Торгівля зброєю, як правило, корумпована і пов’язана з оргзлочинністю. Спробуємо пояснити, як саме

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 23868 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 08/04/2019Дата публікації

Реальність мало схожа на пригоди Віктора Бута, життєпис якого ліг в основу голлівудського блокбастера «Збройний барон». Так само у незначній мірі відображають стан справ у цій сфері недавні журналістські розслідування моїх українських колег (у приватному листуванні один з них зізнався, що навіть не збирався показати глядачеві усі ті нудні хитросплетіння).

Автор: Ярослав Гармаш, журналіст

Я понад три роки побіжно вивчаю галузь торгівлі зброєю, передусім, її темний бік — контрабанду, корупційні угоди та інші незаконні чи сумнівні оборудки. Такі дослідження стали більш-менш регулярними, коли після однієї моєї публікації на цю тему я отримав анонімного листа (вочевидь, від функціонера з держконцерну «Укроборонпром», який явно переслідував якісь особисті цілі), що містив скан-копії деяких контрактів одного з підприємств концерну, котрі вказували на шалені махінації в оборонній галузі.

 

Трохи раніше я ознайомився з ґрунтовним дослідженням американської неурядової організаціїC4ADS під назвоюMapping Facilitators of Russian and Ukrainian Arms Transfers (Координати російських і українських поставок озброєнь), що було видане у вересні 2013-го. Згодом, отримуючи матеріали як з відкритих (здебільшого), так і з закритих джерел, я зміг сформувати уявлення, як орудують «збройні барони».

Тіньовий бік торгівлі озброєннями (навіть на формально «білих» збройних угодах, не тільки в Україні, але й на Заході, нерідко лежить тінь зловживань — невиправдане завищення цін, «відкати» та інша корупція) — екосистема, що перебуває в стані крихкої рівноваги і населена химерними хижими істотами, котрі, коли виникають сприятливі умови, діють як єдиний організм. Організаційно, як і більшість мафіозних спільнот, вони перетворюються на картель.

Один із найбільших і найстійкіших збройних картелів у світі відомий західним розвідкам під умовною назвою «Мережа «Одеса». Саме його вперше публічно описали дослідники з проекту C4ADS.

Мережа «Одеса»

З моменту набуття незалежності Україна стала одним із провідних гравців на світовому ринку озброєнь. Особливо високі щаблі вона посідала у тіньовому його сегменті.

Починаючи з 1991 року формується мафіозний картель «Мережа «Одеса». Його основою стали високопосадові вихідці із радянської оборонної галузі, торгового флоту тощо, і бізнесмени-авантюристи. Менш ніж за 10 років «Одеса» перетворилася на потужну транснаціональну організацію з власним флотом і логістичною мережею, здатну доправити практично будь-який товар майже в будь-яку точку світу та в яких завгодно обсягах.

Як зазначають автори Mapping Facilitators of Russian and Ukrainian Arms Transfers, головною гіпотезою їхнього дослідження є припущення про те, що розташовані в Одесі фірми були основою більшості поставок російських і українських озброєнь і ключовими вузлами в мережі.

C4ADS, проаналізувавши зв'язки в мережі, дійшов висновку, що компанії та персонал в Одесі перебували (й певною мірою перебувають досі. — прим. авт.) в центрі складного і заплутаного механізму підприємств і осіб, метою якого є забезпечення поставок зброї в будь-яку задану точку.

«Ці «гіперзв'язки» включають в себе й інші компанії Одеси та їхніх партнерів за кордоном, — сказано в досліджені. — Ми вважаємо, що унікальний доступ одеських компаній до всіх необхідних компонентів — від великотоннажних суден і кваліфікованих екіпажів до впливових чиновників оборонно-промислового комплексу — допомагає пояснити їхню видатну роль в сутінковому світі торговців зброєю».

Дослідники зазначають, що морський бізнес Одеси — заплутаний клубок фірм, дочірніх компаній, спільних підприємств, персоналу, загальних приміщень і обладнання, загальних клієнтів, родинних стосунків і багатьох інших складників. До деякої міри бізнес так працює всюди, здійснюючи законні, напівзаконні та незаконні оборудки. Незважаючи на це, «Мережа «Одеса» свого часу транспортувала зброї на мільярди доларів в зони, що перебувають під ембарго, в зони конфліктів і стратегічним конкурентам США (насправді подекуди мережа виконує контракти і в інтересах США. — прим. авт.).

Американські дослідники виділяють у мережі кілька груп.

Група Kaalbye.

C4ADS називає її засновниками колишнього міністра транспорту України Ігоря Урбанського (батько народного депутата Олександра Урбанського) і колись пов’язаного з російським олігархом Борисом Березовським одеського бізнесмена Бориса Когана (помер в 2017-му). Коган був також пов’язаний з найбільш впливовими фігурами в російському оборонно-промисловому комплексі, включаючи топ-менеджмент концерну «Ростех». Найбільш відомі «операції», в яких, на думку американських дослідників, брали участь структури з групи Kaalbye — продаж в Іран і Китай радянських крилатих ракет із українських арсеналів і таємне постачання російських РЗК С-300 авторитарному режиму у Венесуелі.

Об’єднання Varamar, White Whale, Nortrop та Barwill.

Тією чи іншою мірою до фірм з цієї групи причетні брати Олександр та Андрій Варваренко, а також такий собі Андрій Полтавець. Судна, що перебували в управлінні цієї групи, були помічені в транспортуванні російських озброєнь та боєприпасів у Сирію та Уганду.

Зазначу, що приблизно півтора роки тому Олександр Варваренко надіслав мені електронного листа, в якому категорично заперечив свою причетність і причетність будь-кого з членів його родини до незаконної торгівлі зброєю та «Мережі «Одеса». Він не заперечує, що його компанії займаються транспортуванням озброєнь, але підкреслив, що бере участь лише в суто легальних оборудках. Бізнес же учасників «Одеси» він у листуванні назвав «бандитським».

Phoenix Shipping

Ця одеська компанія стоїть у центрі групи інших фірм, що спеціалізуються на військовій логістиці. Має глибокі зв'язки зі згаданою вище Kaalbye і впливовими особами в оборонно-промисловому комплексі. Її спеціалізація — транспортно-експедиційний бізнес, організація перекидання товарів українськими залізницями до порту і далі морем до місця призначення.

Серед її регулярних партнерів були помічені «Укрспецекспорт», «Укрінмаш», Міноборони України й ізраїльська компанія LR Avionics. Головна компанія групи, як стверджує C4ADS, належить Юрію Тупчію, Ігорю Колесову та Олександру Тарасику, які до того служили на держпосадах у галузі військово-морської логістики в Одесі.

Дослідники C4ADS зазначають, що в 1990-х Phoenix Shipping очолював такий собі Ігор Левітін, який згодом, у 2004-2012 роках, очолював Мінтранс РФ, а потім став особистим радником Володимира Путіна. В C4ADS вважають, що Phoenix Shipping разом з іншими учасниками «Одеси» була причетна до поставок озброєнь до Південного Судану, де триває громадянська війна.

Група Альперіна

Вадим Альперін, одеський бізнесмен з ізраїльським громадянством, відомий також як «король контрабанди». В 2017 році його ім’я прогриміло на всю Україну після невдалої спроби дати хабар у $800 тис. детективу НАБУ, який розслідував оборудки «короля контрабанди» на митниці. Вадим Альперін контролює компанії Waterlux AG та Tomex Team. Компанії Waterlux AG належало горезвісне судно Faina, яке перевозило українські важкі озброєння й було захоплене сомалійськими піратами.

Дослідники з C4ADS вважають, що Вадим Альперін пов’язаний з сирійським бізнесменом із сумнівною репутацією Юсефом Харесом — особистим радником колишнього президента Віктора Ющенка. Хареса також вважали тісно пов’язаним з одним із лідерів «руської мафії», Семеном Могилевичем.

«Мережа «Одеса» є однією з ключових, а саме логістичною ланкою в оборудках зі зброєю — як цілком легальних (крім українських і російських державних збройних концернів, її клієнтами подекуди виступають західні структури), так і очевидно злочинних. Однак не можна залишати поза увагою фінансову та корпоративну складову збройного картелю.

 

Фінансова мережа

Попри те, що левова частина офісів компаній із «Мережі «Одеса» фізично базуються в Одесі, а більшість їхніх фактичних засновників якщо не одесити, то вихідці з цього міста, де-юре власниками цих юросіб виступають LLP — limited liability partnership — товариства з обмеженою відповідальністю, підставні фірми, розкидані по офшорах в різних куточках світу.

Але в центрі цієї глобальної «пральні» стоїть компанія International Overseas Services (IOS), що разом з дружніми панамськими офшорами Cascado AG і Systemo AG задовольняє (чи, принаймні, донедавна задовольняла) потреби в підставних фірмах для виведення та відмивання грошей усіх охочих з теренів колишнього СРСР — лідерів оргзлочинності, корумпованих чиновників, продажних силовиків та недоброчесних «совкових» бізнесменів, котрі воліли уникнути податків.

Офшори IOS були (і, за моїми даними, певною мірою досі лишаються) важливою складовою безпосередньо «Мережі «Одеса», що є ключовою ланкою збройною синдикату, однак безпосередньо корупційні фінансові потоки у період Януковича були переформатовані в єдину вертикаль.

Час «молодоолігархів» Януковича

Якщо за часів Віктора Ющенка, відверто слабкого президента, корумповане оточення за спиною у лідера тягло в різні боки все, що погано лежить, то команда Віктора Януковича, щойно у неї дійшли до того руки, заходилася вибудовувати в оборонній галузі чітку вертикаль. В грудні 2010 року в рамках «адміністративної реформи» було створено державний концерн «Укроборонпром».

Він об’єднав під своїм «дахом» не тільки оборонні заводи й конструкторські бюро, але й державні компанії-спецекспортери, такі як «Укрспецекспорт», «Спецтехноекспорт», «Укрінмаш» тощо, котрі, власне, й займаються міжнародною торгівлею зброєю буцімто в інтересах української держави.

Упродовж перших двох років існування державного оборонного гіганта в оточенні Януковича точилася більш-менш жвава боротьба за контроль над ним. Трохи більше року його очолював колишній директор «Укрспецекспорту» Дмитро Саламатін, який у 2012-му пішов на підвищення й став міністром оборони. В концерні його замінив колишній підлеглий по «Укрспецекспорту» Дмитро Перегудов. Та якраз у той час досягнув піку свого впливу очолюваний Олександром Януковичем, сином тодішнього президента, клан «молодоолігархів». У поле їхнього зору потрапляли всі більш-менш прибуткові галузі, тож «Укроборонпром» обійти своєю увагою вони просто не могли.

За ініціативи старшого сина Януковича, який на той час заручився підтримкою щойно призначеного міністра оборони Павла Лебедєва, у 2012-му гендиректором «Укроборонпрому» призначили вихідця з Донецька Сергія Громова, колишнього менеджера зі структур Рината Ахметова.

Утім, «молодоолігархи» додатково прилаштували в держконцерн власного «смотрящєго» — Максима Глущенка, який був добрим знайомим першого віце-прем’єра в уряді Азарова Сергія Арбузова і партнером у нафтогазовому бізнесі еталонного «молодоолігарха» Сергія Курченка. Завдяки таким зв’язкам Глущенко тоді навіть отримав в дотичних колах прізвисько «збройний Курченко».

Утім, наближені до тіла тодішнього президента персонажі, так би мовити, сиділи на потоках, однак архітекторами корупційних схем в «оборонці» вони не були. Вони стали «смотрящими», а основну роботу з планування та реалізації виконували керівники департаментів, управлінь і відділів держкомпаній-спецекспортерів на кшталт «Укрспецекспорту».

До речі, зазвичай це — не горилоподібні бандити чи пузаті червонопикі директори радянського взірця, а досить молоді 35-45 років люди з непоганою освітою, знанням мов і міжнародного права, так би мовити, освічені авантюристи (можна, звісно, прямо сказати: освічені шахраї).

Чиновники від оборонпрому орудували, якщо розібратися, за досить простою схемою. При майже будь-якому експортному контракті (а до 2014-го переважна більшість були експортними) в схемі з’являлася зарубіжна компанія-агент, яка буцімто за дорученням спецекспортера забезпечувала укладання угоди з іноземною стороною. Компанія-агент зазвичай являла собою офшорку з британською, саудівською чи еміратською юрисдикцією, записану на «відповідального секретаря», без жодної душі у штаті.

Усі роботи з підготовки угоди насправді виконували штатні укроборонпромівські «освічені авантюристи», а не офшорний «агент», однак за його «послуги» сплачувалось від 5% до 20% (бувало й більше) від суми контракту на рахунок підставної офшорної фірми.

Утім, найбільші оборудки, за якими «збройна мафія» розраховувала отримати «профіт» у десятки мільйонів доларів, зазвичай зривалися, причому з шаленими скандалами (інформовані джерела стверджують, що палки у колеса нашим «комбінаторам» ставили їхні російські «колеги»).

У 2009-му, у сутінках «помаранчевого режиму», низка оборонних підприємств за посередництвом державної зовнішньоторгової фірми «Прогрес» (також входить до складу «Укроборонпрому») уклала з Міністерством оборони Іраку контракт на постачання партії військово-транспортних літаків і БТР. Вартість контракту — $557 млн. З цієї суми $82 млн планувалося витратити на юридичні консультаційні послуги.

Після 2010 року з тих $82 млн значна частина — $30 млн — безслідно зникла. Майже $10 мільйонів були нараховані за «консультаційні послуги» офшорній фірмі Mirage Sar з офісами в Лівані й ОАЕ. Це попри те, що півмільярдний іракський контракт урешті решт було зірвано і, здавалося б, консультанти своєї винагороди не заслужили.

12 листопада 2013 року грецька берегова охорона затримала судно Nour M, що везло у Лівію (всупереч забороні Радбезу ООН) величезну партію боєприпасів вартістю близько $17 млн. Згодом з’ясувалося, що структури «Укроборонпрому» за контрактом з лівійськими військовими мали доправити в цю північноафриканську країну озброєнь та боєприпасів на десятки мільйонів доларів, утім, ця угода, як і іракський контракт, зірвалася. Однак попри це фірма Mirage Sar, котра, як і в іракській історії, залучалася в якості «консультанта», отримала свої $1,7 млн комісійних.

З українського боку лівійську угоду підписували директори (нині колишні) «Укрінмашу» і «Спецтехноекспорту» Станіслав Хош і Євген Трішновський. Фірму Mirage Sar окремі мої джерела пов’язували з тепер уже колишнім радником Віктора Януковича Алі Фаядом, родичем провідного діяча ісламістського угрупування «Хезболлах» (самого Алі арабська преса називала резидентом «Хезболлах» у Європі).

У 2014-у Фаяда на вимогу ФБР арештувала поліція Чехії — ліванця звинуватили у спробі продажу зброї колумбійській терористичній організації FARС. Десь за рік Чехія була змушена Алі Фаяда відпустити — в обмін на життя п’ятьох чеських громадян, захопленими ісламістами в Лівані у якості заручників.

Іще один пікантний штрих до цієї історії: на судні Nour M, яким доправляли набої з України до Лівії, грецькі правоохоронці знайшли сліди перевезення кокаїну.

Ці приклади я навів, аби читач мав уявлення, інтереси яких «організацій» з часом перепліталися навколо української торгівлі зброєю.

За даними Генеральної прокуратури, найбільше українських озброєнь було розпродано до 2005 року. Скільки саме, на яку суму й куди — мабуть, ми достеменно вже ніколи не дізнаємось, оскільки більша частина документації «загубилася». Якщо не враховувати цей період, то, за даними ГПУ, найбільш жваво торгували зброєю за часів Ющенка — у армії забрали і продали бог зна куди озброєнь на 2,073 млрд грн, тоді як за часів Януковича — на 1,071 млрд.

Утім, підлеглі Луценка не враховують оборудки часів Януковича, які зірвалися, так би мовити, з незалежних причин. Вартість лише останньої з них сягала більше $500 млн, що за «довоєнним» курсом у вісім гривень за долар перевищує 4 млрд грн.

Протягом лютого-березня 2014 року, коли в країну прийшла війна, компанії зі структури «Укроборонпрому» — «Спецтехноекспорт» і «Укрінмаш» — уклали контракти на поставку в Саудівську Аравію озброєнь на понад півмільярда доларів. «Комісія» підставної фірми Triangle Group Incorporated у цій оборудці могла б скласти понад $100 млн, але війна й скандал у публічній площині внесли свої корективи.

В самій угоді, крім корупційної складової, була набагато більша «зрада». Справа в тому, що танки радянського взірця, БМП, БТРи, керовані ракети тощо, які мали відправити за тим контрактом, не стояли, не стоять і не будуть стояти на озброєнні армії Саудівської Аравії. Тож можна лише гадати, у чиїх руках врешті-решт опинитися б та зброя.

«Схематоз» в умовах війни

Після початку російської агресії змінилася як структура експорту-імпорту, так і ключові клієнти оборонпрому. Основним покупцем стала українська армія, а експорт потроху зменшується на користь імпорту.

Схеми з підставними фірмами-агентами остаточно не зникли. Принаймні, протягом 2014, 2015 і 2016 років порушувались кримінальні провадження за експортними контрактами, в яких фігурували в якості консультантів фіктивні офшорні компанії. Зокрема, у травні 2015 року «Укрінмаш» у рамках угоди на постачання армії Об’єднаних Арабських Еміратів партії 23-мм снарядів до зенітних скорострільних гармат вартістю у $14,82 млн було перераховано за фіктивні агентські послуги зареєстрованій у Шотландії офшорці Fuerteventura Inter LP $1,92 млн. Цю оборудку, як і низку інших, наразі розслідує НАБУ.

Як зазначено вище, «Укроборонпром» все частіше укладає імпортні контракти, ніж експортні. Тут ви навряд чи побачите схеми з офшорними фірмами-одноденками, але певні нюанси є. Наприклад, з 2014 по 2018 рік за лаштунками «Укроборонпрому» точилася жорстока кулуарна боротьба за те, хто стане основним постачальником засобів зв’язку для ЗСУ. Спочатку переможцем вийшла ізраїльська компанія Elbit Systems, і в неї закупили чималу партію рацій на понад $7 млн.

Однак згодом з’ясувалося, що засоби зв’язку, продані ізраїльтянами, не просто неідеальні у співвідношенні ціна-якість — вони аналогічні тим, що стоять на озброєнні військ агресора (що автоматично означає: росіянам не складе забагато проблем зламати шифри сил ООС). Тож «Укроборонпром» переорієнтувався на продукцію турецького виробника Aselsan. Корупційна складова цієї історії залишилася поза увагою правоохоронних органів, однак ще у 2016-му подейкували, що до неї причетний тепер вже колишній перший заступник секретаря РНБО.

Інший приклад — імпорт чеських БМП-1, що минулоріч спричинив неабиякий скандал з подачі видання «Новое время».

Якщо коротко: «Укрооборонпром» купив через польську компанію Wtorplast у чеської Excalibur Army бойові машини БМП-1, які чехи, в свою чергу, придбали у оборонного відомства Швеції. Нарікання викликало те, що на папері польському Wtorplast від чехів БМП-1 дісталися за ціною металобрухту (приблизно $20 тис. за штуку), а «Укроборонпром» їх купив десь удесятеро дорожче.

Скандал досить швидко залагодили, адже дійсно, нашим зброярам і їхнім чеським партнерам довелося піти на хитрощі, щоб обійти перепони європейського законодавства, а реальна вартість майже нової БМП-1 набагато вища $20 тис. за одиницю. Однак, як у нас зазвичай трапляється, за деревами не помітили лісу.

Excalibur Army, яка продала нам ті БМП, і з якою як держпідприємства «Укроборонпрому», так і деякі приватні розробники озброєнь домовилися про співробітництво, входить до холдингу Czechoslovak Group чеського мільярдера Ярослава Стрнада.

 

Мало того, що діяльність цього бізнесмена на ринку озброєнь подекуди, скажімо так, виглядає підозріло (див. дослідження OCCRP). Він був основним спонсором виборчої кампанії проросійського президента Чехії Мілоша Земана — політика, явно недружнього до України.

Читайте також:

М'яке поглинання. Як Чехія поступово стає російським сателітом

Ні, звісно, це не означає, що нам слід триматися якнайдалі від Czechoslovak Group — цей холдинг однозначно може посприяти зміцненню обороноздатності нашої країни (він має дуже цікаві для нас виробничі потужності й технології), і нам слід спробувати скористатися цією можливістю. Просто слід бути готовими до наслідків, бо у світі торговців зброєю життя мінливе, а наслідки неминучі.

Окрема історія — нові взірці озброєння, які просувають для війська окремі державні підприємства та приватні компанії. Серед їхніх пропозицій є, зокрема, не до кінця допрацьовані взірці озброєнь (деякі з них пішли в серію й завдають головного болю нашим військовим — як той-таки міномет “Молот”, броньовик “Спартан”, БПЛА Spectator тощо.

Щоправда, “сирість”, за словами фахівців, — проблема будь-яких нових взірців озброєнь). Але також серед цих пропозицій є й такі, необхідність в яких більш ніж сумнівна — наприклад, безпілотні бронетранспортери, самохідні міномети, що заряджаються зі ствола, чи квадрокоптери, озброєні гранатометом. Попри неоднозначність подібних проектів, їх задля заробітку намагаються нав’язати армії, подекуди з помітним успіхом. Але це — тема для окремої публікації.

Останнім часом завдяки журналістським розслідуванням великого розголосу набула тема корупції при ремонті та модернізації озброєнь (як для українського війська, так і для іноземних замовників). Декому з причетних до «оборонки» цей скандал навіть коштував роботи і свободи. Але неприваблива картина стану справ у цьому сегменті була показана не в повній мірі. А ситуація тут наступна.

Не секрет, що наша оборонка виробляє далеко не всі комплектуючі. Комплектуючі ці можна взяти зі старих запасів на складах, або ж пошукати на ринку. Склади як Міноборони, так і оборонних підприємств спустошувались останні 20 років. Придатні взірці військової техніки (після демілітаризації), не говорячи вже про гори комплектуючих, за залишковою ціною (тобто, подекуди дешевше від металобрухту) викупили приватні структури, часто-густо засновані вихідцями з оборонної промисловості.

А потім потроху в міру необхідності продавали назад підприємствам оборонпрому, але вже за ринковими цінами. Почалася війна, попит на подібний товар різко зріс, майже миттєво виник шалений дефіцит. А отже, ціни підстрибнули до небес (а дефіцит цей закрити імпортом з-за кордону проблематично, адже мова не про товари широкого вжитку, які можна замовити на «Amazon» чи «Ebay»).

Разом із цим дала про себе знати вітчизняна бізнесова культура економії на податках. А ціна питання для бізнесу тут чимала. Приміром, з поставки партії якихось запчастин, грубо кажучи, на мільйон, одного лише ПДВ треба сплатити 200 тисяч. І, як показує реєстр судових рішень, бізнес, задіяний у поставках для «оборонки», часто намагається податків не платити.

Ледь не звичною стала практика, коли на тендери підприємств «Укроборонпрому» реальна фірма-постачальник відправляє підставне ТОВ, записане на алкоголіка чи безграмотного рома. А отримані після поставки за контрактом гроші перекидає на конвертаційний «майданчик» — і виводить зароблене в готівку, уникаючи сплати до держбюджету (варто зауважити, що учасники оборудок в «оборонці», судячи з матеріалів кримінальних проваджень, — далеко не головна клієнтура тих «майданчиків»).

«Схематозниками» рухає «невидима рука ринку», адже вартість послуг з виведення та відмивання грошей коштує в середньому 5%, максимум — 10% від суми. Тож так вигідніше, ніж чесно сплачувати податки. До того ж, кінцевого бенефіціара конвертаційної схеми вкрай складно зафіксувати та притягнути до відповідальності — зазвичай під суд потрапляють підставні особи.

Відповідно, більшість кримінальних проваджень, пов’язаних з «Укроборонпромом», відкриті за фактами розтрати державних коштів, фіктивного підприємництва, ухиляння від сплати податків і відмивання грошей, а не суто корупційних діянь, як то вимагання й отримання незаконної вигоди. Зараз таких проваджень розслідується десятки, фігурантів у них — сотні.

Дуже підприємливі громадяни, особливо ті, що раніше були дотичні до схем в оборонпромі, швидко зметикували, що на дефіциті комплектуючих для озброєнь можна непогано заробити, ввозячи їх з-за кордону. Зараз важко оцінити масштаби сірого імпорту товарів військового призначення.

Однак очевидно, що колишні працівники компаній «Укроборонпрому», які роками наживалися на експортних схемах із офшорними агентами, зараз у грі. Маючи зв’язки з такими ж ділками в різних кінцях світу, а також із чиновниками «Укроборонпрому», вони знають, за що наші зброярі готові платити шалені гроші, та де це дістати.

Й очевидно дістають — а потім привозять і збирають свої вершки з оборонного бюджету. Зокрема, одну зі скандальних оборудок з постачання обладнання для «Укроборонпрому», «авторство» якої приписують синові колишнього першого заступника секретаря РНБО, насправді здійснив через мережу підконтрольних підставних фірм екс-очільник «Укрінмашу», звільнений з посади за корупцію. Іронія в тому, що якби цей «мафіозо» вчасно не з’явився зі своєю пропозицією, в «Укроборонпрома» міг би зірватись важливий контракт (зазначу: я не намагаюсь когось виправдати, просто констатую непривабливий стан речей).

Водночас, на мою думку, змальований представниками влади і прийнятий журналістами образ збройного контрабандиста-авантюриста, що на свій страх і ризик цупить на території Росії необхідні українській обороні деталі й везе їх обхідними стежками через кордон, м’яко кажучи, дещо перебільшений.

Звісно, одинаки-авантюристи, як от Ігор Кияшко, який намагався контрабандою вивезти з Росії комплект лопатей до двигуна винищувача МіГ-29 та (за версією ФСБ), а також викрасти технології новітнього РЗК С-400, і потрапив у пастку російських спецслужб — не виняток у реаліях торгівлі зброєю. Але подібні люди — непрохані гості цьому «святі життя».

Кораблі, зафрахтовані компаніями «Мережі «Одеса», почали доправляти «цікаві» вантажі не тільки з, але й в українські порти. Химерна мережа підставних офшорних фірм налаштувалась на супроводження заплутаних поставок для українського оборонпрому. Не дивуйтеся, коли раптом дізнаєтесь, що, наприклад, танкові двигуни чи лопаті гелікоптерів радянського взірця для України стане виготовляти якесь LLC, зареєстроване карибським офшором десь у передмісті Дубліна чи Абу-Дабі. Котрась бригада отримає на озброєння партію майже нових бойових машин. Молодий успішний бізнесмен відкриє новий модний ресторан у центрі Києва. Життя триватиме. Війна триватиме. Зброя буде. Якщо не здамося.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!