Батальні картини визвольних змагань. Вціліли роботи лише Леоніда Перфецького

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 20942 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 22/01/2019Дата публікації

Він змалював для нас нашу війну за незалежність — першу в 20 столітті російсько-українську (із білими і червоними росіянами), польсько-українську війну. Він воював у військах Петлюри. Найкоштовнішою річчю для нього була шабля. Пензлі та все начиння могло лежати немитим по тижню, все що завгодно могло бути закинутим, але не шабля.

Досліджувала: Лариса Вакульницька

Інтроверт

Дорогий Товаришу! Дякую за пам’ять. Фотографію Вам не можу дати, бо не хочу, щоб Ви взагалі що-небудь про мене писали. Я це Вас прошу і попереджаю одноразово. Якщо не хочете стратити моєї приязні.

Здоровля сердечно, Ваш Леонід Перфецький

Як бачимо з листа — він був зовсім, як зараз кажуть, не медійною персоною. І схоже, що свою зачиненість проніс через все життя, оскільки знаємо ми про нього надзвичайно мало і то тільки за спостереженнями тих, хто з ним стикався в житті, але й з ними він теж не ділився нічим особистим.

Ба навіть ті скупі дані, які він повідомляв про себе, не всі можна підтвердити джерелами.

Піднесення українського прапора на Чорноморському флоті, 29 квітня 1918

Найкоштовнішою річчю для нього була шабля. Пензлі і все начиння могло лежати немитим по тижню, все що завгодно могло бути закинутим, але не шабля.

Вона сяяла завжди — начищена і доглянута, як уособлення пам’яті про війну. Потрапивши на війну в шістнадцять років, в 1917 — спочатку в школу прапорщиків під Петергоф, зразу після розвалу Російської імперії опиняється у війську самостійної Татарської республіки в Казані, але вже за невеликий проміжок часу Леонід добирається до України, вступає до лав української армії та воює в ній до 1921 року, до самого кінця.

6-та січова стрілецька дивізія в Станіславові, 1919

Всупереч поширеній серед вузького кола знавців його творчості думці, його відомі роботи не були написані з натури. За спогадами самого художника, на війні він не мав навіть записника. Він замальовував «Бій студентського куреня під Крутами», «Оборону Залізничного двірця у Львові», «Здобуття Київського Арсеналу 1918», «Піднесення українського прапора на Чорноморському флоті» — взагалі всю серію драматичних картин Визвольних Змагань постфактум, в періоді, розтягнутому на десятки років. Маючи прекрасну зорову пам’ять, переливав свої спогади, свої враження на папір.

Здобуття Київського Арсеналу

Невідомо, чи був у хорунжого 8-го чорноморського полку, згодом командира кінної сотні 3-ї Залізної Дивізії посттравматичний синдром — тоді, у буденності злиденного емігрантського життя, ніхто особливо цим не переймався. Але його замкненість, невротизм дають підстави припустити, що був.

Його яскраві батальні сцени позбавлені фальшивого глянцю радянського пафосу погорди й монументальної пропаганди — це експресія і сум, бо війна — трагедія, а не весела прогулянка. Це погляд свідка, що був у самому вирі подій, який проливав кров ворогів і свою, ховав товаришів, пізнав хвилини тріумфу і смак поразки. Окрім того, картини Перфецького — це ще й портрети тих, з ким він воював поряд. Ми можемо знайти на них Сальського, Кравса, Марка Безручка, Всеволода Змієнка та ін.

«Зайво возвеличували князів»

Українське малярство 20 століття взагалі не може похвалитись збереженістю, українське мистецтво 20 століття — здебільшого мартиролог втраченого і знищеного.

Ми знаємо про погроми літератури, про утиски мови, але історія з малярством не менш трагічна, хоч і менш відома. Шансів зберегтися картинам авторів з невинними пейзажами чи то побутовими сюжетами було більше лише порівняно з картинами, які торкались національної тематики, особливо якщо зображувалася війна за незалежність і її лідери. Якщо перші потрапили в вихор декількох війн, то другі знищувались прицільно — імперія дбала, щоб українці бачили себе десь на рівні гоголівських запорожців на прийомі у Потьомкіна — залежними прохачами.

Про шаровари можна, але потрібно заглядати в рота ясновельможному і беззастережно вважати росіян вищих за себе. А українські державницькі устремління опишуть Булгакови, не жаліючи отрути й ненависті, у яких всі українці будуть карикатурними бандитами, антисемітами і покидьками. А що не опишуть — то замовчать. Замовчати ще краще — ніби й не було нічого: ні полків, ні ешелонів, бронепоїздів і лав кінноти, ні військової сили, ні боротьби за волю Батьківщини.

Саме культура нарівні зі зброєю є основною рушійною силою колонізації й асиміляції. Примусь жертву читати про подвиги окупанта і свої невдачі, нав’яжи думку про вищість культури колонізатора — і вона буде слухняною. І традиційний прийом: нищити чужу культуру і чужі здобутки.

Той, хто цікавиться українською культурою, міг чути про трагедію «бойчукістів», але чи знає він про знищення 150 портретів українських діячів роботи неймовірного Анатоля Петрицького (навіть портрет пещеного радянською владою Павла Тичини не пожаліли)? Або про спалення бібліотеки ім. Василя Стефаника у Львові, де, за розпорядженням комісії комуністичного обкому партії під головуванням М.Литвина (згодом міністра культури УРСР), в 1952 році спалили 1842 (!) картини зі спецфонду Національного музею? У них «зайво возвеличували князів, вельмож, султанів, козацьких полковників, єпископів», не висвітлювалось «прагнення українського народу возз’єднатися з російським», «принижувалась «історична роль Росії» та «недостатньо висвітлювалась класова боротьба». Були серед них і картини, що висвітлювали війну проти росіян в 1918—1921 роках, або виконані учасниками тієї війни.

Тоді за димом пішли висококласні реалістичні та модерністські роботи художників 1 половини 20 ст. Осипа Куриласа (164 картини) , Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Івана Труша, Василя Хмелюка, Юліана Буцманюка, Олекси Грищенка, Миколи Глущенка, Святослава Гординського, Олени Кульчицької, Івана Іванця та інших.

Між війнами

«Перфецький — смаглявий, чоло його високе, уста завжди мають таємничу усмішку. Ніс гострий і борода дуже добра до запинання ремінця під каскою», — такий лаконічний, але напрочуд характеристичний портрет залишив нам його сучасник художник Святослав Гординський в 1935 році.

Після переходу Української Армії за Збруч в кінці 21-го Перфецький опиняється в таборах для переміщених вояків, згодом вступає до Краківської Академії мистецтв в ательє Дембіцького, перед тим вчиться трохи у Олекси Новаківського у Львові, а в 1925 році переїжджає до Парижа. (Принагідно зауважимо, що в міжвоєнний час у Франції працювало багато художників-українців).

На волонтерських засадах завідує мистецьким відділом бібліотеки імені Симона Петлюри, живе на Монмартрі, захоплюється кубізмом, учиться в ател’є Андре Льота (одного з творців кубізму), виставляється в престижному Салоні Тюльїрі. Шалено експериментує з барвами, конструкціями, матеріалом і фактурою.

Але ніколи не забуває і про Україну. У Львові в 1921 році організовується «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ) — спілка художників, архітекторів, графіків, які хочуть «передати свою добу через свою душу». Наш герой, склавши зброю, відразу долучається до цієї Спілки. Саме на виставках ГДУМУ в музеї Наукового Товариства імені Шевченка й дебютує Леонід Перфецький як художник.

Але все, що ми знаємо про творчість Перфецького в міжвоєнний період — з архівних і мемуарних джерел. Що це були талановиті твори, ми можемо уявити собі з прихильних відгуків у пресі та спогадів сучасників. Навіть на тлі нещасливої долі українського мистецтва фатум спадщини художника вражає.

Ліворуч — «У чотирикутнику смерті». Праворуч — «Зимовий похід, атака кінноти»

Всі роботи Перфецького, що зберігалися в музеях Львова, знищені. 20 картин, що були на паризькій квартирі — пропали. 40 картин, що зберігались в «українському музеї», були разом з іншими під час окупації Парижа вивезені нацистами й пропали. А картини, що зберігалися в музеї Праги, яким пощастило пережити руйнування від авіабомбардування, були після війни дбайливо зібрані чеськими комуністами й передані своїм "старшим товаришам" по партії в Москву (зауважимо, що не в УРСР!) — доля їх невідома. Знищені? Припадають пилом десь в запасниках якого-небудь музею чи архіву?

Батальні картини по Визвольних змаганнях 1918—1921 років теж збереглись не всі — в міжвоєнній критиці згадуються картини, яких уже немає.

Проте дещо таки збереглось, і це ніби химерна примха удачі.

Атака козаків Чорної дивізії на бронепоїзд, 1918 рік

Бій під Чортковом із польською армією генерала Галлера, червень 1919

Останні набої

Друга світова

Ще є його репортажні замальовки з життя Дивізії «Галичина», є декілька картин на історичну тематику (часів Руси і козаччини), є сакральний стінопис, є ілюстрації до «Енеїди» Котляревського й «Апокаліпсис» до Откровення Іоана Богослова.

Ілюстрації до «Апокаліпсису»

Останні дві серії позначені тягою митця до модернізації проблематики —досить рідкісний зразок в українському мистецтві. Автор ніби переосмислює матеріал, прикладаючи його до своїх сучасників, до актуальних тоді (й зараз) загроз загинути у ядерному вихорі. Ангели Апокаліпсису трублять на тлі урбаністичних пейзажів сучасних міст, а козаки Енея постають в образах петлюрівців.

Ілюстрації до «Енеїди»

У манері Перфецького можна зауважити властиву тільки йому кутастість, нервовість лінії, характерну для кубістів геометризованість форми й нерідко незавершеність твору: найважливіше йому було знайти розв’язок творчої задачі, ніж виписати її рішення.

Малював він найчастіше акварельними фарбами та кольоровими олівцями.

Німці піддаються повстанцям під Білгородкою, листопад 1918 року. Малюнок аквареллю

Після захоплення німцями Парижа Перфецького відвозять в Німеччину як гастарбайтера, на тяжкій сільськогосподарській роботі він підриває здоров’я. Десь у той період зникає й шабля. Страшенно бідує. Старим друзям із Українського Координаційного Комітету під керівництвом історика Володимира Кубійовича вдається забрати його у Львів як ілюстратора для німецького видання — місячника «Наші Дні» (вийшло три номери) і викладача рисунку в Українській мистецькій школі. Бере він також участь у виставках українського мистецтва, організованих у місті.

Львів у міжвоєнний і воєнний період — місце збору української творчої еліти з усієї України, в ньому буяє мистецьке життя (за великої підтримки греко-католицького митрополита Андрея Шептицького — людини великої внутрішньої культури, щедрого мецената, який розвиток українського мистецтва вважав за принцип і місію ).

В Дивізії «Галичина» виходив свій часопис «До перемоги» (потім перейменований «До зброї»). Наведемо цитату із цього часопису:

«Населення Галичини було тоді поділене у своїх політичних наставленнях на … напрямки. Перший — не вірили німцям, не бачили ніякої політичної користи від них, просто — ніколи й не любили німців. Другі — були того переконання, що як німці дають нам до рук зброю, то довго не думаймо й берім її, бо "краще носити кріса, як лопату, а життя — воно нині ніде не є певне". І щиро сказати нині: на тлі тодішньої винищувальної політики німців, цей погляд не був хибний». (Михайло Островерха)

От в редакції цього тижневика дивізії СС Галичина у Львові і працював позаштатним кореспондентом, художником і дизайнером Леонід Перфецький. Безпосередньої участі в бойових діях він не брав, тому його малюнки з життя «Галичини» — це погляд збоку, погляд спостерігача, але не учасника.

Ось так його описує дивізійник Олег Лисяк: “В тому ж часі в нашій обителі біля Цельовца появилася людина в уніформі, хоч без зброї. З шляхетними рисами обличчя — вона зовсім не "пасувала" до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький, який якимсь дивом став малярем-звітодавцем. Він ніяк не хотів одягати на себе цілого приписового виряду: шолома, ґазової маски і навіть карабіна. Всі, навіть німці, його дуже шанували і зверталися до нього через "Гер Професор". Коли мав відійти у свою дорогу — збирати матеріяли для шкіців, він попросив, щоб я з цілим тим вирядом його трохи відпровадив, і, показуючи мені маленького пістоля, якого носив у кишені, просив, щоб все решту від нього забрав, кажучи: "Як мене, кіннотчика "Залізної Дивізії", большевики без шолома не викінчили, то я і тепер дам собі раду…"

Канада

Війна закінчувалась, і він опиняється в таборі для переміщених осіб у Зальцбургу. Живе там і працює художником-декоратором в Українському національному театрі.

З часом переїжджає до Канади.

У післявоєнній Канаді не було багато роботи для художників, а тим більше — для емігрантів. Єдині цікаві в матеріальному плані замовлення — розписи церков. І Перфецький працює в ділянці сакрального живопису, тим більше, що вже мав такий досвід — малював образи для військового костьолу в Познані і в Граці (Австрія), розписував з Василем Кричевським і Богуцьким греко-католицьку церкву в селі Лабова в 1944-му, на Закерзонні.

Святе сімейство, 1954

(Лабова була спалена одним із підрозділів польської Армії Крайової тоді ж, в 44-му, а місцеве українське населення, яке вижило під час погрому — частково було виселене в СРСР, а ті залишки, яким вдалось затриматись — вичистили під час операції Вісла в 47-му. Греко-католицька церква перетворена на костел. Зараз це територія Польщі. Невідомо, чи збереглись розписи).

Йому вдалось, незважаючи на панівні в ті часи смаки, пробити міцну заслону з готики й академізму та привнести свіжу ноту власних, українських, традицій. Якщо ви будете в Монреалі — то можна зайти в католицьку українську церкву Святого Духа, або Святого Єлезара, помилуватись розписами художника Леоніда Перфецького.

А ще він є автором коміксу «Україна в боротьбі», який розповідає історію війни в Галичині, починаючи від знищення союзниками — Третім Рейхом і СРСР — Другої Речі Посполитої, нової окупації України й боротьби УПА (в цей час УПА ще продовжує боротись). Авторське бачення не особливо відрізняється від нашого сучасного: німці та росіяни мають вловиму схожість негативних персонажів — окупанти однакові.

Комікс вперше виданий в журналі «Америка» в 1953 році. Українські партизани ще воюють, і сюжет його — мистецькі три крапки: «з Його допомогою і ласкою Пречистої Діви Марії українське військо здобуде волю і незалежність Україні».

Жив неодруженим самітником.

Леонід Перфецький. 23 лютого 1901 року народився в Умані — 25 жовтня 1977 р. помер у Монреалі, провінція Квебек, Канада.

Дякуємо благодійному фонду "Героїка" за допомогу при підготовці матеріалу.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!