Роман «Дорога на Асмару» цікавий. Але не вистачає рішучого редактора, який викреслив би зайве

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 5466 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/07/2019Дата публікації

Книга Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» — про українського перекладача в Ефіопії 1980-х, під час голоду та війни за незалежність Еритреї. Якщо оцінювали книгу за бінарною системою («так» чи «ні»), то вона однозначно сподобалась. На жаль, автор спробував поєднати два абсолютно різні жанри — роман і військовий щоденник. Книга — золоте дно для інтелектуалів, любителів історії, географії і мов. Але для роману потрібно більше динаміки.

Автор — Євген Лакінський

Прочитавши першу сторінку «Дороги на Асмару», я зрадів: ось справжня, доросла проза. Видно, що людина бачила життя, чимало пережила, має що сказати і вміє це висловити. Саме цього й бракує більшості художніх книжок — хоч українських, хоч іноземних. Та радість від літературної знахідки тривала недовго — сторінок двадцять. А далі... почався щоденник головного героя.

Він теж цікавий — сторінок зо тридцять читач у захваті: усе реалістично, докладно, багато подробиць (зокрема, й про справді страшні події). Потім такий стиль дещо приїдається. А ще згодом починає потрохи втомлювати.

І вже на 120-й сторінці з‘являється думка: «Скільки ж можна?» Ну так, нам цікаво, яку мильницю купив Андрій і скільки заплатив, і чи це не задорого, і де цю мильницю було зроблено, і що про це сказали Андрієві друзі — але ж коли вже почнеться інтрига роману?

«Дорога на Асмару» складається з 512 сторінок. Не менш як 200 з них займають описи побуту радянського контингенту в Ефіопії часів голоду й війни. І хто що їв на сніданок, і як усе розмокло від дощу, і де брали алкоголь, і куди пішов Прахов, і до якої їдальні пробрався Шалевич.

Ці побутові нариси перемішано з описом цілком реальних жахів: біженці мруть від ран та хвороб, зголоднілі люди їдять залишене радянськими солдатами сміття, військові «соціалістичної» Ефіопії розстрілюють жінок та дітей тощо. Час від часу йдуть розповіді про ефіопську та еритрейську історію, географію, природу та культуру.

Усе це — неймовірно цінний матеріал. Щоденники і спогади очевидців — золоте дно і для професійних істориків, і для аматорів. І не тільки для спеціалістів з Ефіопії чи Еритреї. Дослідники пізньорадянського періоду (як, наприклад, Едуард Андрющенко) знайдуть море цікавого. Тут тобі і внутрішня культура радянської армії середини 1980х, і настрої серед інтелігенції, і просто подробиці функціонування тодішньої системи (наприклад, купівля кооперативної квартири за інвалютні рублі).

Якби автор видав усе це окремою документальною книгою — ціни б їй не було. Так і уявляю собі обкладинку: «Я бачив цю країну: свідчення українця про голодомор в Ефіопії».

Проблема лише в тому, що в романі потрібна інша динаміка. Читач чекає на дії, а не на описи. Наприклад, про кохання між Праховим та Джованною повідомляється як про факт. А читачеві було б цікаво «прожити» цю історію разом з ними — від першої зустрічі до тої єдиної ночі. Коли Андрій втікає від ефіопських «гебешників» — це цікаво; коли ж він сотню сторінок їсть тушонку, дивиться на дорогу з вікна вантажівки і говорить з товаришами ні про що — то вже якось заколисує.

— Я вже на 167-й сторінці, а сюжету не бачу,— поскаржився я редакторові Текстів.

— Ти вже майже підібрався до цікавого, — обнадіяв той.

Редактор мав рацію: вже на 300-й сторінці дія стала динамічною, а на 450-й від книжки неможливо було відірватися.

Сергій Сингаївський, автор роману, був радянським військовим перекладачем в Ефіопії 1984—1987 років, під час голоду й війни за незалежність Еритреї. Побачив країну зсередини, вивчив амхарську мову і, на відміну від більшості «радянських людей» за кордоном, намагався зрозуміти тамтешньою культуру. Бачив він і чимало страшного, а ще більше, напевно, чув — голодні смерті, військові злочини... Неважко здогадатися, що цілі абзаци книги взято прямо зі щоденника самого Сингаївського, а решта базується на його спогадах.

Коли добре пізнав країну, про яку не знають інші — завжди хочеться цим поділитися. Коли став свідком важливих і страшних подій — також. Для автора ця книжка дуже особиста, а біографія головного героя багато в чому збігається з біографією самого Сингаївського. А коли пишеш про своє життя, то навіть найменша деталь має сенс. І тоді людині важко викреслити бодай одне слово з тексту.

А ще протягом життя, назбираються спостереження та думки, якими теж хочеться поділитися.

Інколи хотілося гукнути:

— Пане авторе, ми Вас дуже поважаємо і Ви багато чого бачили, але це ж роман, а в романі потрібна дія! От ми хочемо дізнатися, чи встигне Катря прилетіти до Ефіопії, а тут раптом кілька сторінок роздумів про голод у Бенгалії та Ірландії. Так, це серйозна тема, важливі думки, і з того вийшла б чудова стаття для, наприклад, Текстів. Але як там Катря, Андрій, Ірина, і що, до речі, з Микитою? А також — навіщо ці кілька сторінок про архітектуру Риму часів Муссоліні, але жодного слова про спілкування з Джованною?

У книзі багато другорядних персонажів. Кожна людина, яку зустрічає герой, має бути названою за іменем, прізвищем, а подекуди й за прізвиськом. У справжньому житті навколо нас багато людей, і кожна ця людина — особлива.

Але роман — не життя, і читач починає потрохи губитися у цьому людському морі. І забувати, хто є хто. Так, Прахов — це петербурзький поет, закоханий в італійку, а Шалевич — з Білорусі. А хто такий Брагін? Може, це той журналіст, який пив по літру віскі в день? Зараз перевіримо: ага, ось сторінка 104, журналіста звати Борис Максимович (до речі, Максимович — це прізвище чи по батькові?). А хто ж тоді Брагін? На якій сторінці його відрекомендовано? Ну, Єлаєв — це ніби командир, це видно з контексту — але ж на якій сторінці він з‘явився? І як його не переплутати з Перелигіним? Стоп, а що ще за Коля? А, бачу: Коля — це ж поет Прахов, закоханий у італійку! Коротко кажучи, читачеві потрібна або фотографічна пам‘ять, або талант Шерлока Голмса.

Поза тим, книга варта того, щоб її купити і прочитати повністю, від початку до кінця. Чому?

1. Бо роман справді дуже сильний. І якщо викреслити другорядні деталі, то від книги не можна було б відірватися.

2. Бо там таки багато цікавої інформації — і про Африку, і про СРСР.

3. Бо у книзі описані реальні люди з реальними долями. Так, їх дещо забагато для персонажів роману — але де б іще ви їх усіх зустріли?

4. Бо кінець вражає.

Книжку розраховано на інтелектуалів. І писала її людина, яка знає багато мов і вільно переходить з одної на іншу. Тому якщо ви теж любите мови, то безумовно оціните цей момент.

Резюме: Автор, як то кажуть, got a great story. Створив сильну інтригу. Розповів багато цікавого і важливого. І якби текст потрапив до рішучого редактора, який викреслив би зайве — то це був би бестселер.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!