Портрет шляхти. Він розкаже більше, ніж будь-яка хроніка про те, як жили, одягалися, любили наші предки

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9292 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/10/2018Дата публікації

Малювати світських людей — щоправда, в ідеалізованому і синтезованому вигляді (бороди, вуса, зачіски, строї) — почали ще за часів Русі. Але початок розквіту світського індивідуалізованого, психологічного портрету припадає на XVI століття, переважно після з’єднання Великого Литовського князівства з Польщею в одну державу, Річ Посполиту. Зацікавленість у західноєвропейському мистецтві химерно поєдналась із місцевою традицією, що витворило своєрідний характер українського портрету.

Автор: Лариса Вакульницька

Призначення портрету було й утилітарне, і символічне: «на пам’ять» — у своєму замку; у церкві — благодійника-спонсора, болящого, щоб господь не помилився, кому послати здоров’я чи перебування в раю (вотивні портрети), чи над могилою (натрунні).

Найдавніші портретні пам’ятки збереглись переважно на Волині і в Галичині. Світський живопис у Києві, Чернігові чи в Лубнах в XVI столітті зберігся тільки з XVII століття.

Терміну «український портрет» дав визначення видатний мистецтвознавець Данило Щербаківський. Це визначення включає в себе:

1. Портрети, мальовані в Україні її народженцями.

2. Портрети, мальовані поза Україною українцями.

3. Портрети, мальовані чужинцями з українців.

Хто малював більшість з них? Після чотирьох років навчання у майстра учень мав скласти іспити або, інакше, «майстерштіки» чи «штуки». Іспити містили обов’язкові завдання: намалювати картину на релігійний сюжет, наприклад, розп’яття з двома розбійниками і натовпом; велику батальну або мисливську сцену з полюванням, де мають бути вершники на лева чи кабана, або масову рибалку; малювання контерфекту (портрету) у повний зріст з добре знайомої художнику та екзаменаторам натури — щоб можна було побачити схожість.

Трохи про термінологію. Контерфект — інтернаціональний термін, що має латинське походження («contra facere» означає «наслідувати реальність»). Побутував в Україні до кінця XVII століття, аж поки не витіснився сучасним терміном «портрет» від французького «portrait».

Також поширена назва «парсуна» для означення живопису тих часів.

Але «парсуна» — умовний термін, народжений російськими мистецтвознавцями для визначення портретів Московського царства в XVII — XVIII століттях, написаних в іконописній техніці з певним набором ознак, і в цей канон неможливо увібгати портретний живопис України й Білорусі. Власне, зрозуміло, що термін «парсуна» був накинутий нам для нівеляції особливостей нашого мистецтва і для ілюзії «одного народу».

Та повернімося до живописців. Після успішного проходження іспитів майбутній художник вирушав на стажування на два або три роки за кордон — у Болонью, Рим, Саксонію, Нідерланди. Повернувшись, він отримував звання «товариш», вважався кваліфікованим підмайстром і мав право на відкриття своєї майстерні.

Але є одна проблема — під впливом іконопису не підписували свої твори, і тодішня анонімність — захопливий напрям наукових досліджень, що забезпечив роботою цілі покоління вчених. Завдяки цим розслідуванням ми знаємо близько тисячі імен художників України, що працювали в XVI—XVIII століттях. Проте картини «невідомого художника» трапляються дуже часто.

Художники ділились на цехових, придворних (королівських і магнатських) та мандрівних. З певного періоду, на межі XVI і XVII століть, у Галичині православних українців почали видавлювати з цехів, і врешті узагалі заборонили належати до цеху, а отже, суттєво обрізали клієнтуру. Греко-католикам, проте, залишили привілей працювати в цеху.

Як ми знаємо, з XVI століття в Україні отримали широкий розвиток православні братства — об’єднання людей однієї конфесії, різних доходів і діяльності, які вважали за необхідне турбуватися про імідж православ’я на пристойному рівні: підтримувати храми, будувати нові, оздоблювати їх. Залишені поза цехами православні майстри отримували замовлення від братств, а також працювали в передмістях, охоче обслуговуючи невибагливі смаки населення.

У соціальній ієрархії художник вважався звичайним ремісником, і його становище залежало від стану, до якого він належав. Серед митців найчастіше траплялись ченці, ремісники, проте бували й шляхтичі.

Тепер поглянемо на самі картини.

Костянтин Іванович Острозький (1460—1530).

Фрагмент монументального полотна «Битва під Оршею» невідомого художника школи Лукаса Кранаха-молодшого. 1515 рік. Прижиттєве зображення.

На момент битви князю 54 роки. За свідченням сучасників, він був невисокого зросту, але благородного серця, демократичний, щедрий і милосердний. Із 35 битв, якими він командував, у 33-х здобув перемогу.

Похований в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Його надгробок був однією із найвеличніших пам’яток Ренесансу. Могила видатного діяча нашої історії була знищена разом із собором в 1941 році. Між іншим, наприкінці XIX століття біля поховання князя знайшли величезний скарб: 312 кілограмів золота і старовинних коштовностей, які належали Острозьким. Серед них — вельми реалістичний портрет на золотій медалі князя Василя-Костянтина Острозького. Знайдене передали в Ермітаж, воно зберігається там і понині.

Портретів Костянтина Івановича, як і його сина Василя-Костянтина Острозького, існує досить багато. Малювали їх часто, але всі портрети, які дійшли до наших днів, крім постаті князя Костянтина Івановича на полотні «Битва під Оршею», створені після смерті.

Острозькі — непересічні харизматичні особистості й надзвичайно багатий, знатний і шанований рід. Вони походили від Рюриковичів і мали в сім’ї власного православного святого Федора Острозького — його мощі досі зберігаються в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври. Василь-Костянтин — воєвода київський, некоронований король Русі, був багатшим за короля і одним із найбагатших феодалів у Європі — йому належало 80 міст і 2760 сіл.

Рід був поєднаний практично з усією аристократією Русі-України, Білорусі й частково Польщі — їхні портрети прикрашали собою багато родинних галерей. Князі Костянтин і Василь-Костянтин були схожі, їх малювали майже завжди з одними й тими самими атрибутами: пишна борода лопатою та берет.

Василь-Костянтин

Але ось цей портрет Василя-Костянтина без берета зображає втомлену людину похилого віку, яка багато бачила й пережила на своєму віку (князю довелось поховати чотирьох дорослих дітей). До речі, Василь-Костянтин канонізований як праведник і благовірний УПЦ Київського патріархату в 2008 році.

Беата Костелецька

Портрет Беати Костелецької (1515—1576), написаний художником школи Луки Кранаха-молодшого, — досить поширений тип доби Ренесансу, де модель ніби виглядає з «вікна», поклавши руки на нижній край «рами». Шляхетна дама в пишному вбранні, з низкою перлів, подарованих на весілля чоловіком, скріплених «канаком».

Сукня з декольте, прикритим вставкою з тонкої білої тканини — за характерною модою XVI століття. У руках Беата тримає сувій, що символізує її донаторську місію — у 1548 році вона заснувала монастир у Рівному.

Подібне підкреслення соціальної функції портретованого в часи Пізнього Відродження — характерний відхід від гуманістичного уявлення про людину як ідеал і ємність духовної краси — до підкреслення статусу та особистих здобутків. Наприклад, на портреті Раїни Могилянки (матері Яреми Вишневецького і двоюрідної сестри митрополита Петра Могили) змальоване православне Євангеліє, що підкреслює відданість княгині цій конфесії, а на одному з портретів Василя-Костянтина Острозького — монети, які князь пересипає в руках.

Беата Костелецька — матір знаменитої «Чорної княгині» Гальшки (Єлизавети) Острозької, фундаторки Острозької Академії. Шлюб був блискучим і за взаємним коханням: позашлюбна дочка короля Зигмунта І Старого і син найвідомішого полководця Речі Посполитої князя Костянтина Острозького. Здавалось, попереду щастя і довге життя. Але князь Ілля, воєвода брацлавський і вінницький, внаслідок травми на лицарському турнірі, якої він зазнав на власному весіллі, несподівано помирає у віці 29 років, через півроку після одруження.

Їхня дочка народжується через 3 місяці після смерті батька. Між іншим, князь Ілля заради кохання до Беати відмовився від шлюбу з Барбарою Радзивіл, яка колись стане королевою Речі Посполитої, і яку отруять вельможі.

Удруге Беата вийшла заміж ще більш нещасливо. Зваблена заради її багатющих статків молодшим на 21 рік Альбрехтом Лаським, вона була замкнена чоловіком в його замку в Словаччині й перебувала в надзвичайно скрутному становищі — про це свідчать зміст і вигляд її листів з проханнями допомоги, написані розведеною сажею замість чорнил. Але визволення вона так і не дочекалась — надто зацікавлена була Корона в Лаському, організаторі багаточисленних військових походів, які він фінансував зі статків Беати. Жінка померла в 1576 році.

Також Беата зіграла й негативну роль у житті своєї красуні дочки Гальшки (а портрету її немає або не зберігся), поламавши її шлюб із коханим, князем Дмитром Сангушком, бо матір вважала, що він не вартий її.

Але все це було потім, а на портреті струнка молода жінка, несвідома своєї трагічної долі, з не надто розвинутими формами, що теж відповідало уявленням XVI століття про ідеал жіночої краси. Портрет зберігся в копії XVII століття.

Роман Сангушко

Портрет (XVI століття) Романа Сангушка (1537—1571), прославленого перемогами над військами Івана Грозного під час Лівонської війни, житомирського старости, брацлавського воєводи, польного гетьмана Великого Князівства Литовського і «Невідомого в червоній шубі» з Острога (друга чверть 1600-х) несуть на собі яскравий відбиток Ренесансу.

Невідомий у червоній шубі»

Це прекрасно прописані реалістичні психологічні портрети, особливо «Невідомий» — важкий погляд свідчить про звичку до влади, неабиякий розум і суворий характер. Майстерно поєднаними відтінками червоного художник виписує шубу магната. Червоний колір — то колір знаті, цей портрет також має характерну, знайому нам усім «козацьку» зачіску. З такою зачіскою зображений не тільки Невідомий з Острога (Байда? Граф Тишкевич?) — існує цілий ряд портретів великої знаті, тісно пов’язаних з Україною, з такою ж самою зачіскою. Отже, козацькі чуби носили не тільки козаки, а й шляхта.

«Сарматський» портрет

Портрети Криштофа Збаразького (1579—1627), Івана Даниловича (1570 —1628), Катерини Острозької (другої дружини Януша Острозького) і Софії Головчинської (померла в 1605 році) належать до так званого «сарматського» типу портрету.

В основі його лежить легенда про походження знаті Речі Посполитої від племені сарматів — спершу популярна в поляків, а згодом перейнята й українською шляхтою. Такий тип портрету можна легко відрізнити на око, орієнтуючись на герби, пишні підписи на картинах і певну площинність форм. До речі, пізніше, вже за часів держави Війська Запорозького, «сарматський» тип портрету буде популярним і серед козацької еліти XVII століття.

Але український «сарматський» портрет має й регіональні особливості. На відміну від польського, де панував принцип зображувати модель, якою вона є, навіть якщо бридка (блакитна кров настільки благородна, що зовнішні вади не мають жодного значення), українці більше ідеалізували людину і мали схильність до яскравої колористики та декоративності.

Постійна татарська, турецька, московська загрози й необхідність вести оборонну війну, вплив лицарських середньовічних орденів і культури породили моду на «Homo militaris», лицаря, оборонця християнства. На чоловічих портретах знаті чи військових до пояса або в повний зріст неодмінним атрибутом будуть шабля і відставлена вбік рука.

А от портрет 1620 року нащадка давнього українського боярського роду Івана Даниловича (діда короля Яна Собеського), каштеляна львівського, воєводи руського, старости корсунського, чигиринського, белзького тощо, власника Олеського замку, начальника Михайла Хмельницького (батька гетьмана Богдана), який і подарував Михайлу землю біля хутора Суботів під Чигирином), має автора. Його мистецтвознавці визначають як роботу Федора Сеньковича.

Цей львівський майстер родом зі Щирця, іконописець (збереглось декілька його надзвичайно красивих ікон), був головою львівського малярського цеху, хоча й був православним. Часом перед талантом відступають строгі обмеження.

Портрет Даниловича — яскравий зразок українського репрезентативного портрету.

Криштоф Збаразький — нащадок князівського роду, краківський каштелян, кам’янецький, грубешівський і другий староста, фундатор єзуїтського колегіуму у Вінниці, блискучий дипломат, улюблений учень Галілео Галілея (збереглось декілька листів до вчителя), випускник Падуанського університету, за самоідентифікацією «русин» — на Сеймі 1623 року виголосив палку і гостру промову, де називав Унію «колотнечею», що «завдає ран серцю нашої вітчизни», бо «zaden tego rozum, zaden gwalt przemoc tego nie moze, aby na Rusi nie bylo Rusі». Художник невідомий.

Саме Криштоф Збаразький уклав договір із турками, який дозволив звільнити захоплених у полон у битві під Цецорою лицарів, у тому числі, можливо, й Михайла Хмельницького, до звільнення якого Іван Данилович прикладав багато зусиль і грошей, але так і не зумів цього добитися.

Катерина Острозька

А от портрет Катерини Острозької з роду Любомирських (1560—1579) — однозначно весільний. Катерина — друга дружина Януша Острозького.

Художник, очевидно, мав хист до декоративності — її вишукана гаптована сукня на каркасі форми «вертюгаден», мода на яку прийшла аж з Іспанії, химерний чепець, мережаний комір, введений до обігу Катериною Медичі, гармонійно поєднуються з кольорами усіх предметів, зображених на картині, але її обличчя схоже на маску. Між іншим, Януш Острозький — один із тих, хто запрошував на польський престол французького принца Генріха Валуа, відомого всім за трилогією Дюма. Дітей подружжя не мало, Катерина померла, і Януш оженився втретє.

Софія Головчинська

Художник, що малював вдовичку Софію Головчинську, зумів утримати баланс між розкішним вбранням із глибоким декольте, обрамленим мереживом, і милим обличчям. Софія ледь-ледь посміхається і чимось нагадує Джоконду да Вінчі. Портрет був більшим — про це свідчить обрізаний надпис і герб «Порай» Мнішека, старости львівського. А от виріз на її платті натякає, що Софія була ультрамодницею, оскільки мода на декольте тільки-тільки почала завойовувати серця жіноцтва вищого світу, поширюючись з Італії.

Що бідні люди, що знать у тодішніх реаліях рідко жили довго. Чоловіків забирали багаточисленні війни, жінок — багаточисленні пологи.

Може скластись враження, що в XVI — першій третині XVII століття малювали тільки портрети шляхетської знаті. Насправді це не так — з архівних свідчень відомо, що писали портрети й незначних у соціальній ієрархії осіб: купців, лікарів, каноніків, і не тільки в магнатських резиденціях чи великих містах, а й у маленьких, таких як Броди або Заславль.

Зберігся, наприклад, ось цей портрет 17 століття аптекаря й торговця східними товарами Павла Козловського.

Вважається (ця версія не остаточна), що наступний портрет 1635 року Варвари Лангиш, львівської міщанки, дочки Гавриїла Лангиша, члена православного «братства», багатого купця. Автор (що теж неточно) — Микола Петрахнович-Мороховський (1600—1666), теж був «сеньйором» малярського цеху.

Портрет винятково ліричний, написаний у західноєвропейській традиції, малювався як парадний — для жениха, що жив десь у Білорусі. Тоді часто знайомились віртуально, в сенсі заочно — за портретом. Але поки чекали на весілля, Варвара захворіла й померла. І цей портрет повернувся назад, до Львова, його використали як посмертний.

Загалом в українських церквах аж до XIX століття висіло чимало портретів світських осіб, які жертвували на цей храм або були тут поховані.

На жаль, до наших днів дійшла тільки мала частина портретного спадку межі XVI—XVII століть — переважно з родових галерей, тому знать переважає в масиві збережених портретів. Але це всього лише дрібна частина від цілого. І все ж таки дещо збереглось і дає нам уявлення про той період нашої історії та культури.

Словничок:

Каштелян (від castellum — замок, ще побутує город) — управитель замку і прилеглих земель із функціями та повноваженнями у військовій і господарчій сферах. Початково в Польщі те саме, що і «граф». В ієрархії Речі Посполитої другий після воєводи, мав право на місце в Сенаті. Сенат — верхня палата Сейму, який складався з трьох частин: Посольської палати (Ізби), Сенату та Короля.

Воєвода — очільник регіонального уряду, керівник місцевого ополчення (посполитого рушення) під час війни, голова місцевого сеймику. Сенатор. Українські землі після Люблінської унії складалися з воєводств: Руського (з центром у Львові), Волинського (у Луцьку), Київського (найбільше з усіх воєводств держави), Брацлавського, Белзького, Подільського, з XVII століття Чернігівського і Січі (Війська Запорізького). Всі ці воєводства входили до складу Малопольської провінції. Руське воєводство включало 5 земель: Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сяноцьку, Люблінську, Холмську.

Староста — посада і звання, королівський намісник, тимчасовий або постійний власник територіальної округи, що включала місто (міста) чи замок, села, замки, ліси, річки тощо.

Староство — державні землі, що віддавались в нагороду за заслуги перед державою, а часом і просто під заставу задля різних королівських потреб магнатам. Були гродові і негродові староства. Існувала практика передачі староства від батька до сина. Були староства, що територіально охоплювали не тільки повіти, а й воєводства.

Староста — титул і посада, чия вага, політична і судова влада були більшими за каштелянів і воєвод. Бувало, що одна людина могла бути і старостою, і воєводою.

На території України адміністративний поділ за повноваженнями дещо відрізнявся від польських земель, маючи в собі залишки прав і традицій часів княжої доби і Великого Князівства Литовського.

Польний гетьман — заступник командувача постійної армії.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!