Краса, що поєднує береги. Їдемо дивитися історичні мости

Найунікальніший міст

Рейтинг очолює Замковий міст у Кам’янець-Подільському. Він дивовижний та єдиний у своєму роді. Мости завжди з’єднують протилежні береги — лівий з правим, острів з іншим островом чи з материком, різні береги проток тощо. А от Замковий з’єднує правий берег Смотрича з ...правим. Такого парадоксального мосту немає більше ніде!

Також це найдавніший в Україні діючий міст. Перша згадка про нього датується ще 1494 роком. Існує екзотична гіпотеза, висунута Євгенією та Ольгою Пламеницькими, що його звели ще давні римляни в II—III століттях н.е. Цю гіпотезу дуже полюбляють журналісти, а от професійні історики вважають її фантастичною — жодних археологічних підтверджень римської присутності на Поділлі немає.

Комплекс споруд замкового мосту, ескіз проекту реставрації, «Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець» (2012), Ольга Пламеницька

До турецької навали міст мав вигляд віадуку. Його полотно опиралося на з’єднані стрілчастими арками високі муровані пілони. Але 1672 року, під час облоги Кам’янця яничарами султана Мехмеда IV, він сильно постраждав внаслідок обстрілу з важких гармат. Османи підійшли до ремонту досить своєрідно. З обох боків вони оточили споруду товстими мурами, а проміжки між пілонами засипали камінням та землею. Тоді міст набув майже сучасного вигляду та отримав додаткову назву — «Турецький».

Ремонт «по-турецьки» незабаром виявив усі недоліки — під вагою засипки почалося розпирання бічних мурів. Крім того, міст знаходиться нижче рівня як Старого міста, так і Фортеці. Під час злив його сильно заливало потоками, що струменіли дорогою з обох боків, і вода у великій кількості потрапляла у міжпілонний простір. За кілька десятиліть після горе-ремонту під впливом опадів з-під мосту випав великий фрагмент скелі. Наступного, XIX століття, двічі зафіксовані масштабні обвали бічних мурів. Одного разу навіть оголилися арки з пілонами, про існування яких на той час усі успішно забули.

Остаточного вигляду міст набув за Другої світової війни, коли окупанти за рахунок підсипки поверх старого полотна підняли його висоту на добрих три метри.

Ще з 1980-х років споруду офіційно визнано аварійною. Попри те, міст активно експлуатується, а про його реставрацію годі й мріяти.

На протилежному кінці Старого міста знаходиться досить цікавий Новопланівський міст (у дівоцтві просто «Новий»), зведений протягом 1864 - 1874 років за проектом академіка архітектури Олександра Песке. Він спирається на 6 пілонів та має висоту 38 метрів. З нього відкривається чудовий огляд Смотрицького каньйону. Хоч ліворуч витріщайся, хоч праворуч — все гарно. Тут варто звернути увагу на невеличкий водоспадик, що зривається з висоти 27 метрів, та на стару синагогу з Гончарною баштою біля неї, що висять над проваллям не гірше розкрученого «Ластівчиного гнізда» в Криму.

Інші родзинки Кам’янець-Подільського навіть згадувати не будемо — лише їх простий перелік займе кілька сторінок.

Найдовгобудніший міст

Нижче за течією Смотрича, за якісь 4 км від Кам’янця, знаходиться ще одна цікава пам’ятка — недобудований залізничний міст через Смотрицький каньйон (48.630156, 26.600690). Цей грандіозний недобуд знаходиться на території села Зубрівка, але зазвичай у путівниках та у краєзнавчих публікаціях його відносять до сусідніх Панівців. Жодної помилки у цій географічній плутанині немає — малесенька Зубрівка, яка має менш ніж півсотні мешканців, належить до Панівецької сільради.

Історія недобуду досить цікава та драматична.

На початку ХХ століття Російська імперія спільно з Румунією та Австро-Угорщиною започаткували амбітний інфраструктурний проект з патетичною назвою «Слов’янський шлях». Планувалося зв’язати залізницею порти Адріатичного моря з Петербургом. «Словянський шлях» мав переходити в не менш поважний «Індійський шлях».

15 грудня 1910 року газета «Подолія», зокрема, писала: «Будівництво цього шляху, який, крім того, перетне біля Старокостянтинова запроектований «Індійський шлях» (про нього так багато нині розмов: Варшава — Дубно — Старокостянтинів — Умань — Джанкой — Керч — Батум — Тегеран), для нашого краю матиме величезне значення. Всі товари, які раніше йшли в Центральну Росію зі Середземного моря через Чорне й Одесу, підуть напряму через Румунію і далі по Росії: Кам’янець — Проскурів — Шепетівка — Новоград-Волинський — Жлобин — Петербург»...

У рамках проекту запланували також гілку від Кам’янця-Подільського до Іваня-Пустого (нині село Борщівського району на Тернопіллі), що мала з’єднати столицю Поділля зі Львовом.

Перша світова війна не лише не зупинила будівництво, а навпаки — форсувала. Постачання російських військ на захопленій Галичині потребувало великих транспортних потоків. Зокрема, 15 квітня 1916 року на своєму засіданні Рада міністрів Російської імперії розглянула питання про спорудження залізничних ліній Ямпіль — Збараж та Кам’янець-Подільський — Іване-Пусте.

Не завадила будівництву й Лютнева революція. Тимчасовий уряд, нагадаємо, виступав за війну до переможного кінця, а значна частина Галичини ще залишалася під контролем росіян.

На початок літа 1917 року гілку на Іване-Пусте звели майже повністю — по всій ділянці встигли спорудити насип і поставити більшу частину мостів.

У Панівцях встигли виконати найскладнішу частину проекту — звели віадук і височезні, майже у 30 метрів, пілони-опори. Залишалося лише встановити сталеві прогони. Цей етап, швидше за все, завершили вже 1916 року — це засвідчує відповідна дата, викладена з каменів на верхівці віадуку. У вересні 1917 року будівництво зупинив масштабний наступ союзних цісарсько-кайзерівських військ, у результаті якого російські війська були відкинуті за Збруч.

Звісно, що у часи війни з арміями Червоної та Білої Росії було не до будівництва, а за Совітів проект взагалі визнали недоцільним.

Зверніть увагу на дату 1916 на верхівці віадуку. На нижніх фото — руїни замку та замкова брама з двоповерховим корпусом колегіуму

В Панівцях варто оглянути ще й замок, колись перетворений Яном Потоцьким на головний осередок кальвінізму на теренах Речі Посполитої. Зокрема, в 1590 році тут відкрився кальвіністський Колегіум (вища школа) з трьома факультетами — філософським, теософським і гуманістичним. Ректором вишу став Бальтазар Фелльгібель. Для Колегіуму, а також початкової школи при ньому, коштом Яна Потоцького звели двоповерхову будівлю, що збереглася й досі. Одночасно у будівлі Колегіуму відкривається перша на Поділлі друкарня.

Друкарем у Панівецькій типографії був Лаврентій Малахович. Він встиг надрукувати 8 найменувань книжок: один панегірик вченню Кальвіна та 7 антикатолицьких памфлетів — досить багато, як на той час.

У квітні 1611 року Ян Потоцький загинув під мурами Смоленська. Що вдова, що брати небіжчика ідей Кальвіна не поділяли. Незабаром у супроводі озброєних до зубів жовнірів в Панівці завітали єзуїти та вщент розгромили Колегіум та типографію. Погромного ентузіазму додала обставина, що саме тоді в Панівцях друкували антипапський твір Яна Зигровіуса «Papopompe» («Папська помпезність»), де автор звинувачував сучасних йому Пап не лише в сріблолюбстві, але й в розпусті, кровозмішенні і содомії.

Впритул до замчиська височить досить симпатична мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці. Храм звели 1758 року. Сучасного вигляду він набув у 1860-му, коли до нього прибудували дзвіницю з шатровим дахом у «московському» стилі.

Найрозкрученніший віадук та його скромний брат

Про дев’ятиарковий плебанівський віадук чули всі. В останні роки він став однією із відео-візитівок нашої країни, і без кадрів з цією спорудою (49.288973, 25.712703) не обходиться жоден презентаційний ролик про Україну. Знаходиться він в Тернопільській області на території села Плебанівка, яке є фактично передмістям Теребовлі.

Віадук стоїть на залізничній лінії Тернопіль-Копичинці, що 1896 року сполучила Галицьке Поділля з Буковиною і мала колись важливе економічне значення. Арочну конструкцію для цього мосту вибрали невипадково — це збільшує надійність і довговічність всієї споруди (давно доведено римськими акведуками).

На тій же залізничній гілці біля села Кровинка стоїть ще один дуже красивий семиарковий міст-віадук (49.336116, 25.678733). Знаходиться він менш ніж за 5 км від Теребовлі. Шукати його не треба, бо тягнеться він вздовж автомобільної траси, що веде до Струсова та Микулинець (про які — нижче) й одразу кидається в вічі.

Віадук біля Кровинки

Якщо туристичні манівці вас закинули на Теребовлянщину, не подивитися на славне княже місто — гріх.

На суб’єктивний погляд автора, основна частина головних історичних пам’яток Теребовлі спотворена «совітами» або активними вірянами та священниками-невігласами.

Якщо Петропавлівський костел, зведений 1924 року за проектом архітектора Адольфа Жишке-Богуша у стилі старих римських базилік, втратив свої дзвіниці завдяки комуністам-безбожникам, то оборонна церква святого Миколая (перша згадка — 1614 рік) перетворена на виблискуюче різнобарвною бляхою казна-що вже руками активних парафіян. Ще більше не поталанило оборонному монастирю Кармелітів (перша половина XVII століття). Ця вкрай спотворена пам’ятка цілком заслуговує на звання еталонного зразка того, як НЕ ПОТРІБНО ставитися до історичної спадщини.

Загальна панорама Теребовлі, замок та колишній монастир кармелітів (і вказівники)

Якщо вам подобається автентика, то радимо просто прогулятися старовинними вуличками, де збереглося чимало симпатичних будинків та вілл часів Австро-Угорщини та Польщі.

Головна ж родзинка Теребовлі — замок.

Він нависає над містом з високої гори, там, де в прадавні часи знаходилося давньоруське городище. Теребовлянський замок — один з найстаріших в Україні та веде свою історію від XI століття. Перше укріплення на цьому місці звів ще князь Василько Ростиславович (1066—1124).

Міст через Гнізну та ще не спотворений оборонний монастир кармелітів.

В Теребовлi зберігся ще один дуже цікавий міст, про який сьогодні майже не згадують у путівниках, хоча колись це була краса та гордість міста. Його поставили над річкою Гнізною на початку ХХ століття. Він дуже гарний, опирається на ажурні арки з тесаного каменя (ні, не бетону). Але сьогодні уся ця краса закрита пучками різнокаліберних іржавих труб та малоестетичними гронами кабелів.

Порада: якщо ви потрапили у ці краї, обов’язково відвідайте сусідні Струсів та Микулинці. Струсів по праву вважається одним з наймалоьвничіших сіл України. Тут гармонійно поєднані чисельні пам’ятки архітектури, ландшафт та природа. У Микулинцях варто подивитися грандіозний костел Св. Трійці (XVIII ст.), зведений за мотивами королівського собору в Дрездені, замок (XVI ст.) та палац з парком (XVIII-ХIХ ст.). Про фірмовий магазин місцевої броварні навіть і згадувати не будемо.

Панорама Струсова, костел та замок у Микулинцях

Від Микулинець їдемо до Буцнева. Це хвилин 20 на авто.

Віадук у Буцневі

Про залізничний віадук (49.482108, 25.578460) на межі Буцнева та Острова широкому загалу практично невідомо. А дарма. Розмірами він ненабагато поступається Плебанівському, зате красою — перевершує. Втім, що стосується останнього, — думка суб’єктивна.

Буцневський віадук

Як і недобуд в Панівцях, це пам’ятник так і нереалізованому проекту «Слов’янський шлях».

Буцневсько-Островський віадук на лінії Тернопіль-Ходорів усього за два роки (1895—1897) звела фірма «Г. Грегенсен і сини» за проектом італійського архітектора Цидуліні. Смішний факт — поруч з залізничним віадуком знаходиться непоказний автомобільний міст. За «совітів» його будували більше двадцяти (!) років.

Місцеві розповідають, що віадук зводили ледь не методом загальнонародної будови — каміння ж бо для такої циклопічної споруди потрібно було чимало, тож для його доставки від каменоломні (возили конями та волами) наймали усіх охочих. Подейкують, що у фундамент однієї з опор чи то для міцності, чи то в якості оберегу будівельники вмурували старовинного меча. Інша байка розповідає, що при будівництві у всіх навколишніх селах масово скуповували яйця, які домішували у вапняковий розчин.

У липні 1917 року російські війська, що відступали з Галичини під ударами союзних цісарю кайзерівських вояків, висадили у повітря найбільшу (центральну) арку. Майже одразу на її місці австрійці встановили тимчасову конструкцію з дерева.

Віадук відбудували лише в 1928—1930 роках. Легенди стверджують, що будівельники дали гарантію на 80 років (тобто, до 2010 року включно), але й сьогодні міст як новенький, лише чималі бурульки сталактитів свідчать про його поважний вік.

В Острові лише одна варта уваги пам’ятка — дуже гарна брама перед непоказним костеликом, зведеним у міжвоєнний період. Насправді це фрагмент розкішного палацу (XVIII ст.) графської родини Баворовських. У 1914 році під час наступу його знищили російські вояки. З’ясувати обставин тієї події автору не вдалося. Споруду могли пошкодити або випадково, під час боїв, або й цілеспрямовано, аби приховати мародерство.

У повоєнний час руїни палацу розібрали, і на його місці звели костелик, а уцілілий фасад давньої споруди перетворили на браму.

В Буцневі наполегливо радимо оглянути Церкву святих апостолів Петра і Павла (ПЦУ) — в дівоцтві римо-католицький костел на честь св. Адальберта і Різдва Пресвятої Діви Марі.

Петропавлівська церква, Могила Генрики Скарбек-Крушевської та все, що залишилося від палацу Баворовських

Храм зведено в 1887—1888 роках за проектом львівського архітектора Юліана Захаревича коштом інженера Теодора Серватовського — тогочасного дідича (власника) Буцнева. Костел планувався не лише як Божий дім, але й як гробівець родини Серватовських. Тут встигли поховати, а вірніше перепоховати, лише дружину фундатора — Генрику Скарбек-Крушевську гербу Абданк. Про це це йдеться на написі на кам’яній таблиці: «Тут спочиває Генрика з Крушевських (Серватовська), померла на 36 році життя, дня 20 грудня 1880 року. Хай упокоїться її душа».

Під час боїв Першої Світової російські снаряди розтрощили високу дзвіницю. Сліди ж від снарядів, куль та осколків досі проглядаються на стінах костелу.

У 1922—1923 роках храм відремонтували, але дзвіницю так і не відновили.

Цікавий факт — храм зведено з того ж каменя, що й згаданий вище віадук.

Після Другої світової війни костел використовували під зерносховище, а по тому як склад мінеральних добрив. 1993 року споруду передали громаді УПЦ КП.

Головна сакральна пам’ятка села — храм Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Його звели в 1744 році коштом буцнівського старости Андрія Шумлянського як храм для місцевого монастиря отців василіян. Коли 1751 року василіани перейшли із Буцнева до Крехівського монастиря, церква стала парафіяльною.

Майже чверть тисячоліття найшанованішою святинею храму є дуже шанована в Галичині чудотворна ікона Богородиці — копія Белзької (тепер Ченстоховської) Божої Матері. Її 1729 року подарував отцям василіанам староста Матвій Цивинський. Відповідно до записів літопису Буцнівської василіанської обителі, за її заступництвом з 1731 до 1751 року сталося понад 60 чудотворних дійств і чудесних оздоровлень. Є, зокрема, запис, що саме завдяки молитвам перед цією іконою війська християнських держав (Росії та союзних їй Речі Посполитої та Австрії) під командуванням фельдмаршала Мініха здобули перемогу над турками під Хотином у 1739 році.

Замаскований віадук

Городенка, що в Івано-Франківській області, передовсім знаменита монастирською резиденцією Конгрегації кліриків Божественного Провидіння. Зведення комплексу монастирських споруд та храму дідич міста Микола Василь Потоцький доручив зірковому тандему архітектора Бернарда Меретина та скульптора Йогана Пінзеля (це було дебютом їхньої спільної роботи). Пінзель також став автором іконостасу, амвону, головного та двох бокових вівтарів.

Роботи зі спорудження монастирського комплексу тривали з 1745-го по 1769 роки. У ході будови костел трохи змінив статус. Закладався він як монастирський, але 1763 року став парафіяльним. Храм в ім’я Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії 2 липня 1769 року освятив біскуп Станіслав Раймунд Єзерський. Цей дивовижної краси костел по праву входить до числа найгарніших пізньобарокових храмів, зведених на території Речі Посполитої. На жаль, ні Меретин, ні Пінзель так і не побачили свій шедевр у всій красі. Архітектор помер 1759 року, а скульптор — за два роки по тому.

Єдина робота Пінзеля, що збереглася в Городенці

Йоган Пінзель для городенківського костелу створив 33 скульптури (із них 18 фігур — лише для головного вівтаря). Останні, до речі, були найбільшими за розмірами творами Майстра — їхня висота сягала понад три метри... Крім того, костел прикрашали ще й близько 200 різьблених з дерева голівок ангелів і путті. Путті (від італійського «putti» — дітлахи) — зображення голих пухкеньких пуцьвірінків. Сюжет досить популярний у барокову епоху. Сумнівно, що цю дрібноту вирізав сам Майстер. Хіба що лише путті для головного вівтаря.

По війні в монастирському корпусі дислокувалася військова частина, а храм перетворили на зерносховище.

Совіцькі вояки ставилися до дерев’яного оздоблення костелу винятково як до джерела палива. Як розповідають старожили, солдати обдерли та пустили на дрова все, що було під рукою. Скульптури, розміщені трохи вище, такої долі уникли. По тому монастирський комплекс віддали під «бурсу» — профтехучилище з підготовки механізаторів для навколишніх колгоспів.

Найцінніші фігури з головного вівтаря все ж пережили сталінські часи. Пережили навіть атеїстичну вакханалію часів Хрущова. Шедеври Пінзеля знищили вже за «перебудови». Причому, не з якихось ідеологічних міркувань, а в силу дикості та невігластва. ПТУшний завгосп пуститив нікому не потрібний «мотлох» на дрова для розпалювання «бурсацької» котельні.

Монастир з костелом, Вірменська церква зі слідами куль та осколків на стінах та пам’ятник С.Бандері

Коли у середині 1980-х експедиція Львівської галереї мистецтв потрапила до костелу, то застала лише велику купу дерев’яних фрагментів вівтаря й уламки фігур. На самому споді лежала відламана голова Св. Єлизавети з головного вівтаря. Поруч валялася вже обезголовлена фігура Св. Анни. З усього знайденого вдалося більш-менш скласти докупи лише п’ять фігур... Якби експедиція приїхала хоч на місяць пізніше — навіть того вже не застала би.

На сьогодні в Городенці, донедавна чи не найбагатшій на роботи Пінзеля місцевості України, залишилася лише одна скульптура роботи Великого Майстра — фігура Діви Марії, встановлена перед костелом на високій колоні. Все, що вціліло, експонується в Музеї Пінзеля — філії Львівської галереї мистецтв, в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (Коломия) та в Олеському замку.

З іменем Миколи Василя Потоцького пов’язана ще одна унікальна пам’ятка Городенки, про існування якої здогадується мало який турист. Мова про триарковий міст над потічком Ямгорів (народна назва — «Три Мости»). Точна дата зведення цього мосту невідома і визначається проміжком 1745—1769 років. Нині це найдавніший діючий міст Галичини та другий за віком в Україні (найдавніший — в Кам’янці-Подільському).

Наприкінці ХІХ століття міст реконструював барон Яків Ромашкан. На відміну від Потоцького, який турбувався здебільшого про суспільне благо, барон це зробив переважно з суто егоїстичних міркувань. Ромашкан мав резиденцію в сусідньому селі Серафинці, і під час кожної поїздки до Городенки мусив їхати аварійним на той час мостом. Тож від гріха подалі барон і відремонтував цей об’єкт.

Знайти міст без місцевих проблематично. Згори — це звичайний фрагмент дороги. Влітку навіть не збагнеш: це міст чи просто високий насип? Аби побачити давню пам’ятку, потрібно спуститися донизу. Що автор цього тексту (здуру) колись і зробив. Це був найнеприємніший і найнебезпечніший для здоров’я епізод мандрівки до славного міста Городенки. Бо виявилося, що біля мосту проходить якась частина місцевої каналізації. Чи вона була забита на той час, чи то поламана — невідомо. Але аби отримати хоч якусь світлину, автору доводилося вибирати між нагодою вгрузнути в потоки лайна та «щастям» втрафити у зарості отруйного борщівника. Маючи сумний досвід контакту з цією огидною рослиною, вибір довелося зробити на користь першого варіанту. Відмивати капці все ж краще, ніж тижнями лікувати опіки.

«Таємний міст»

Все описане сталося 2016 року, тож не виключено, що сьогодні ситуація змінилася на краще.

«Три Мости» є одним із символів міста та навіть прикрашають емблему місцевої команди з копаного м’яча «Пробій», створеної ще 1924 року.

Крім монастиря з костелом, радимо оглянути муровану вірменську церкву (костел), зведений 1706 року (вірмени в Галичині та на Поділлі прийняли унію 1668 року). Він є найдавнішою спорудою в місті. Його звели не лише для молитви, але й для оборони. Про це свідчать масивні контрфорси, невеличкі віконця (до того ж, розташовані досить високо над землею) та товсті мури.

Дуже цікавою є церква Успіння Пресвятої Діви Марії. Її зведення теж приписують «дуету» Меретин-Пінзель. Чи так воно? Адже храм звели у 1763—1764 роках, по смерті обох Майстрів. Хоч і не можна виключати, що останні могли долучитися до створення цього Божого дому ще на стадії проекту. Зауважмо, що на той час інтер’єри храму планували водночас із його архітектурою. Тож усе можливо. Принаймні в обрисах тутешнього іконостасу добре проглядається рука Майстра. А можливо й таке, що роботи виконав котрийсь із учнів Пінзеля.

Що ж до проектантів самої церкви, то найшвидше це був інший надворний архітектор Потоцького — Мартин Урбанік.

Про колись поважну єврейську громаду нагадує дивом вціліла Велика синагога, зведена у 1743—1744 роках. За «совітів» її тоді перебудували на спортзал (він діє й досі), а до фасаду ще й приліпили неоковирний торговельний центр.

З сучасних пам’яток варто подивитися на монумент Степанові Бандері, зведеному у 2009-му в рамках святкування його 100-річного ювілею. На думку автора, це чи не найоригінальніший монумент Провідникові в Україні.

Ворохта — столиця віадуків

Ворохта передовсім знаменита як гірськолижний курорт та центр підготовки українських спортсменів зі стрибків із трампліна, біатлону та лижних перегонів. А ще вона славна своїми залізничними віадуками. Їх тут аж чотири! Вони зведені за часів Австро-Угорщини, у 1894—1895 роках.

Виведений з експлуатацiї "Верхнiй" вiадук. Позаду нього видно сучасний залiзничний мiст

«Нижній» міст знаходиться одразу при в’їзді в селище з боку Яремча. У роки Другої світової війни він дещо постраждав, тож пізніше його підлатали бетоном. В 2017 році у рамках фестивалю «Віадук» художники з Івано-Франківська, родина Юрій та Марта Пітчук, на цих бетонних латках створили два мурали, намалювавши чоловіка та жінку в гуцульських строях.

Мурали на "Нижньому" вiадуцi

Найцікавішим із ворохтянських віадуків є «Верхній», або ж «Старий австрійський міст» (хоча вони всі там старі та австрійські). Він з’єднує два береги Прута. Завдяки специфіці ландшафту міст вийшов досить довгим — 130 метрів, найбільша його арка має ширину 65 метрів. Це один з найдовших мурованих з каменя мостів у Європі (всі фото з Ворохти — Олександр Мальон).

По «Верхньому», або ж «Старому австрійському мостовi», тепер ходять лише туристи-екстремали

На сьогодні цей віадук не діє. Потяги ходять збудованим поруч сучасним мостом. Враховуючи, що старий віадук стоїть без перил, прогулянка ним — ще той екстрим. Тож якщо у кого проблеми з вестибулярним апаратом, в жодному разі цього не рекомендуємо.

Крім того, в Ворохті варто подивитися на дуже симпатичні «цісарські» та «польські» вілли. Головною «невіадучною» родзинкою селища є дерев’яна церква Різдва Богородиці (1615 р), перевезена з села Яблуниця 1780 року.

Найводоспадніші місточки

На тлі всіх вищезгаданих велетнів, місточки з цього розділу виглядають несолідно, як «горбатий запорожець» на тлі кар’єрного самоскида. Але вони не менш цікаві. Головним чином тому, що знаходяться біля початку водоспадів.

У першу чергу згадаємо місточок через річечку Джурин, що стоїть за якийсь десяток метрів від початку знаменитого Джуринського водоспаду (48.805520, 25.587679) — найбільшого рівнинного водоспаду України. Місточок цей досить простенький, одноарковий, зведений з червоного пісковика швидше за все десь на початку XIX, а може навіть й наприкінці XVIII століття.

Джуринський водоспад та мости

За кількасот мерів від водоспаду знаходиться зникле місто Червоногород, від якого залишилися лише руїни замку та пустка закинутого храму Внебовзяття (Успіння) Богородиці, 1615 рік.

Колись петля Джурина огортала ще й замковий пагорб. Відтоді зберігся досить симпатичний двоарковий міст. Правда, води під ним давно вже немає.

Купин — міст та водоспад

Другий «Водоспадний місточок» стоїть на Смотричі в селі Купин Городоцького району Хмельницької області. Його теж звели десь наприкінці XVIII ст (за переказами, ще у XVII столітті, але то навряд). На жаль, він не такий мальовничий — десь у 1980-х його поштукатурили цементом, від чого він втратив значну частину шарму. За кілька десятків метрів від нього знаходиться водоспад «Шум», — найбільший у Хмельницькій області. На жаль, через зведену поряд міні-ГЕС, яка забирає основну частину води, тепер замість бурхливого водоспаду досить часто можна побачити лише жалюгідні струмочки.

породожі мости україна туризм історія