Держава — це сервіс? Ні. Скоріше, щось середнє між "спільною справою" і "прирученим бандитом"

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 6872 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/07/2019Дата публікації

Ідея про «державу-сервіс» досить популярна останнім часом. Утім, ми маємо розуміти, що це лише красиві слова, котрі стають рекламними слоганами політиків. Та шоколадний батончик не перетворить тебе на лева, як у телевізійному ролику. Державні послуги не бувають безкоштовними, хоча не завжди ти платиш за них прямо. А сервіс іншої держави може виявитися «надто дорогим».

Автор: Максим Паламарчук

«Держава-сервіс» як породження «кінця історії»

Концепція про державу як надавача послуг населенню і бізнесу набула поширення у 90-ті. Тоді здавалося, що великі війни пішли у минуле і, відповідно, сенс існування держав попередньої доби — оборона від інших держав — вже назавжди зник. Більше того, як вважалося, держава — аж ніяк не найкращий сервіс, вона лише «поганий учень» приватного сектора.

Тож відповідна концепція наполягала на необхідності конкуренції державних послуг з послугами бізнесу, громад, міжнародних організацій та громадянського суспільства за споживачів — громадян та корпорацій. «Споживачі» отримували свободу вибору, що не могло їм не подобатись.

Безперечно, ця концепція психологічно приємна. Але служить вона скоріш великому бізнесу, який справді відносно легко може стати на зміну державі, в якій оперує. Для міжнародних корпорацій позиціонування держави лише як «надавача послуг» стала обґрунтуванням для тиску на національні уряди щодо зменшення податкових ставок та приватизації державних підприємств і служб.

Мобільність громадян значно нижча. Звісно, можна емігрувати. Але якщо ти не багатій чи унікальний професіонал, скоріш за все, ти це можеш зробити лише один раз за життя.

Видатки, пов’язані зі зміною держави проживання, для багатьох є непідйомними. Крім того, є ще проблема інтеграції в інше суспільство, для якого, з великим ступенем імовірності, ти так і залишишся громадянином другого сорту до кінця своїх днів.

Крім того, як переконалася на своєму гіркому досвіді Україна, війна нікуди не зникла. А що спонукатиме громадянина захищати «державу-сервіс»? Хто готовий померти за право їсти гамбургери у «KFC», а не у «Макдоналдс»?

У реальності держава — це щось значно складніше, ніж видача паспортів у ЦНАП усміхненими дівчатами чи реєстрація ФОПа через смартфон. Це дуже багатогранне явище. Тож частково правий Аристотель, який вважав державу необхідним простором для самореалізації людини, яка є «істотою політичною». І марксисти, які розглядали її як інструмент експлуататорських класів. І націоналісти, які вважали державу вершиною розвитку нації.

Не «крамниця», а res publica — «спільна справа»

У будь якому разі держава — певна основа, «скелет» сучасного суспільства. Ця основа, до того ж, надає йому певну форму, відділяючи «своїх» від «чужих» — інших суспільств. Саме тому напад іншої держави, навіть на репресивну і ворожу населенню, спонукав багатьох незадоволених режимом діяти під його орудою, як це було, приміром, під час нападу нацистів на сталінський СРСР.

Своєю чергою, те, що і як роблять сучасні держави, значною мірою є результатом тиску та діалогу різних зацікавлених груп і організацій, як вузьких (приміром, генералітет збройних сил), так і представників певних широких верств — фермерів, молоді, чи жителів міста-мільйонника.

Головним викликом для України є не стільки недосконалість демократичних механізмів, які забезпечують вплив суспільства на державу (хоч вона, безперечно, наявна), скільки пасивність громадян у відстоюванні своїх інтересів через політичні дії. Маю на увазі не піти проголосувати, а відстоювати і просувати свої інтереси шляхом створення чи то партій, чи то громадських організацій.

На більшість наших співгромадян досі потужний вплив справляє не стільки пам'ять, скільки міф про «радянську державу — сервіс», яка нібито гарантувала кожному «зарплату, квартиру, медицину, освіту й відпочинок в санаторії», вимагаючи за це лише лояльності. За таких умов надто великий вплив на реальні державні практики в Україні мають вузькогрупові, а часто й відверто корупційні інтереси, які лише «купують» у той чи інший спосіб політичну підтримку.

«Приручений бандит»

Поширене негативне чи, принаймні, насторожене ставлення до держави значною мірою пов’язане з її «темним минулим». Колись держава була значно більш репресивною, ніж тепер. При цьому, пропонувала своїм підданим незрівнянно менше за сучасну, до того ж, відкрито дискримінувала їх. Це «минуле» історично не таке вже й далеке — більшість доступних всім громадянам державних послуг навіть найрозвиненіші держави почали надавати століття чи максимум два тому.

Мабуть, близький до реальності опис походження держави американського політолога Мансура Олсона як «стаціонарного бандита». Завойовник чи місцевий вождь, який не збирався нікуди рушати далі, розумів, що не варто забирати у слабших останнє. Доцільніше забирати визначену наперед частку (податки), аби піддані не розбігалися і не повстали. Крім того, «власний бандит» захищав від нападів інших бандитів.

З такого «рекетирського» початку історична еволюція призвела до сучасної держави. Але за тисячоліття розвитку цей бандит значно цивілізувався й став необхідним для повноцінного життя громадянина. Адже «стаціонарні бандити» завжди намагалися за сприятливої нагоди відібрати один в одного території та ресурси. І перемагав той, у кого було не лише покірне, а й лояльне населення, готове підтримувати «свого бандита».

Тому середньовічні правителі будували собори. Правителі епохи Відродження підтримували університети, бо освіченні чиновники й дипломати становили їхню конкурентну перевагу. Держава надавала привілеї промисловцям, бо гармати залишалися «останнім аргументом королів», а полкам треба було десь брати сукно на однострої.

У моменти криз, коли держава потребувала підтримки своїх громадян, вона розширювала взяті на себе зобов’язання, звертаючись до раніше пригноблених соціальних груп.

Так, європейська соціальна держава постала у результаті безпрецедентних мобілізаційних зусиль Світових війн ХХ століття. Посилаючи чоловіків в окопи, а жінок на військові заводи, держава, аби її захисники не переживали про власний «сімейний тил», мусила обіцяти їм пенсії, медичне обслуговування, допомогу з житлом.

Звісно, сучасна держава — теж не лише «солодкий мед». Її «щедрість» можлива лише за рахунок платників податків чи збору ренти за продаж природних ресурсів. Державне підприємництво вкрай рідко буває ефективним.

Державні послуги також часто надаються не надто ефективно чи поєднуються з корупційними оборудками: від дрібних розкрадань виконавців — до замаскованих хабарів «політичним клієнтам». Приміром, щедрі урядові контракти для спонсорів правлячої партії, або та ж «Юлина тисяча». Втім, сучасному масовому суспільству «сервіс держави» просто необхідний.

Серед втомлених тиском податкової підприємців чи самозанятих осіб часто можна почути щось на кшталт: своїх батьків я й сам прогодую, дітям освіту оплачу, хай вони від мене відчепляться.

Воно-то так.

Але хто заплатить пенсію одинокій сусідці? Чи комфортно почуватиметься підприємець у суспільстві, де йому доведеться самотужки вчити працівників читати й рахувати, або переплачувати «грамотному»? А хто збудує дорогу, міст чи нову станцію метро, біля якої вигідно відкрити магазин? Чи пощастить йому не заразитися інфекційною хворобою, поширення яких, попри фейли з вакцинацією, все ж контролює не надто ефективна державна медицина? Навіть бум нових технологій у Кремнієвій долині виник після того, як держава багато років інвестувала чималі кошти у тамтешні університети.

І головне. Монополія на застосування організованого насилля, яким володіє держава, створює основу соціального порядку, простору безпеки й самореалізації для кожного. Адже без усвідомлення безперспективності застосування сили дуже швидко з’являться бажаючі «гвинтівкою здобути щастя своє».

Мимовільні історичні експерименти — випадки падіння державності, як от сучасні у Сомалі чи Лівії, а в 1918—1919 — і на українських теренах, свідчать про одне. Спочатку відбувається «війна всіх проти всіх». Від цього страждає все суспільство, включно з більшою частиною «озброєних бійців за щастя». Потім на всій чи частині території колишньої держави формується нова, байдуже, визнана чи невизнана, на чолі якої стає переможець конфлікту.

Більшості громадян жити в новій державі важче, ніж у попереднику. По-перше, даються взнаки наслідки збройного конфлікту та анархії. Крім того, відносини в державі — результат тривалої еволюції, і опираються на правові й неформальні, «звичаєві» гарантії. Всі ці гарантії «обнуляє конфлікт». А коли ти беззбройний домовляєшся з хлопцем з «калашем», досягнуті результати навряд чи тебе потішать.

«Імпортний сервіс». Приклади з окупації

Якщо держава все-таки потрібна, «сервіс» власної не влаштовує, а переїздити не хочеться, може, «запросити» іншу? «Какая разница, лишь бы зарплаты и пенсии высокие!».

Але світ аж ніяк не обертається навколо конкретних осіб з їхніми бажаннями. Оскільки посування кордонів — заняття, найчастіше пов’язане з війнами, колишні «стаціонарні бандити», які давно більш-менш цивілізувалися, домовились між собою не робити це без крайньої потреби. Порушників конвенції карають.

Тож зазвичай держава за сучасних умов схоче заволодіти сусідньою територією, хіба якщо вона сама неефективна й прагне замінити своїм громадянам «сервіс» «видовищем величі».

Влада своєї держави, якщо вона існує тривалий час, формується з людей, які мають певний емоційний зв'язок із населенням. Врешті-решт, вона територіально «ближча», а відтак більш вразлива до суспільного тиску. Влада сусідньої держави діятиме суто прагматично.

Кримчанам «пощастило». Кримський півострів завдяки пропаганді отримав важливе місце в імперській міфології, а крім того, був важливим для військово-стратегічних планів Кремля. Тому жителів Криму «приєднали» до більшості «сервісів» Російської Федерації (хоч, приміром, вибір банківських послуг у них де-факто обмежений).

А от жителі Донбасу такого доступу не отримали. Росіяни якось утримують окуповані землі, не допускаючи повної соціальної катастрофи. Але це утримання аж ніяк не на рівні забезпечення населення суб’єктів Російської Федерації. Політика РФ на окупованому Донбасі — «висмоктати» звідти більш-менш економічно активних кваліфікованих працівників для потреб російської економіки, та вивезти відносно сучасне обладнання місцевих підприємств. Майбутнє регіону нікого у Кремлі не цікавить — головне, щоб він зберігав статус «плацдарму — буфера» проти України.

Варто пам’ятати — якщо криза в Україні поглибиться і росіянам вдасться розширити зону окупації, нові піддані Кремля опиняться в ситуації жителів Донецька, а не Севастополя. Навіщо платити більше?

Чому ж люди з Донецька чи Луганська терплять дискримінацію?

Правильна відповідь — вони не мають жодних інструментів тиску на Кремль. Більше того, жителі Криму у вкрай незначному ступені спроможні вплинути на ті елементи «російської дійсності», які їх не влаштовують.

«Про життя» «без прикрас»

Короткий опис тої не завжди приємної реальності, в якій перебуваємо. Сучасне суспільство не може обійтися без послуг держави. Більшу частку плати за ці послуги вносять економічно активні громадяни. Зовсім нужденні отримують більше послуг, ніж сплачують податків. Втім, вони все одно незадоволені, адже державна підтримка не позбавляє їх бідності.

Дуже багаті мають достатньо можливостей, аби зменшити свій внесок на загальну справу, чи навіть взагалі відхопити у держави тіньові привілеї. У будь-якому випадку, якщо віддати три тисячі з десяти доходу, це сильніше вплине на добробут, ніж триста з мільйона.

У гіршому варіанті, на жаль, актуальному й для України, багатії стають олігархами, використовуючи захоплені інститути держави та публічні ресурси для подальшого збагачення та захисту своїх активів від ринкової конкуренції.

Якщо ж «державні сервіси» тебе не влаштовують, то можеш податися в іншу країну. Там на тебе косо дивитиметься частина «корінних» громадян, зусиллями дідів і батьків яких була налагоджена «дружня до споживача держава».

Можна зануритися у приватне життя, по мірі сил вирішуючи проблеми своєї сім’ї самотужки. Плюс — заощадиш власні ресурси. Мінус — твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей, визначатимуть інші. Прийти раз на кілька років і проголосувати — краще ніж нічого, але явно недостатньо.

Можна спробувати вплинути на стан справ у державі. Це вимагає часу й зусиль, а іноді пов’язане з ризиком. Щоб досягти більш-менш відчутного впливу, потрібні колективні зусилля. Пам’ятаємо, що держава це res publica — «спільна справа». Об’єднуючись, часто мусиш іти на компроміси. А іноді виявляти, що опинився «не в тій компанії», після того, як чимало вклав у неї.

Втім, ризик — неминуча частина людського буття. Намагаючись «виправити державу», ви цілком можете виявити, що саме політика чи публічна служба — призначений для вас шлях.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!