Руки незрячих. Ними плетуть сталеві канати і читають лірику. Як працює підприємство, яке дає роботу сліпим (ФОТО)

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 5332 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 13/05/2019Дата публікації

З-під широких чорних окулярів, скам’янілих на великому переніссі, вибиваються посивілі брови. За більш ніж п’ятдесят років роботи на підприємстві Філіп Олександрович, будучи незрячим, опанував не одну навичку. Сьогодні тут виробляють продукцію для залізниці і ліфтових шахт. Раніше, поки технології не пішли вперед, збирали котушки для трансформаторів, які потім встановлювали в лампові телевізори. Підприємства УТОСу — учбово-виробничі. А значить, людей, які приходять влаштовуватися сюди на роботу, усьому вчать з нуля. В Україні немає аналогів таким місцям. А працевлаштування незрячих людей досі залишається проблемою.

Автор: Анастасія Гавришова

З 1 квітня почали діяти нові державні будівельні норми — відтепер роботодавці зобов’язані облаштовувати робочі місця для людей з інвалідністю. Як живе підприємство, адаптоване для людей з вадами зору та чому таким місцям в Україні треба приділяти більше уваги.

Ця історія почалась не сьогодні. Вона сталась в Молдові, понад півстоліття тому — теплим липневим днем, з шестирічним хлопцем на ім’я Філіп. Поки сонце обпікало худі плечі Філіпа, він мчав по кам’янистій дорозі. Спека знесилювала: доводилось щоразу зупинятися, щоб трохи перевести дух. Стоячи під ніжно-блакитним небом, Філіп жадібно вдихав важкий запах дорожнього пилу. А коли на руці затремтів сонячний зайчик, примружився та побачив: в траві, недалеко від колючих кущів, блищав невідомий предмет. Схожість з металевою трубочкою схвилювала Філіпа — з такої якраз можна було зробити шкільну ручку. Не таку як у всіх — зі звичайної деревинки, зі вставленим всередину пером, а іншу. Гарну. Зачарований, хлопчик швидко пішов вперед. Металевий чужинець виявився частиною вибухового пристрою, який зачаївся тут після війни. Так Філіп осліп на все життя.

В стінах Дніпропетровського підприємства УТОСу (прим. — Українське товариство сліпих) багато таких історій. Хтось втратив зір несподівано, хтось звикав до цього поступово. Зі 118 працівників 71 людина має інвалідність.

Людей, які приходять сюди працювати, всьому вчать з нуля

Тут також працюють люди з порушенням слуху, опорно-рухової системи та психічного здоров'я

Стефанія Семенівна, керівник профкому, в своєму кабінеті. Вона також має інвалідність по зору.

Сьогодні Філіпу Олександровичу — вже за сімдесят. За його робочим місцем закріплений папірець з написаним від руки прізвищем. З першого погляду зелені верстати нагадують величезні швацькі машини: позаду кожної є котушка з металевим дротом, який треба тягнути і розмотувати вручну. Так з’являється рейковий з’єднувач. За допомогою цієї маленької, але необхідної деталі рейки контактують між собою, перетворюючи окремі ділянки залізничної колії в один безперервний ланцюг.

Філіп Олександрович працює на підприємстві понад 50 років

Металевий дріт із котушки в ході роботи перетворюється на рейковий з’єднувач

Рейковий з'єднувач. Ця деталь є необхідною для успішного руху рейкового транспорту – поїздів та міських трамваїв

На один рейковий з’єднувач працівник витрачає близько хвилини

З-за згорбленої чоловічої спини видніє старий магнітофон. Гучні звуки працюючого цеху — брязкіт, дзижчання, стуки — зливаються з радіохвилями та піснею про кохання. Час від часу лунає сигнал, схожий на велосипедний дзвінок. У шумному сум’ятті не ворушиться зараз один Філіп — подорослішавши, постарівши, він застиг, немов гіпсова скульптура. Рухаються тільки його губи.

— Я міг би не працювати, — говорить він, — в цьому немає фінансової необхідності. Але я не хочу сидіти вдома, і тому приходжу сюди. Я — людина, і я не можу без спілкування.

Люди, які приходять працювати на підприємство, найчастіше лишаються тут на багато років.

З-під широких чорних окулярів, скам’янілих на великому переніссі, вибиваються посивілі брови. За більш ніж п’ятдесят років роботи на підприємстві, Філіп Олександрович освоїв не один навик. Сьогодні тут виробляють продукцію для залізниці і ліфтових шахт. Раніше, поки технології не пішли вперед, збирали котушки для трансформаторів, які потім встановлювали в лампові телевізори.

Підприємства УТОСу — учбово-виробничі. А значить, людей, які приходять влаштовуватися сюди на роботу, вчать всьому з нуля. В Україні немає аналогів таким місцям. А працевлаштування незрячих людей досі залишається проблемою.

Незрячий — значить, масажист? Ні

Згідно з законом (cтаття 19), будь-яке діюче підприємство, на якому працює більше восьми осіб, зобов’язане брати на роботу людей з інвалідністю. Квота місць встановлюється індивідуально і залежить від загальної кількості співробітників. В іншому випадку роботодавець має платити штраф до Фонду соціального захисту.

Не зацікавлена в проблемі людина, швидше за все, вибере штраф. У разі, якщо потрібні пристосування, які компенсують брак здоров’я, місце може обійтись роботодавцю набагато дорожче. Ось чому воно заздалегідь не є конкурентоспроможним на ринку праці, а людині з інвалідністю важко влаштуватись на роботу.

Інше питання — як освоїти необхідні робочі навички після втрати зору. В єдиному в Україні центрі професійної реабілітації, що знаходиться в Київській області, в селі Лютіж, не передбачені учбові програми для сліпих людей. Існує варіант медичного училища в Генічеську Херсонської області, але в цьому випадку доступна лише професія масажиста.

— Якщо спитати будь-кого, де працює незрячий, він відповість — масажистом або робить розетки. Це велика проблема стереотипів, — говорить Андрій, ховаючись від яскравого світла. У вікна наполегливо пробивається сонце.

Андрій допомогає батькові та активно просуває ідею інклюзії людей з інвалідністю

Батько Андрія — директор Дніпропетровського підприємства УТОСу. Андрій зрячий, але виріс у спільноті людей з інвалідністю: тато почав стрімко втрачати зір ще в школі. Вперше потрапивши на підприємство УТОСу в вісімнадцять років, Сергій Васильович вже нічого не бачив. Цікаво, що про це Андрій згадує тільки в середині розмови — ненароком, після слова «до речі». Так, ніби ця деталь розповідає про людину не більше, ніж колір волосся або форма носа.

— Тато мріяв стати військовим медиком. А коли втратив зір і стало зрозуміло, що мрія не збудеться, на допомогу прийшов дідусь. Є така проблема — коли дитина сліпне, батьки починають нею надмірно опікуватись. А дідусь сказав: «До зупинки я тебе проводжу один раз, завтра ти вже повинен сам».

Андрію близько тридцяти, одягнений просто: штани, вітрівка, кросівки. Під оком червоніють залишки синця. Він ніяковіє та зізнається, що невідомі хотіли забрати телефон. Окрім роботи на підприємстві, Андрій розвивається в зовсім іншій сфері — виступає як стендап-артист та веде заходи. На питання, чому знаходиться тут, Андрій відповідає: «Це справа мого батька. А я просто знаю, що потрібен йому, от і все».

Піднімаємось сходами. На гладких перилах трапляються спеціальні зарубки — за їхньою допомогою розумієш, на якому знаходишся поверсі. Зараз пальці відчувають дві. Тут починається головна артерія підприємства — його виробнича частина.

Спеціальні вказівки допомогають краще орієнтуватись при пересуванні

Пересуватись по підприємству зручно — людина з вадами зору, яка працює тут, робить це краще, ніж та, яка прийшла сюди вперше.

Ручна робота

Дніпропетровське виробництво працює в трьох напрямках: робить продукцію для потреб Укрзалізниці та рейко-транспорту, випускає будівельні та електротехнічні вироби. Профіль для гіпсокартону, тротуарна плитка, гальмівні котушки для ліфтів та кранів, черепиця — все це народжується тут завдяки ручній праці.

Первинна мета підприємства — зайнятість людей, які мають інвалідність. Саме тому тут використовується ручна праця.

Через використання ручної праці підприємство програє конкурентам у борьбі за швидкість. Вони роблять таку ж саму продукцію значно скоріше.

Один з основних напрямків підприємства — виготовлення продукції для потреб Укрзалізниці

Окрім продукції для залізниці, тут випускають будівельні та електротехнічні вироби

Немов екскурсовод в історичній частині міста, Андрій вальсує по довгому коридору, звертаючи увагу на свіжий ремонт. Він зупиняється біля дверей і, витримуючи паузу, відкриває їх зі словами: «Вибач. Мені здається, що найголовніше для працюючої людини — це туалет». В глибині світлої вбиральні, спершись на швабру, завмерла здивована жіноча фігура.

— Батько відродив це підприємство, — на ходу розповідає Андрій, відкриваючи кожні зустрічні двері, — Коли ми сюди приїхали, я був в десятому класі, і тут був просто звіздець. Ні електрики, ні реалізації. Бухгалтер пив. Все стояло. Тато кілька років не вилазив з Києва — мотався, вибивав кошти.

УТОС — громадська організація. Щорічно вона фінансується державою без участі в обов’язковому для інших організацій конкурсі. У цьому є певна логіка: вона — єдина в своєму роді та має на меті соціальний захист людей з інвалідністю. Минулого році УТОСу виділили майже 38 мільйонів гривень.

Гроші, передбачені бюджетом, йдуть тільки на невиробничу сферу: гуртожитки, медпункти, реабілітаційний центр, бібліотеки і клуби, будинки культури та бази відпочинку. У списку є навіть хорова капела. Підприємства ж працюють самі на себе.

Фінансова допомога, яку вони можуть отримати від держави, виділяється окремо. По факту — це ті самі штрафи за неосвоєння робочих місць людьми з інвалідністю, які роботодавці віддають у Фонд соціального захисту. Але й ці кошти передбачаються тільки на конкретні програми: створення нових робочих місць, обладнання, ремонт робочого приміщення. На зарплати ці гроші піти не можуть.

Такою допомогою, за словами директора, останній раз на підприємстві користувались два роки тому. Та вирішили відмовитися через непробивну бюрократію. Андрій розповідає про це, емоційно жестикулюючи руками.

— Ми пишемо і маємо захистити бізнес-план, їдемо до Києва. Там засідає комісія, в яку входять всі: борець з корупцією, представник фонду, представник соцполітики. Був присутній на такому. Заходиш, там така зала, сидять людей п’ятнадцять, які не сильно хочуть виділяти тобі ці кошти. Ти розповідаєш, а вони ставлять питання — чому ви там купуєте обладнання, а не там? Кажеш, що там — добре. Там воно старе, відповідають. Але добре, переконуєш ти, нове — погане! Ні, кажуть, нам це не підходить. Так руйнуються всі бізнес-плани — бюрократія їх з’їдає. Тому ми вирішили, що краще працювати самим.

Більш доступна державна підтримка таких підприємств — це пільги по оподаткуванню. «Ми користуємося ними, але вони не забезпечують нам казку», — каже Сергій Васильович пізніше по телефону. Також є іноземні спонсори, міжнародні донорські організації. А саме — низка програм і конкурсів, в яких підприємство може брати участь, захищати свої бізнес-плани і, в разі перемоги, отримувати фінансову допомогу.

Крім того, що підприємства УТОСу — самоокупні, їх первинна мета — трудова зайнятість людей, котрі втратили зір. Саме тому використовують ручну працю. А це значить, що програють у конкурентній боротьбі іншим підприємствам, адже ручна праця дорожча. Рейковий з’єднувач, який тут плетуть вручну, конкуренти роблять швидше — рубають вже готовий канат, обварюють з двох боків і продають. Якщо підвищити ціну, товар ніхто не купить. Як пояснити, що це зроблено руками сліпих людей?

Все це впливає на заробітну плату працівників. Не кожен на підприємстві погоджується говорити про гроші. Хтось віджартовується, хтось посилає «нагору». За словами директора, середня зарплата у людини з інвалідністю тут — близько чотирьох з половиною тисяч гривень на місяць. Але він уточнює — той, хто працює по три-чотири години на день, отримує трохи більше тисячі.

Неповне завантаження на підприємстві — це результат маленької кількості замовлень. «Сьогодні ті контракти, які ми маємо з Укрзалізницею та які виграли по тендерах, вона навіть не купує. Продукція лежить, а дозволів на її відвантаження ми не маємо. Хоча кошти витратили», — пояснює директор.

Через брак замовлень підприємство працює лише на 30%

Робочий день на підприємстві значно скоротився — тепер він займає від трьох до п’яти годин. Це залежить від кількості замовлень та впливає на заробітну плату працівників.

Лідія Андріївна — одна з тих, чия заробітна плата залежить від кількості виконаних замовлень. Зарплату вона називає «додатком до пенсії» — якщо скласти перше та друге разом, вийде близько чотирьох тисяч на місяць. На підприємстві жінка працює більше п’ятдесяти років.

Лідія Андріївна спілкується під час роботи з сусідкою, яка працює позаду

Коли Лідія Андріївна, злегка опершись на руки, піднімається з-за робочого верстата, виявляється, що вона — зовсім крихітна. Здалеку її навіть можна прийняти за підлітка — низенька, з коротким рудим волоссям. Верхню половину обличчя закривають пряма гривка та чорні окуляри. Тут, в майже сімейному колі, люди по-особливому вимовляють її ім’я. Немов роблять акуратні завитки на торті або поливають улюблену квітку — Лідочка.

— Не голодуємо, не худенькі, — сміється вона, показуючи на себе рукою. А коли сміх стихає, додає: «Важкенько, звичайно. Якби я отримувала більше — могла б кудись поїхати».

Великий палець її правої руки обмотаний білим пластиром — шматочок тканини захищає шкіру від можливих пошкоджень. Коли тягнеш дріт — він врізається і може поранити. Якщо не вберегтися, потім буде складно читати — за Брайлем, водячи пальцем по рельєфно-крапковим буквам. Для Лідії Андріївни це дуже важливо — вона любить читати вірші. Іноді — голосно і під музику.

— А іноді, поки вчу, плачу, — переходить на шепіт жінка. — Переживаю, бо хочу видати їх світу.

Прощаючись, Лідія Андріївна не тисне руку, а по-материнськи обіймає її відразу двома долонями.

— Моя зайка, — посміхається вона. — Змерзла?

Коли ми виходимо з цеху, Андрій уповільнює крок і деякий час мовчить. Зупинившись біля дверей, що ведуть до запасного виходу, він перебирає в руках ключі і довго дивиться в одну точку:

— Може, скажу зараз дурну річ, але, — повільно оживає він. — Багато хто приходить сюди не тільки заради зарплати, а щоб просто не сидіти вдома.

На старому сходовому прольоті — прохолодно і тихо. Сонце ледь пробивається крізь маленьке вікно. У густому сигаретному димі, немов пароплави в тумані, привітно розступаються в сторони місцеві чоловіки.

Відчути тепло

Минулого року на підприємстві відкрили новий клуб — старий роками містився на вулиці в окремому будиночку. Тепер репетиції та концерти проводять всередині головного приміщення. Цей світ — душевний та маленький, розміром з невеличкий актовий зал. Сюди стікаються різні люди. З іншого кінця міста приїжджає Євген, на кілька годин кидаючи свою адвокатську діяльність. Підіймається на поверх вище молодий і сором’язливий Віктор, одразу з виробничого цеху. Іноді з’являється Філіп Олександрович: голосно кашляючи, він займає найзручніше місце. Приходить і Лідочка. Запізнившись, зупиняється в дверях в синьому робочому халаті, шукає стінку — до неї тут же тягнуться руки, допомагають зайти всередину. Кожен з цих людей — не бачить, що відбувається навколо.

Лідія Андріївна читає сатиричні вірші на репетиції

— Давай, Сергію! — шепоче голос з далекого кута сцени.

— Може, не треба? Я соромлюсь, — невпевнено відповідає чоловік.

Стоячи на сцені, Сергій міцно стискає руками мікрофон, перебирає ногами — хвилюється, але згодом здається. Він починає співати — спочатку тремтячим голосом, потім все сміливіше, спокійніше.

«Милых лиц черты и сиянье глаз

в пору первых встреч покоряют нас.

Но проходят дни, и в один из дней,

красота души станет нам видней».

Завмирає сорокарічний підсобник Саша, іноді витираючи мокрі очі руками із запахом масла та порізаного металу. Посміхається Андрій, упершись ліктями в коліна і вклавши підборіддя в долоні. Здається, що оживає навіть похмурий портрет Тараса Шевченка, що навис над місцями для поцілунків, в кінці довгого ряду з чорних стільців. Пригрітий променями сонця, він мовчки дивиться на людей, які зібрались в одному місці, щоб уважно один одного послухати та відчути тепло.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!