Шляхетські герби на покинутих замках. Цікаві місця в глибинці Поділля

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 6459 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 06/12/2018Дата публікації

Читайте про маловідому широкому загалу «архітектурну геральдику», що прикрашає стіни різноманітних споруд переважно десь у глибинці, поза розкрученими туристичними маршрутами (тому Львів, Кам'янець-Подільський, Чернівці тощо ми не згадуємо). Звісно, що буде коротка розповідь не лише про саму «гербову споруду», але й про цікавинки, які можна побачити поруч — пхатися у глушину (часом жахливою дорогою) лише заради того, аби повитріщатися лишень на герби — безглуздо.

Автор — Дмитро Полюхович. Фото автора

Шляхетські герби — досить традиційний елемент декору замкової, палацової та сакральної архітектури. Чому герби прикрашають замкові брами та фасади палаців, зрозуміло — так власники гучно заявляли світові: «Це — моє!». З храмами ситуація трішки інша: там зазвичай розміщували герби ктиторів (донаторів) — людей, які внесли значні кошти на їх зведення, ремонт, оздоблення тощо.

Храмова геральдика більш притаманна римо-католицькій традиції, але у православних теж зустрічається. Наприклад, фасад Спасо-Преображенської трапезної церкви Видубицького монастиря (Київ) прикрашає дуже красивий бароковий герб стародубського полковника Михайла Миклашевського.

Язловець — гербовий чемпіон

Село, колись місто, Язловець (Бучацький р-н, Тернопільська обл.) цілком може претендувати на звання геральдичного чемпіона української глибинки — за кількістю різноманітних «архітектурних гербів» йому немає рівних.

Фундатором поселення вважається легендарний Ясько-ловець з дружиною (тут йдеться про озброєних до зубів кремезних хлопів, а не жону). Перша ж письмова згадка належить до 1373 року. Враховуючи, що Язловець стояв на тракті «Віа Реґія» — торговому королівському шляху зі Львова до Молдавії, — поселення швидко розросталося та багатіло.

Щоб побачити фото в усій красі, на весь екран, клікайте на нього

Коли звели місцевий замок — невідомо, але перша письмова згадка про нього датується 1436 роком. Зі вказаної дати та до 1607 року Язловець разом з замком належав родині Язловецьких.

У XVI столітті Язловець вже був містечком з правом ярмарку, що був одним з найбільших на Поділлі. Тоді ж у містечку з'являються численні вірменська та єврейська громади, які фактично тримали всю торгівлю.

З 1672 по 1684 рік в Язловці господарювали яничари. Тут пролягав кордон між Отоманською Портою та Річчю Посполитою, а саме містечко було чи не головним турецьким форпостом. Османи не лише відновили зруйнований при штурмі замок, але й розбудували та зміцнили. У 1683 році краківський воєвода Анджей Потоцький спробував відвоювати Язловець, але спіймав облизня. Лише у вересні наступного року королівським військам вдалося вибити яничар з замку.

По тому, як згідно Карловицького мирного договору 1699 року турки пішли з Поділля, замок незабаром втратив будь-яке оборонне значення. У 1746 році господарем твердині став краківський каштелян Станіслав Понятовський — батько майбутнього останнього короля Речі Посполитої. У 1747 році він провів реконструкцію нижнього замку, перетворивши колишнє укріплення на палац-резиденцію. Тоді ж біля палацу розбили величезний парк, що зберігся дотепер.

З розпадом Речі Посполитої одночасно розірвалися старі традиційні торгові зв'язки, що призвело до економічного занепаду Язловця. Незабаром він втрачає статус міста, а по тому й статус торговельного містечка. Замок з палацом теж занепадають.

У 1863 році останній власник замку, барон Христофор Блажовський, який на той час вже навіть не жив у Язловці, пожертвував старий палац монастирю сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Монастир діяв до 1946 року, аж поки не був закритий совітами. Натомість тут організували зооветеринарний технікум, а по тому — обласний пульманологічний санаторій. Діяльність монастиря поновили лише в 2002 році. Зараз тут діють як монастир, так і санаторій.

Зауважимо, що це була дуже поверхова та схематична історія Язловця та замку, без якої переходити до «гербової» частини не виходить.

Башта Єжі Язловецького, на врізці герби, що прикрашають браму

Головною родзинкою Язловецького замку є величезна башта-донжон з замковою брамою, зведена великим коронним гетьманом Юрієм (Георгієм, Єжі) Язловецьким (1510—1575). Товщина стін цієї споруди місцями складає 4 метри! Але головне диво — брама, піднесена аж на висоту добрих 8 метрів — такого в Україні більше немає ніде. Портал над брамою прикрашено цілим розсипом гербів

На самому верху — герб «Абданк» з літерами G.I. (Georgius Iazlowiecki). Трохи нижче бачимо ще два герби. Ліворуч — «Дембно», що належав бабці гетьмана Барбарі Сененській з Олеська, а праворуч «Цьолек» («Телець»), що належав Єві з Подфіліпських — матері Георгія. Внизу є ще один герб, але зображення на ньому збито, тож кому він належав, сказати неможливо.

З замкового двору ця ж брама теж прикращена різьбленим декором, у тому числі й двома маленькими гербами «Абданк». Отих «Абданків» тут колись було набагато більше (очевидно, Язловецькі дуже пишалися своїм гербом). Зокрема, під час археологічних досліджень, проведених істориком Богданом Ґеркеном у 1930-х роках, тут знайщли чимало різьблених фрагментів декору, прикрашених «Абданком».

Подвір'я нижнього замку. Добре видно, де монастирська, а де санаторна його частини. По центру — брама та фронтон із гербами

Не менш цікавоими є геральдичні символи перетвореного на палацовий комплекс «нижнього замку». Добре видно, де розташована його «монастирська», а де — «санаторна» частини. Санаторна — більш занехаяна. Зате там збереглися автентичні вікна, а в чернечому корпусі мало того, що вікна частково замурували, так ще й поставили абсолютно недоречний пластик.

В глибині нижньозамкового двору видно брамову башту, прикрашену двома гербами — «Цьолек» («Теля») і «Погоня». У цьому випадку телятко належить вже не Подфіліпським, а Станіславу Понятовському. Нагадаємо, що у Речі Посполитій один і той ж герб міг належати абсолютно різним родинам. Наприклад, неодноразово згаданий «Абданк» одночасно був і гербом Богдана Хмельницького.

«Погоня» (вершник з шаблюкою) належить Констанції з Чарторийських — дружині Понятовського.

Герби розміщені на тлі «мілітарію» — композиції зі знамен, гармат, ядер, холодної зброї, військових барабанів тощо. Під мілітарієм зображено орден «Білого орла» (Станіслав Понятовський був його кавалером). Герб увінчує чимала корона. Подейкують, що то натяк на сина-короля, але це не так — подібні корони ми ще побачимо й над іншими гербами.

Арку довкола проїзду теж незле декоровано — різьблення, маскарони тощо. Але все те блякне на тлі зовнішнього порталу. Тут і пишно оздоблені колони, і крилаті богині перемоги, і маскарони, і пики левів... Поверху напис латиною: «Honestus rumor alterum est patrimonium» («Добра слава — також спадок», — девіз родини Понятовських — авт.). Фронтон над цією красою прикрашено аналогічною гербовою композіцією, що й зі сторони двору («Цьолек», «Погоня», мілітарій та корона).

Одразу за брамою починається старезний парк, посеред якого стоїть незвична споруда, що нагадує гібрид каплички з фортечним пороховим льохом. Насправді це монастирський гробівець, зведений 1874 році за зразком римських катакомб.

Нижній замок/ палац з боку парку

З гробівцем, але іншим, пов'язана ще одна гербова споруда Язлівця. На місцевому цвинтарі височіє неоготична капличка-мавзолей баронів Блажовських. Її фасад прикрашає «Сас» — фамільний герб цього роду.

Досить цікавою (і теж гербовою) пам'яткою Язловця є грандіозний костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, зведений у ренесансно-готичному стилі наприкінці XVI століття. Особливо вражає чотириярусна башта-дзвіниця, яка нічим не відрізняється від фортечної вежі. Останнє недивно — храм був оборонного типу. Костел нині знаходиться в аварійному стані, його дах давно обвалився і невідомо, чи колись знайдуться гроші на його порятунок.

Дзвіниця костела — справжня фортечна вежа

Портал довкола входу. На самому верху — невеличкий «Абданк»

В храмі обов'язково зверніть увагу на дивовижної краси різьблені портали над дверима. Один з них, до речі, увінчаний невеличким гербом «Абданк». Цікавий і надгробок знаменитого польського музики та композитора Миколая Гомулки (1535—1609).

На врізці — надгробок композитора Миколая Гомулки

Не оминіть і колишню вірменську церкву (1551). Наразі тут парафіяльний храм святого Миколая Чудотворця (УГКЦ).

Вишнівець — найгеніальніший герб

Містечко Вишнівець на Тернопіллі глушиною назвати важко, але й до «туристичної Мекки» воно не дотягує. Тут колись знаходилася головна резиденція роду Вишневецьких — одного з наймогутніших та найвпливовіших в Україні. Найславнішим його представником був Дмитро-Байда Вишневецький — засновник Запорізької січі.

Що про Вишневецьких, що про Вишнівець розповідати в оглядовій статті — справа безглузда й непотрібна: про них і без того написано чимало. Коротко зупинимося лише на палаці, зведеному в 1720-х роках на замовлення князя Михайла Сервація Вишневецького. Палац за проектом архітектора Якуба Депре звели на місці старого замку (XIV ст.). Елементи старого укріплення, зауважимо, стали частиною палацового комплексу.

Палац у Вишнівці вважався одним з найкрасивіших у Європі. Оноре де Бальзак, який побував тут у середині ХІХ століття, навіть назвав його «Волинським Версалем». На жаль, калейдоскопічна зміна власників призвела лише до розграбування палацових інтер'єрів та занепаду будівлі. Значних пошкоджень палац зазнав за часів Першої світової війни. Ні, його не обстрілювали і не бомбили, тут просто квартирували російські вояки — штаб 25-го корпусу 11-ї армії. Ще більше не поталанило палацу за Другої світової.

Палац Вишневецьких. На верхньому врізі — гербовий фронтон

Від первісного палацу дивом уцілів «гербовий» фронтон над головним входом. По його центру знаходиться герб Вишневецьких «Корибут», та «Труби» — фамільний герб Теклі Рози Радзивіл (третя дружини Михайла Сервація Вишневецького). Вони увінчані княжою короною, що вказує на непростий статус власників. Знизу герби підтримують два пухкеньких оголених малюка-«путті». «Путті» були дуже популярним сюжетом в мистецтві XVIII століття. І, звісно, мілітарій — як без нього?

Композицію увінчує зображення Генія роду — парубка в римських шатах та з лавровим вінком у руці. В античній міфології Генії були духами-охоронцями людей, родин чи певних територій. Генії також могли наділяти підопічного різними талантами (звідси й «геніальність»).

Церква Вознесіння (на передньому плані) та церква Святої Трійці (синенька, на задньому)

Крім палацу з цікавим музеєм, рекомендуємо оглянути муровану замкову церкву Вознесіння Господнього (1530). Храм використовувався як усипальниця князів Вишневецьких. На жаль, завдяки чисельним перебудовам споруда втратила унікальні автентичні риси, і сьогодні мало чим відрізняється від стандартних сільських храмів, яких повнісінько на теренах України.

Вартує уваги дерев'яна церква Святої Трійці. Її звели в 1892 році в класичному московському синодальному стилі. В храмі збереглися цікаві розписи та ікони.

Самчики — найромантичніший герб

Село Самчики на Хмельниччині відоме унікальним архітектурно-парковим ансамблем, що зберігся у своїй первісній цілісності. Доля вберегла палац як у буремні часи революції та Громадянської війни, так і в роки Другої світової. Ситуація для України досить рідкісна.

Історія палацу починається з того, що наприкінці XVIII століття Самчики купив гайсинський староста, полковник Петро Чечель. За свідченням сучасників, полковник хоч і не здобув високої освіти, але мав гострий розум, здоровий глузд, розсудливість та славився працьовитістю.

Палацово-парковий комплекс у Самчиках

Петро Чечель заходився розбудовувати маєток. Для зведення нового гонорового палацового ансамблю Петро Чечель запрошує найвидатніших спеціалістів свого часу — знаменитого польського архітектора Якуба Кубицького та італійського скульптора Жана-Батіста Цагляно (автора скульптур, барельєфів та ліпнини). Впорядкувати парк доручили відомому садівнику та вченому-природознавцю з Ірландії Денісу Макклеру.

З архітектурних особливостей варто відзначити захоплення господарів палацу Сходом. Чи не найцікавішим інтер'єром палацу є «Японський кабінет», прикрашений фресками в японському стилі, характерними для епохи Едо. Хоча колись це було досить модним напрямком, в Україні нічого подібного більше не збереглося. Про захоплення Чечелів Сходом свідчить і виконаний у «східному» стилі «Китайський павільйон». Він цікавий не лише своєїм химерним виглядом, але й чималими льохами. Колись вони використовувалися як «льодівня». Взимку тут складали льодові брили та використовували його у якості велетенського холодильника.

«Єліта» та божественні красуні

Прикрашений левами вхід, що сьогодні використовується як головний, від початку використовувався як другорядний. Парадний був з протилежного боку. Його фронтон прикрашають барельєфи Афродіти-Венери та Деметри-Церери, між якими знаходиться увінчаний дворянською короною овальний геральдичний щит з трьома перехрещеними лицарськими списами. Це — «Єліта», фамільний герб родини Чечелів.

За якусь сотню метрів від палацового парку стоїть дуже цікава церква Святої Параскеви, зведена ще в середині XVIII cтоліття. В церкві збереглися первісні розписи, дуже красиве різьблене оздоблення та чимало давніх ікон. Дзвіниця поруч теж непроста. Раніше її підземна частина використовувалася як фамільний гробівець родини Хоєцьких, що володіли Самчиками у XVIII cт.

Млин

Ще однією туристичною родзинкою Самчиків є дуже симпатичний водяний млин. Це один з останніх вцілілих водяних млинів на Хмельниччині. Останнім часом він не діє, хоча кажуть, що млин справний та може бути запущений у будь-який момент.

Сатанів — найгоноровіший герб

Селище Сатанів лежить на самому заході Хмельницької області. Сьогодні це село-селом, а колись воно було одним з найбільших міст України, а на Поділлі поступався лише Кам'янцю. Міські укріплення Сатанова теж були нівроку, але від них залишився лише замок та башта «Кам'янцецької» («Південної») брами.

Брама

Брама — одна з найстаріших споруд Сатанова. Її звели ще у XV столітті. Наприкінці XVІІ століття, коли яничари турецького султана Мехмеда IV (того самого, якому запорожці листа писали) захопили місто, браму добряче розтрощили.

На початку XVIІІ століття сатанівський дідич Адам Микола Сєнявський капітально відремонтував потрощені турками міські укріплення, в тому числі й браму. Тоді ж її фронтон прикрасили «Лелівою» — фамільним гербом Сєнявських. Під гербом втулили велику пам’ятну дошку з фундаційним написом латиною:

«Адам Миколай з Гранова Сєнявський, власник Шклова і Міши, каштелян краківський, найвищий проводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року Христового 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки разів захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отаманській Порті загородити дорогу до Польщі, а щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли [цю твердиню], закрито перед ворогами; одному тільки Богові, Королеві й Батьківщині віддаватиме свої ключі. — Року Божого 1724»

Такої гонорової присвяти треба ще пошукати!

Герб «Леліва» та хвалькувата присвята

З родзинок Сатанова також рекомендуємо оглянути руїни місцевого замку, оборонну синагогу XVII століття, унікальний єврейський цвинтар XVI—XX століть та водяний млин середини ХІХ століття, що є останнім досі діючим (!) водяним млином в Хмельницькій області. Детальніше про Сатанів та Сутківці читайте в матеріалі «Текстів» Їдемо на Поділля дивитися замки

Сутківці — герб-пастка

Про церкву Святої Покрови (1476), що в Сутківцях, багато розповідати не будемо — це найзнаменитіший з оборонних храмів України (його фото навіть до шкільних підручників потрапило), тож про нього написано більше ніж достатньо. Кому цікаві подробиці — тисніть на лінк вище. В межах нашої теми лише зазначимо, що тут маємо нечастий випадок, коли шляхетського герба можна побачити в православному храмі.

Церкву в Сутківцях, швидше за все, звели коштом родини Сутківських, які володіли селом протягом XV—XVI століть. Останнім чоловічим нащадком цього роду був Іван Сутковський (Іван Дахнович), надгробок якого й досі можна побачити в церкві.

Покровська церква. На врізі — надгробок Івана Сутковського, вмурований в її стіну

Як засвідчує виконаний вибагливою слов’янською в’яззю напис, він помер року Христового 1593-го. По центру надгробок прикрашає герб «Корчак». Він потрапив до Речі Посполитої з Угорщини, і згодом ним користувалися майже три сотні родів Польщі, України, Литви та Білорусі.

Добре видно, що нижня частина плити пошкоджена. Як розповів настоятель храму о. Володимир Степанишин, плиту розбили під час останніх реставраційних робіт. Мовляв, якийсь місцевий дядько скористався тим, що реставратори не зачинили двері, й вирішив побавитися у скарбошукача. Подільський «Індіана Джонс» чомусь вирішив, що за гербовою плитою на нього чекає скарб.

— Пробив той дядько в надгробку отвір і запхав до нього голову — подивитися, що там, — розповідає о. Володимир. — Та й застряг! Так і стояв всю ніч навкарачки під гербом, аж поки будівельники до роботи не вийшли. Ледь його потім виколупали. А за плитою, як виявилося, порожня ніша була.

Панотець, однак, зауважує, що про ту пригоду він знає лише з розповідей селян. Не виключено, що це — місцева легенда, бо такі самі пошкодження зафіксовані на фотографіях, датованих ще кінцем ХІХ століття.

Ягільниця — найбільший герб

Вперше Ягільниця, село Чортківського району Тернопільської області, згадується під 1448 роком. У багатьох популярних джерелах цю згадку пов'язують з відвідинами місцевого замку польським королем Казимиром Ягеллончиком. Ба навіть назву поселення виводять від прізвища коронованого гостя. Насправді ж король відвідав Ягільницю трішки пізніше — 1454 року.

Ягільниця передовсім заменита завдяки замку, що є одним із «найціліших» на Тернопіллі, й за ступенем збереженості може цілком конкурувати зі Збаразьким. Але як туристичний об'єкт він майже невідомий — через абсолютно незрозумілу приватизацію туристи можуть ним милуватися хіба що ззовні. Тут поставимо крапку, бо у світлі нашого дослідження замок нам нецікавий. Перенесемося на протилежний берег річки Черкаски, де у самому центрі села один навпроти одного височіють два храми — мурована церква Вознесіння Ісуса Христа (УГКЦ), зведена у візантійському стилі 1855 року, та дуже симпатичний бароковий римо-католицький костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії.

Костел освятили 1842 року, але є версія, що споруда давніша і належить чи не до XVIII століття. Нам він цікавий величезним графським гербом фундаторів костелу, родини Лянцкоронських, яким прикрашено фасад. За розмірами це чи не найбільший «архітектурний герб» в Україні. До того ж, він цілком може претендувати на звання найкрасивішого.

За совітів цей костел (як і більшість інших) закрили й облаштували там... спортзал. У 1992 році напіврозвалений костел повернули вірним. А вже через 10 років завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської храм відреставрували. Нині ним опікуються отці-домініканці з Чорткова.

Тут служив парохом родич Степана Бандери

Греко-католицька церква Вознесіння Ісуса Христа цікава як архітектурою, так і історією — у 1912-1927 роках тут служив парохом о. Володимир Антонович, шваґро Андрія Бандери, — батька Провідника.

Якщо поталанить — варто оглянути місцевий музей. Кажуть, досить цікавий. На жаль, автор відвідав містечко в неділю, та ще й у другій половині дня, тож довелося «цілувати клямку».

Музей ділить із сільрадою великий одноповерховий будинок, що стоїть одразу навпроти церкви Вознесіння Ісуса Христа. Це колишня школа. Вона цікава тим, що в 1920-х роках тут навчалася Володимира Бандера, наймолодша сестра славетного Степана. Певний час в Ягільниці жив і він сам — на той час просто 10-річний хлопчик Степанко. Під час українсько-польської війни в травні 1919 року сюди евакуювалась із захопленого поляками Стрия вся сім'я о. Андрія Бандери, військового капелана Галицької Армії.

Отець Андрій залишив родину під опіку шваґра, о. Володимира Антоновича, а сам відбув на фронт, у свій 5-й полк 3-ї бригади 2-го корпусу УГА.

Зазначимо, що, як вже повідомляли «Тексти», найбільшим «архітектурним гербом» все ж варто вважати костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (1730), що в селі Сидорів Гусятинського району Тернопільської обл. Це чи не єдиний у своєму роді християнський храм на планеті. За забаганкою кам’янецького каштеляна Марціна Калиновського, у своєму плані він відтворює його родинний герб — «Калинову». Тобто, у цьому випадку увесь храм і є гербом!

Жванець — геральдичний гуртожиток

Незважаючи на чисельні історичні та природні пам'ятки, містечко Жванець — справжня туристична terra incognita. А все тому, що йому вкрай не поталанило з географією. Останнє зовсім не означає, що сюди можна дістатися лише всюдиходом чи на собачих упряжках. Навпаки — просто через Жванець проходить досить жвава траса, якою щоденно проїздять сотні, а влітку — тисячі туристів. Проїздять, однак, не зупиняючись, бо ця дорога веде з Кам'янця-Подільського до Хотинської фортеці. На тлі цих туристичних діамантів перли Жванця дійсно виглядають якось блякло.

Єдине, на що мандрівники звертають увагу (якщо, звісно, дивляться у вікно автобусу) — незвичної форми храм, що височіє просто біля дороги — Вірменський костел Непорочного Зачаття Богоматері.

В очі впадає безсумнівне оборонне призначення споруди. Вікна маленькі, та ще й розташовані ледь не під самісіньким дахом. Та й стіни чималої товщини.

Зведений 1699 року храм (як, швидше за все, і його попередник) був центром локального міського укріплення, яке відома дослідниця подільської архітектури Євгенія Пламеницька назвала «маленькою стародавньою вірменською фортецею». Залишки цієї фортифікації (чи чогось подібного) й досі видно біля костелу.

В ключі заявленої теми нас цікавлять виключно чисельні герби, що прикрашають його фасад.

Просто над дверима бачимо ягнятко з хоругвою — сюжет, зрозумілий кожному християнину. У нашому випадку Агнець Божий — символ вірменської громади Жванця, якій від початку належав храм. До певної міри це зображення теж можна вважати гербом.

Над Агнцем в овальному картуші вирізьблено герб «Задора» — лев, з пащеки якого виривається полум'я (хоч у Жванці він більше подібний до скаженого собаки). Цей герб належав Лянцкоронським (Вавжинєц [Лаврентій] Лянцкоронський був фундатором цього храму). Герб шляхтичів Лянцкоронських, як бачимо, значно відрізняється від герба графської гілки цієї родини. Правда, в основі графської версії теж лежить «Задора».

Ще вище бачимо одразу два герби під спільною графською короною — «Корчак», що належав останньому власнику Жванця Олександру Комару, та «Доленґа» (герб його дружини Пелагії Комарової з Мостовських). Подібне «шлюбне» поєднання гербів ми вже зустрічали в Язловці та Вишнівці.

З «родзинок» Жванця варто оглянути руїни місцевого замку та чисельні радянські доти «Лінії Сталіна». А до згаданої Хотинської фортеці звідси усього якихось 4 км.

Тут поставимо крапку, бо тема нескінченна, і при повному висвітленні потягне на книжечку, що за обсягом цілком складе конкуренцію «Війні та миру» Льва Толстого.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!