Не знають, що з ними робити. Як чоловіки пишуть про жінок у сучасній українській літературі

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7382 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 21/01/2019Дата публікації

Коли читаєш написані чоловіками-письменниками тексти, складається враження, що жінки видаються їм загадковими й небезпечними істотами. Принаймні, глибоких і переконливих характерів авторам створити не вдається, натомість маємо набір стандартних образів, серед яких традиційно найбільшою популярністю користується жінка-чарівна спокусниця — насправді хижачка.

Текст: Тетяна Трофименко

Чи не найбільш відверто цю ідею формулює Остап Дроздов у своєму «Романі № 1», відмовляючи жінкам навіть у дрібці романтизації, не кажучи вже про інтелект, і зводячи всі їхні дії до тваринних інстинктів:

«Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це — гетеросексуальне браконьєрство.

Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов'язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував». 

Ця версія видається дуже популярною на побутовому рівні, хоч у сучукрліті мало хто ризикує так прямолінійно озвучувати мізогінічні переконання й сексистські характеристики.

У більшості випадків письменники висловлюються непрямо.

Скажімо, довго й безрезультатно тягне свої стосунки зі Смирною Федір Могила у «Спустошенні» Любка Дереша. Звісно, персонажка геть не подарунок, вона шукає сенсу життя, емоційно домінує, та що там — виносить мозок, тож не дивно, що справа закінчується знаменитими сексуальними сценами, у яких чоловікові хочеться «проштрикнути» партнерку, «пробити, як пробивають багром тушу тюленя», кусати, «знавісніло м’яти груди» тощо. Найбільше це нагадує акт помсти «первісній трясовині» усередині жінки, ну, і ще трішки спробу таки довести власну маскулінність… Однак акробатичні номери Федора не діють — Смирна йде від нього продовжувати пошуки сенсу буття деінде.

Лише для сексу

Таке завершення не дивує: романи тепер рідко завершуються весіллям. Здається, українські письменники остаточно розчарувалися в патріархальному ідеалі, тож уже не нав’язують читачам образу жінки-берегині, дружини й матері. Літературознавиця Ніла Зборовська бачить причину в інфантилізації національної мужності та домінуванні донжуанівського типу персонажа.

Тож є підозра, що й сучасні автори відмовляються від патріархальної схеми не через уболівання за особисту свободу та реалізацію жінки. Просто чоловік у цій схемі мав би виконувати роль відповідального й надійного батька сімейства, а це так нудно й напряжно!

Саме тому незалежно від генерації українські письменники воліють розглядати жінку лише як об’єкт: сексуальний (якщо чесно) чи шаленого кохання (якщо красиво). У пошуках задоволення чи «тієї самої єдиної» не припиняють еротичних походеньок персонажі Юрія Винничука; ніяк не виборсається за межі «патетичного блуду» уже досить поважного віку «пацик» Анатолія Дністрового; множить сексуальні пригоди й покинутих жінок із позашлюбними дітьми Пі з роману «Капітан Смуток» Сергія Мартинюка.

У текстах цього штибу жінки, поза сумнівом, є вродливими й сексуальними (ах, ці романтичні коханці Юстиції й фатальні коханки у прозі Андруховича!), тож чоловіки охоче піддаються їхнім чарам і готові ощасливити своєю увагою… Але тільки так, щоб без патріархальних обмежень, а то почнеться: де зарплата, де шуба?!

«Сильна» жінка

Навіть якщо за амбітним задумом жінка стає головною персонажкою роману, їй здебільшого присвоюються почуття й міркування автора. Так сталося в дебютному романі Мирослава Лаюка «Баборня», де автор, з одного боку, малює всуціль негативний образ мстивої й жорстокої вчительки Марії Василівни Семенко, а з іншого — екскурсами в її молодість ілюструє сексуальну привабливість цієї жінки, натякає на життєву драму, потребу в любові тощо.

Найстрашнішим у житті людини (особливо жінки), на думку Лаюка, є старіння: коли ти молода, ти чарівна, бо ще «не попсована, нічим не розтягнута, не потерта, не поношена», натомість у старості стаєш бридкою і смердючою, тому й опиняєшся на самоті, нікому не потрібною, серед людей, які тебе ненавидять…

Крім цього відвертого фізіологізму є ще один нюанс: Марія Василівна завжди намагалася грати першу скрипку, тож і розлякала всіх довкола своїм тяжким (читай: сильним) характером. «Сильна» жінка взагалі мало імпонує українським письменникам (виняток можуть становити хіба героїні суто жанрових текстів: отаманша Маруся у Василя Шкляра чи науковиця-ксенобіолог у космічній опері «Фаренго» Володимира Єшкілєва), бо цю силу вони часто асоціюють із замахом на мужність.

Так, у романі «Карбід» Андрія Любки дружина головного персонажа постійно принижує й тролить свого чоловіка Тиса (у тому числі й за сексуальну та фінансову неспроможність), утілюючи класичний образ стерви. Власне, цим її психологічні характеристики й вичерпуються, тому фінал роману, де Тис із Марічкою гинуть, романтично взявшись за руки, видається особливо непереконливим.

Утім, і «Баборня», і «Карбід» претендують називатися іронічною прозою, тож можна сказати, що жіночі образи тут умисно гіпертрофовані й нереалістичні. Що ж, новий роман Андрія Любки «Твій погляд, Чіо‑Чіо‑Сан» іронічним не назвеш, і зображена в ньому драма є досить красномовною: жінка, якій нібито нічого не бракує в житті, кидається під колеса автомобіля, адже шлюб, який партнеру видається чудовим, для неї стає токсичним.

Глибшого аналізу почуттів Ралуки автор не дає, але — можливо, мимоволі — констатує, що самі лише омріяні в мелодрамах «серйозні стосунки» не можуть повністю задовольнити жінку.

Кпини над феміністками

До окремої групи художніх прийомів можна віднести відверті кпини письменників над «сильними жінками»‑феміністками, причому, я зараз маю на увазі не Винничука чи Ірванця, а тих-таки прогресивних і просунутих молодих авторів.

Скажімо, у новому романі Мирослава Лаюка «Світ нестворений» бачимо кумедний образ художниці Олександри, яка «працювала в тематичному напрямку зображення вагін. Вона малювала будь-що — хоч гетьмана, хоч Дніпро, хоч банку з горошком — і домальовувала вагіну», декларуючи цим рівні права з чоловіками, які нібито «тикають» власними геніталіями «всюди, де заманеться».

У збірнику оповідань Леся Белея «План порятунку України» сатирично виписаний «постфеміністичний міжнародний синдикат», де в доповіді однієї з учасниць на тему «Вагіна вагіні вагіна, або стратегія долання мізогінізму в Україні» лунає пропозиція фемінітив називати фемінітивою, а також відновити гендерну рівноправність серед займенників через упровадження форм «дехтиня» і «хтосеса».

Звісно, я за демократію й відсутність заборон на критику, але така посилена увага до висміювання вагін дещо турбує.

Прикметно, що старше покоління є стриманішим щодо фемінних образів, хоча тут можлива інша крайність: персонажки просто усуваються з тексту, бо, здається, автори не уявляють, як про них писати і що з ними робити в романі поза традиційним набором ролей.

Пашу з «Інтернату» Жадана і Сергія Сергійовича з «Сірих бджіл» Андрія Куркова залишають дружини, що є неодмінним символічним атрибутом краху попереднього (пострадянського) життєвого ладу. Але натомість не виникає нічого іншого: ні романтичного кохання, ні нових стосунків (персонаж Куркова робить таку спробу, але в фіналі, як знаємо, він символічно проїздить повз домівку закоханої в нього жінки, бо ж у закинутому селі «сірої зони» самотньо чекає на нього… сусід, заклятий друг і заклятий ворог).

У світлі сказаного було би дивно, якби ми змогли знайти в сучукрліті багато написаних чоловіками текстів, де жінка успішно реалізувалася б творчо чи професійно, тим більше, поєднуючи це з родинним життям.

Чесно про жінок

Як удалий приклад можу згадати Діану Столяр із «Жорстокого неба» Максима Кідрука — психологічно достовірний і яскравий образ. Героїня одружена, має двох синів і абсолютно безпорадного чоловіка, який мріє… стати письменником (збіг? не думаю!). Їй доводиться зайнятися «не надто жіночою» справою: розслідувати причини авіакатастрофи літака, сконструйованого її покійним батьком.

При цьому Діана не перетворюється на супервумен — жодна з проблем не вирішується помахом чарівної авторської палички. Важливим є сам факт активних дій, а також спроба дати другий шанс традиційній моделі родини.

Про ситуацію жінки говорить і Артем Чапай в автобіографічних записках «Тато в декреті» або в новелі «Перший», що була надрукована у збірці «ПРОти НАСильства». Дружини, які після народження дітей опиняються ізольованими від свого звичного кола спілкування, роботи, можливостей саморозвитку, переживають не найкращі часи й перетворюються з об’єкта кохання на джерело постійного роздратування.

Автор показує це чесно, не сюсюкаючи над колисочкою, але й не розкидаючи звинувачень у дусі «ти мені все життя зіпсувала». Чапай бачить жінку насамперед як партнерку, тому його «тато в декреті» намагається не просто збагнути переживання дружини, а й узяти на себе рівну частину родинних обов’язків.

Думаю, саме такі тексти можна назвати оптимальним стартом для розширення кола жіночих образів у чоловічій прозі, хоча романтичне кохання і пристрасний секс можна лишити. Головне — без рукоприкладства.

У наступній статі ми проаналізуємо, що пишуть жінки про чоловіків.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!