Тужливі дні. Ворожий ДОТ і наш розрахунок протитанкової ракети

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 11054 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/02/2019Дата публікації

Стемніло. Павло стояв поруч з бліндажем, курив, дивився на засніжене поле, вдихаючи запахи сигаретного диму, поту, сирого одягу, мерзлої землі, готової їжі, дизельного вихлопу і думав, що робити з цим ДОТом. Оператор ПТКР, зовсім молодий солдат, прийшов на контракт в ЗСУ недавно. В бою ще не бував. Після навчання на полігоні, де він вразив мішень з першого пострілу. В останній місяць ЗСУ все частіше використовують українські протитанкові керовані ракети для знищення ворожої техніки і укріплень.

Автор: Ян Костецький

Ця замальовка створена на реальних подіях, але не є документальним репортажем.

Над головою противно, з коротким поштовхом повітря, свиснуло. Наступна, така ж коротка, зла черга, збила мерзлий грунт на бруствері і вщент разлохматила і без того дірявий мішок з піском.

Худорлявий, з закопченим і тому схожим на стару ікону обличчям боєць на ім'я Андрій неголосно вилаявся.

— Дістав, сволота. Адже і не вгадаєш...

— Хто на зміні? — закінчив його напарник, щільний, кремезний, з круглим, усміхненим обличчям, чимось схожий на ведмедя, Володимир.

— Саме так. Як пощастить — то мовчить цілодобово, а то не дає голови підняти...

— Ну, ніби все. Йдемо на ПНП, доповімо.

Злагоджено клацнули автомати, і двоє бійців, пригинаючись, пішли вузькою траншеєю.

Та сторона мовчала. На передовому спостережному пункті зумерив телефон.

Командир роти в коротких і ємних виразах поцікавився тим, що відбувається. Якщо адаптувати питання до допустимих літературних фразеологізмів, воно звучало б приблизно так:

— Що за фігня, блін? Всі цілі?

У цьому короткому питанні все — і хвилювання за своїх бійців, і бажання прояснити ситуацію, і думки про можливу реакцію на неї.

Володя був лаконічним:

— Все те самі й ті самі. ДОТ з посадки не дає спокою.

Ротний, хмикнувши, помовчав секунд двадцять, потім відповів:

— Чому відповідь не дали?

— Так а сенс? — Володя знизав широкими плечима. — Автомат на такій дистанції — марна річ, а ДШК в ремонті.

Те, що ДШК в ремонті, ротний знав. Знав і те, що проклятий ДОТ, обладнаний бойовиками під прикриттям чергового перемир'я, довго псував кров його попереднику і тепер не дає спокійно жити його роті.

Підходи до нього облаштовані грамотно — навіть дуже грамотно. Часи, коли проти нас стояв всілякий набрід, спливли. Тепер на тому боці навчені, досвідчені бійці. 4 роки війни не минули даремно для жодної зі сторін — навчилися воювати всі.

Все більше і більше те, що відбувається на передку, нагадує картини часів столітньої давності — Першої світової війни де-небудь у Фландрії.

Зарилися в землю по обидві боки фронту підрозділи, час від часу йдуть вилазки розвідників, снайперські дуелі, нальоти артилерії та мінометів. Ані авіації, ані танків, ані хвацьких кавалерійських атак.

Позиційна або, інакше кажучи, окопна війна. Тужливі дні. Сирі, промерзлі окопи й такі самі бліндажі. Вітер, від якого на Донбасі не сховаєшся нікуди. Він видуває думки, тепло, холодить шкіру на обличчі, від нього холонуть пальці, замерзає метал кулеметів і автоматів.

Холод на передовій — такий самий ворог, як і той, що сидить на тій висоті або за тією посадкою. Від нього не сховаєшся в глибокій, обжитій і потоптаній траншеї. Від нього три спасіння — живий вогонь, теплий одяг і рух.

Командир роти, Павло, поклав телефон, вийшов на свіже повітря. Прислухався. Звуки навкруги знайомі, звичні і майже мирні — неживий, пластмасовий перестук голих гілок в посадці, удари сокири, неголосна розмова. До війни він був програмістом, влітку 2015 призвали, після учебки на спекотному полігоні отримав під команду взвод. Вдома на нього чекали батьки, молодша сестра, дружина і син.

Спочатку бійці, поглядаючи на високого, вузькоплечого, сором'язливого командира намагалися баламутити, але характер у нього виявився навіть не залізний, а сталевий, а звичка вивіряти все до букви несподівано спрацювала в плюс — у взводі служать різні люди, від захоплених хлопчаків до заробітчан, які не знайшли себе на цивілці. Були й любителі хильнути зайвого або «аватари».

З аватарами розлучилися нешвидко, але нещадно — мало кому охота робити чужу роботу, тим більше за тих, хто безпробудно пиячить. Осінь 2015 року видалася відносно спокійною, взвод відвоював без втрат. Коли ротний пішов до академії, на його місце чекали одного з кадрових офіцерів, але комбат вирішив довірити роту Павлу — і не помилився.

Сутеніло. Нічна зміна готова, все йшло, як вже не раз і не два — розказано, доведено до відома, всі інструктажі проведені. Але Павло вимагав дотримання бойового статуту, повторюючи дещо дивний серед вселенського бруду латинський вираз «Повторення — матір навчання».

— Повторюю. Вогонь відкривати тільки у відповідь, патрони даремно не палити. Судячи з усього, на тому боці особливо завзяті, тому пильнувати — можливі спроби прориву ДРГ або виходи розвідників. Питання?

Питань немає.

Павло любив ці моменти, незважаючи на те, що кожен раз, коли відправляв бійців на нуль, всередині щось стискалося. Він знав їх усіх — і офіцерів, і сержантів, і солдатів своєї некомплектної роти. Він знав кожен камінь на передку і кожну позицію, знав усі картки вогню і всі орієнтири, збираючи їх у своїй тренованій пам'яті і розкладаючи, як математик, на числа — відстаней, кутів, поправок, рівнів, перепадів висот.

Він знав, що на його рівні, на рівні роти, солдат зникає як людина — він стає частиною ротної позиції, перетворюючись на функцію військової потужності роти. Кулемет, гранатомет, автомат — ось що має значення. Вищому командиру неважливі такі дрібниці, як колір очей солдата, як він змінюється і стає вправнішим бійцем, дружина, маленька дочка, настрій, улюблений артист та інші людські якості.

Пискнула рація — комбат.

— Ну як?

— 4-5-0.

— Добро.

Стемніло. Павло стояв поруч із бліндажем, курив, дивився на засніжене поле, вдихаючи запахи сигаретного диму, поту, сирого одягу, мерзлої землі, готової їжі, дизельного вихлопу і думав, що робити з цим дотом.

Найточніше визначення — «За*бав».

До нього вже не раз намагалися дістатися розвідники, але їх обстрілювали і вони відходили — один раз просто тихо і повільно, а другий — несучи важко пораненого бійця.

Мінометами роздовбати цю суку не вийшло, та й не можна — Мінські, хай їм грець, угоди.

Павло прислухався. Долітали рідкісні постріли й короткі, обережні черги. Бухкаючого, немов кашель курця, звуку мінометних розривів теж не чути. Потім зліва долинуло кілька квапливих автоматних черг і басовито, розмірено вдарив кулемет. Стало тихо.

Андрій і Володимир, закінчивши зміну, повернулися на ХОП — Хатний опорний пункт, як жартома називали за аналогією з ВОПами — взводними опорниками і РОПами — ротними опорниками місце, де бійці жили.

Хат таких — міцних, але покинутих, — на Донбасі чимало. Будували їх в 60—70-і роки, обживали потім поколіннями, а з приходом «русского мира» життя в цих місцях пішло шкереберть. І тепер поруч з домашньою грубкою стоять армійські термоси, замість хазяйських ліжок — збиті з дошок нари, по всій підлозі зміяться шнури подовжувачів і зарядок, блимають рації — заряджаються.

По кутках і між ліжками під стінкою громадяться бронежилети, каски, розвантажувальні системи, автомати, кулемети, ящики патронів, гранати, на вбитих в стіни гачках висять вологі піксельні куртки, фліски, підбушлатники та інший військовий одяг.

У будинку тепло, і замерзлі пальці знайомо поколюють, відходячи від холоду.

— Чим почастуєш, годувальнику? — Андрій, що до війни змінив десяток професій — від учителя до сторожа на якомусь складі, і все через одну, але важливу ​​причину — звичку гаяти час в компанії любителів етанолвмісних продуктів, — пити кинув, але манеру висловлюватися високим штилем не облишив.

Володя до цих питань підходив простіше — потягнувши носом, точно визначив:

— М'ясо з картоплею? Давай!

Чергував по кухні сьогодні Максим, молодий чорнобривий хлопчина, який нещодавно повернувся з госпіталю – мехвод БМП. Він був поранений ще влітку, під час запеклого бою за один з опорників, коли бойовикам захотілося поліпшити життя і зіпхнути з позиції наших кулеметників. Бій тривав довго, з артилерією і виходом БМП, бойовики лізли, незважаючи на втрати, але свого не досягли.

Там же Максима й поранило осколками міни, він довго лікувався — і от знову повернувся до армійських лав.

— Вас до себе комвзводу кликав...

Андрій лише стенув плечима:

— Тим більше, друже мій. Поспішайте, щоб ми скуштували вашого наїдку, перш ніж станемо перед очі командира.

Грюкнули вхідні двері, відкрилася внутрішня — і на порозі з'явився командир взводу.

— Слава Україні!

— Героям слава. Пане лейтенант, за час вашого...

Але лейтенант був похмурий і злий.

— Вільно. Ти і ти — давайте детально, звідки по вам працювали? З чого? Все той же ДОТ?

Зрозумівши, що жартів не буде, Андрій і Володя почали розповідати.

— Потрапили під обстріл під час обходу позиції. Там бруствер снігом присипало, от на його тлі голови і майнули. Вгледів, сволота, і сипнув — добре, що промазав.

— Відповіли?

— Ні, немає сенсу.

— Знаю, що без толку. Знаю, — взводний, зовсім хлопчисько, випускник Львівської сухопутки цього року, по-юнацькому гнучкий, старанно зводив брови і підтискав пухкі губи.

— Гаразд, відпочивайте. А траншею — поглибити!

Ніч пройшла тихо. Ранкову тишу зазвичай порушує вищання бензопил і стукіт сокир — бійці обробляють дрова. Їх на нуль привозять у передранковій темряві, скидають разом з їжею і боєприпасами.

Командир роти після обов'язкової чашки ранкової кави з сигаретою викликав до себе командира взводу.

Розмова вийшла коротка.

— Як та падла?

— Як завжди — заважає.

— Поїхали до штабу. Комбат чекає.

Ротний джип, подарований колись волонтерами, не раз і не два перефарбований і тричі пробитий осколками, завівся відразу. Під лобовим склом хитнулася лялька-мотанка, подарована тими ж волонтерами з наказом берегти її більше за джип. Чи то лялька зачарована, чи так щастило, але джип був живий, і його пасажирів жодного разу не поранили, не убили.

У комбата накурено, пахло кавою і мастилом для зброї.

За столом сиділи два незнайомих офіцера.

— Знайомтеся, це протитанкісти-ракетники. Птуристи, інакше кажучи. Кава?

— Краще чай — відповів за двох Павло.

Розмову почав комбат.

— Ось тут, на його ділянці і закопалася ця б...дь. Чи зможете копирснути?

Один з «птуристів», смаглявий, кароокий брюнет, тільки головою кивнув:

— Та звичайно, без питань!

— Не квапся — осадив його другий. – Розповідайте докладніше.

Павло коротко торкнувся карти:

— Тут він і закопався. Тримає під прицілом мої позиції тут і тут — олівець знов легко торкнувся карти. – Амбразуру закривають, піднімають тільки, коли ведуть вогонь. А так її майже не видно. Сам ДОТ замаскований на совість. Детальніше нехай розповість взводний.

Розмову не затягували. Все ясно.

День пройшов тихо. Під вечір натягло хмари, пішов сніг — дрібний і колючий.

Під його прикриттям на нуль вийшла група з ПТКР.

Металево клацнув станок, сталеві опори взяли вагу контейнера з ракетою.

Оператор ПТКР, зовсім молодий солдат, прийшов на контракт в ЗСУ недавно. В бою ще не бував. Після навчання на полігоні, де він вразив мішень з першого пострілу, його забрав до себе командир підрозділу, що воює з літа 2014 року.

І зараз вони удвох чаклували над приладами наведення.

Долітали звуки стрілянини, десь вдарив, хитнувши повітря, мінометний розрив.

Але це не ті звуки, заради яких вони тут. Вони чекали. Ніч пройшла тихо.

ДОТ мовчав, ніби відчував, що його час прийшов.

— Подражнити його? — запитав хтось із бійців.

— Ризиковано. Втім... давай.

У сірій імлі майнули спалахи вогню і через довгі секунди долетіли звуки кулеметної черги.

І тут же до відкритої щілини амбразури зірвалася гостроноса, зла ракета.

Дуже швидко вогник двигуна став ледве помітною яскравою цяткою, а потім на місці доту піднявся густий кущ розриву.

— Бінго!

Дим йшов, ширився, щось глухо, з викидом полум'я рвонуло, потім ще.

Там, де тільки що сиділи бойовики, розгорявся вогонь. У нашому окопі панувала тиша. Солдати й офіцери мовчки, без посмішок і сміху, дивилися на дим.

Зазуммерив телефон:

— Молодці, вони там в паніці — не можуть своїх 200-х і 300-х порахувати.

Оператор ПТКР закурив.

— Ну що? Все? Тепер тут тихо стане.

Йшов черговий день війни.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!