає, що пожежі тривають понад місяць і руйнують електромережі:

— Спочатку кілька днів села сиділи без електрики, бо прогорів торф і впали стовпи з дротами. Потім деякі вулиці в Дмитровичах і Підгірцях знову тиждень сиділи без електрики, бо пожежники заливали водою під ЛЕП і з метою безпеки вимикали струм.

Хто вкрав воду?

Чому на висушені болота не подають води? Можливо, це через дорогі котеджі? Адже будівлі зводили, коли проблем із пожежами не було, натомість, канали стояли сухі. Запитую в голови Підгірської сільради. Каже, що котеджі будували так, аби вода не завдала їм збитку в разі, якщо наповнить канали.

Але є й інші причини:

— Шлюзи, гідротехніка на меліоративній системі давно заржавіли, або ж її розтягли на металолом. Тому, якщо канали систематично заповнювати водою без відновлення гідротехніки, підтопить передусім сусідні села: Безрадичі, Великі Дмитричі. Це понад тисячу обійсть.

Ми з Олексієм ще до заходу сонця поспішаємо оглянути споруди на одному з каналів, куди не подали води. Справді, заржавілий, намертво загвинчений шлюз не пробуджує сумнівів: якщо й решта, або навіть частина гідротехніки в такому стані, то заповнені канали здатні лише завдати чималих збитків довколишнім мешканцям. Рівень води в них буде неможливо відрегулювати.

Тим часом в Обухівському міжрайонному управлінні водного господарства озвучують ще тривожнішу причину: немає води.

Заступник директора пані Катерина Циганок говорить:

— Коли почалася пожежа, ми звернулися у Васильківську районну раду. Вода поступила в канали саме з їхніх ставків, завдяки сусідній раді. Але де ж взять ту воду на цілий рік?!!! Води-то немає! Немає опадів. Зими малосніжні. Вода навіть пропала в криницях. Річка Стугна, з якої мають наповнювати канали, місцями взагалі пересохла!!! Тільки завдяки тому, що нам перекинули воду аж із сусіднього району, ми й гасили пожежі.

Вдумайтеся, ці слова — це ластівка з майбутнього: «Звернулися до Васильківського району за водою». Проста річкова вода, те, що завжди було звичним, стає предметом переговорів.

Звичайно, така катавасія теж вимагала часу. А втім… Водне господарство переконує, що проблем із запуском каналів не існує. Адже воду таки пожежникам подали аж із приватних ставків і заплатили власникам. Проблеми — з самою водою. Інакше кажучи, екологічна катастрофа, масштабів якої досі ніхто ще й не уявляє, настигає країну.

«Замкнене коло, — міркуємо ми вже цілим колективом, що потрохи вникає в суть проблем. — Хто вкрав воду? Відьми! Наче в Конотопі…»

Між тим, коли горить торф, він викидає в атмосферу велику кількість СО2, яка накопичувалася в болотах тисячоліттями. Викиди спричиняють до кліматичних змін — погода стає теплішою, опадів меншає.

Понад 3 млн гектар висушених боліт

Останній автобус із Підгірець чвалає крізь затори до станції метро Видубичі. За плечами — сходжений із десятої ранку день. Із вуст не сходить кислуватий присмак. «Чомусь у Польщі нічого не горить», — відлунюють мені в голові слова.

Ми поїхали на торф'яну пожежу біля Підгірців, але за допомогою сервісу, який моніторить пожежі, визначили ще три торф'яника, які горіли біля Києва 8-15 вересня 2019.

Колишній директор Міжрічинського регіонального ландшафтного парку, а нині екоактивіст Андрій Сагайдак, пояснює «Текстам», чому так. Він — науковець і вже чимало років вивчає поліські болота.

— У Польщі, Франції, решті європейських країн із проблемою ефективно боряться. Тому вона не набуває катастрофічних масштабів. Сплюндровані болота там відновлюють. Хоча це вкрай витратні проекти. Але, скажімо, поляки використовують відновлені болота для вирощування промислових верб. Іноземці намагалися запустити відновлювальний проект і в нас на Ніжинщині. Вже розробили наукові плани, та все раптом заглохло, донор зупинив фінансування. У нас відновлені болота можна було б використати під ті-таки пасовиська (на краях) та як мисливські угіддя, там ростуть дорогі ягоди, місцеві могли б їх збирати і продавати. Екологічні вигоди — очевидні. Болота виділяють кисень в рази потужніше за ліс, а живуть за рахунок вуглекислого газу. Це рятівники планети.

Але ж, окрім величезних затрат, відновлення боліт в Україні наразі неможливе і з тієї причини, з якою ви зіткнулися в Підгірцях. Це аж ніяк не поодинокий, а радше — типовий випадок історії осушених боліт в Україні. Розпайовані пасовиська, вони-таки торфовища, відтепер мають своїх власників. І хто ж їх переконає в потребі зрікатися власних земельних ділянок, а то вже й іншого майна, щоби воно пішло у воду, заради порятунку природи та світу?

Причому, наразі мало-хто, за винятком екологів, усвідомлює масштаби катастрофічної проблеми. Вже за радянськими даними, в країні налічувалося орієнтовно 3.1 мільйона гектар осушених боліт. Займання ж торфовищ, що постали на їхньому ґрунті — здебільшого, наслідок дій людини. Від блискавки торфовища не займаються. Незагашене багаття біля поля, необережно кинутий недопалок — і от вам миттєвий спалах сухих трав, а далі — торфу.

Що робити?

Клімат змінюватиметься, погода ставатиме сухішою, води меншатиме. Але люди можуть адаптуватися.

Журналістам варто детальніше вивчати ситуацію з пожежами під Києвом і припинити спекулювати відзнятими в стислі терміни телесюжетами.

Пожежам, за бажання, також нескладно запобігти. Хоча б створити сільські пожежні станції та служби охорони. Чи ретельно продумати можливості як не відновлення боліт, то бодай поставки води через канали на торфовища, аби ті в зволоженому стані не займалися.

Катастрофічні пожежі, які отруюють повітря навіть у Києві, можуть стати інструментом у будь-чиїх руках: від терористів із Росії до рейдерів чи божевільних політиків, які заради дискредитації опонентів можуть витворити що завгодно. Та навіть ображений сусід може створити проблеми усьому селу і навіть столиці, підпаливши траву біля обійстя кривдника. Будь-хто здатен за божевільного бажання легко підпалити торфовище так, аби цілковито залишитися непоміченим.

Отже, нескладно передбачити: наступного літа Київ теж вкриватиме смог, а місцеві житимуть у пеклі, пожежі на торф’яниках триватимуть, і їх ставатиме більше. В Україні понад 3 млн гектарів висушених боліт, і води щороку стає менше.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!