Три міфи про «надійну оборону»: професійна армія; озброєні громадяни; ядерна зброя

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 10324 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 27/08/2019Дата публікації

Війну можна порівняти з важкою хворобою людини, наприклад раком — великі витрати, значні побічні ефекти від лікування і відсутність гарантії зцілення. Хвора людина легко кидається в обійми шарлатанів, які пропонують легкі рецепти. Так і суспільство. Цим користаються чимало політиків: вони здобувають бали, пропонуючи привабливі для електорату, але насправді небезпечні для обороноздатності «прості» рішення.

Автор: Максим Паламарчук

«Ненавчені призовники» та «всепереможна» професійна армія

Найпопулярнішою вимогою серед громадян є скасування призову. Звісно, спогади про радянську армію, проблеми нестатутних взаємин і елементарне та зрозуміле небажання ризикувати життям своїх дітей робить відповідні настрої дуже потужними. Настільки, що про призов у виборчих програмах 2019 року наважилися згадати лише «ВО «Свобода» (у списку якої зібралися «об’єднані націоналісти) та кандидат у президенти від цієї політсили Роман Кошулинський. Та навіть вони «замаскували» строкову службу терміном «швейцарська система резерву».

Натомість, популярною є ідея суто професійної армії, мотивовані солдати якої здатні надійно захистити державу, застосовуючи передове озброєння, яким на належному рівні строковики просто не можуть оволодіти.

Втім, існує непомітна широкому загалу проблема відносно невеликих професійних армій (на велику державі просто забракне коштів). Вони здатні завдавати потужних ударів, але неспроможні витримувати їх.

Сучасна військова техніка багатократно підсилює ударний потенціал невеликих підрозділів. Але якщо вони самі потраплять під ворожий удар – що виключити у боротьбі з сильнішим противником, у нашому випадку Росією, аж ніяк не можна, – то замінити їх буде просто ніким.

Крім того, професійні солдати та навіть найсучасніша військова техніка не здатні одночасно перебувати в різних місцях. Маючи чисельну перевагу, Росія може зв’язати боєздатні підрозділи, приміром, боями на Донбасі, а тим часом іншими підрозділами атакувати столицю.

Отже, коли Україна може швидко наростити чисельність армії, то це слугує запобіжником від спокуси почати «швидку переможну війну», без «непідйомних» витрат.

Врешті решт, далеко не всі завдання у армії — «високотехнологічні». А швидко сформовані, хай і менш боєздатні підрозділи «другого ешелону» — все ж краще, ніж їх відсутність.

«Тоді хай добровольці йдуть служити резервістами!» — запропонує «очевидне» рішення типовий всезнаючий фейсбук-коментатор. Важко заперечити цю логіку. Але, як показує практика, і не лише українська, є проблема. Солдатів потрібно більше, ніж тих, хто власною волею схоче долучитися до цієї важкої і ризикованої праці. А держава — це «спільна справа», і кожен може вкластися в її оборону незалежно від власних бажань.

Тож суто професійні армії можуть собі дозволити лише ті держави, які не бачать серйозної загрози військової атаки сильнішого сусіда. Нам же варто триматися обов’язкового призову. Показово, що після російської агресії проти України в 2014-му, відновили раніше скасовану призовну службу Литва та Швеція. Зараз говорять про це навіть у пацифістській Німеччині. А ті держави, які безпосередньо межують з «материковою» територією Росії, такі як Норвегія, Фінляндія та Естонія, не відмовлялися від призову й у «мирні 2000-ні».

Нас захистять «озброєні громадяни»

Три складові породили інший міфічний рецепт «гарантованої перемоги». Ось вони: пошана до людей, які добровільно стали на захист України (при цьому ворожа пропаганда по-єзуїтські хитро намагалася вивищувати роль добробатів, аби нівелювати участь у боях регулярної армії). Помилки командування — як армійського, так і державного. Традиційна недовіра до держави та «генералів».

Ідеться про необхідність надати громадянам вільний доступ до зброї, після чого жоден ворог не ризикне напасти на таку країну.

Хрестоматійним підтвердженням цінності такої ідеї наводиться приклад Швейцарії. Через озброєних громадян її нібито не ризикнули окупувати нацисти. Втім, 1941 Гітлер оголосив війну США, де громадяни також традиційно добре озброєні. А ще Америка володіла найбільшим флотом та потужною авіацією, не кажучи вже про величезний індустріальний потенціал. Цим і виграла війну.

Тож гвинтівки швейцарців були аж ніяк не головним аргументом проти рішення не на користь окупації. Просто нейтральна Швейцарія, яка слухняно надавала позики Німеччині та безперешкодно пропускала через свою територію військові вантажі, а ще служила каналом для комунікації з рештою світу – була корисніша, ніж просто ще одна окупована країна.

Натомість маємо «свіжі» приклади, коли «калаш» у кожного не допоміг. Майже поголовна озброєність чоловіків в Чечні, Афганістані та Ємені не запобігла вторгненням до них відповідно Росії, США та Саудівської Аравії.

Не варто забувати, що стрілецька зброя, надмірно представлена у фільмах-бойовиках, суттєво поступається на полі бою артилерії, дію якої на екрані показати і дорожче, і важче з художньої точки зору. Пістолет чи автомат – «продовження» характерів антагоністів, вони надають динамізму протистоянню. А смертоносний град снарядів, які посилають за багато кілометрів артилеристи, навіть не побачивши свого ворога – надто жахлива для розважального кіно реальність індустріальної війни.

Комп’ютерні ігри-«стрілялки» теж значно поширеніші за «стратегії», де діють і артилерійські підрозділи.

Зрозуміло, що з фінансових причин важко очікувати, що навіть за наявності легальної можливості багато громадян придбає гаубиці і буде регулярно тренуватися у стрільбі з них.

Перевага у військовій техніці, звісно, не захистить окупанта від партизанської війни, для якої достатньо й «легкої стрілецької». Втім, ціна такої війни буде величезною не лише для агресора. Адже найбільше за такого способу опору страждає мирне населення, втрати якого часто на порядок перевищують втрати окупаційних військ і повстанців разом узятих.

Війна звичайна – справа підрозділів, а не окремих людей. За певних умов у ній може бути ефективною й легка піхота (найбільш поширений варіант участі добровольців у військових діях) – от тільки коли отримує вчасне постачання боєприпасів та пального для автомобілів, евакуацію поранених, дані розвідки, аби вдарити ворога у вразливе місце, а не наштовхнутися на його бронетанковий підрозділ. Коротко – якщо вони будуть частиною такої нелюбої окремим «радикальним патріотам» армії.

«Ядерна зброя»

Згадки про розміщену на території України радянську атомну зброю та порушений Росією Будапештський меморандум роблять раз по раз — і це породжує заклики відновити ядерний статус.

Ядерна зброя – й справді чи не найнадійніший з існуючих інструментів стримування військової агресії. Втім, варто усвідомлювати, що це аж ніяк не магічний артефакт, який захищає державу «непроникним щитом».

Навіть якщо не розглядати невоєнні загрози (ядерні арсенали не вберегли від розпаду СРСР та не зупинили падіння режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці), надійність цього щита відносна.

Ядерна зброя Ізраїля (наявність якої він офіційно не підтверджує, але й не спростовує) не захищає його від атак, включаючи ракетні, з боку терористичних та парамілітарних угруповань.

Звісно, відповідати ядерною зброєю на атаки бойовиків на джипах ніхто не буде. Але і з противником-державою все не так просто. І Індія, й Пакистан набули ядерного статусу, але це не стримує періодичних спалахів протистояння між ними у спірному Кашмірі, які доходять до обмінів артилерійськими ударами, а одного разу — навіть до повітряного бою.

Звісно, ядерна зброя в обох противників гарантує, що такого роду інциденти залишаться локальними проявами, а не переростуть у повномасштабну війну. Й у випадку України, її наявність суттєво знижувала б імовірність масштабного вторгнення.

Проте «ядерного щита» немає. А якраз спроби його отримати – ефективний спосіб спровокувати превентивний удар противника, аби цього не сталося. Зберегти секретність такого процесу практично неможливо, а Кремль навряд чи чекатиме появи «української бомби». Він вчинить за прикладом Ізраїля, який авіаударами зруйнував ядерні об’єкти у Іраку в 1981-му, а потім у Сирії 2006-му. І це ще добре, якщо обмежиться лише ними.

При цьому Захід подивиться на такі удари крізь пальці. Адже один з ключових принципів його політики – стримування поширення зброї масового ураження. А Україна, на жаль, не виглядає в його очах передбачуваним і стабільним суб’єктом міжнародної політики. Барак Обама ще до обрання президентом у складі делегації Конгресу відвідав Київ і потім написав розпачливу колонку, в яких жахливих і легкодоступних умовах у нас зберігалася бактеріологічна зброя часів СРСР.

Без чуда

Україна здатна традиційними методами забезпечити прийнятний рівень військової безпеки. Звісно, далеко не абсолютної, бо наш ворог має більші ресурси. Гарантувати безпеку на морі чи в захисті від ударів крилатих ракет нам повністю зараз не по кишені. У цих напрямках нам потрібно опиратися на підтримку союзників.

Тож маємо продовжувати зусилля з виробництва боєприпасів артилерії та ракетного озброєння, а також насичення ними військ. Оновлювати систему протиповітряної оборони, підвищуючи ризик потенційного застосування росіянами авіації. Збільшувати армійську «лаву запасних», тренуючи призовників та створюючи стимули, аби значна їх частка зберігала сталий зв'язок із військом, зголошуючись у резервісти.

Обороноздатність потребуватиме дуже великих грошей — особливо для нашої економіки. Копіткої, планомірної та тривалої праці. А головне — усвідомлення, що немає одного простого й дешевого рецепту для Перемоги. І що ціна поразки буде незрівняно вищою, ніж ціна оборони.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!