2.3 стукача на тисячу населення. Агент НКВС Євгенія успішно «садила» київську інтелігенцію, та ОУНівці її розкусили (+інфографіка)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 11335 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 31/07/2018Дата публікації

Студент Борис Матушевський навіть не уявляв, що його зустрічі з друзями - злочин проти держави. Тим більше він не уявляв, що з їхньої справи почнеться перший політичний процес проти української інтелігенції в УРСР. Матушевський стане одним серед тих небагатьох учасників процесу, які виживуть. А жінка, яка видала Матушевського і його компаньйонів, стане цінною агенткою спецслужб, вона посадить навіть матір свого друга. Її пошлють викривати ОУН. Але розсекретять її саму - і розстріляють на Рівненщині у 1945 році.

Автори: Надія Кельм, Боднар Петро, Володимир Харченко

18 травня 1929 року. У квартиру, де жив віце-президент Всеукраїнської Академії Наук Сергій Єфремов, прийшли з обшуком. Єфремова не затримали, але забрали його племінника Миколу Павлушка. Майже зразу затримали і товариша Павлушка - Бориса Матушевського. Звинувачення - створення терористичної організації. Арешт цих двох студентів дав поштовх справі Спілки Визволення України (СВУ).

Справа СВУ - це показовий судовий процес над частиною української інтелігенції у 1930 році. Їх судили у будівлі державного театру у Харкові. Більшість підсудних - члени Академії Наук, викладачі або колишні політики УНР. Головний обвинувачуваний - Сергій Єфремов, віце-президент Академії Наук та в минулому один з лідерів Центральної Ради. Їх звинуватили у змові та спробі державного перевороту.

Формально, цю справу розпочали завдяки інформації від агентів-інформаторів, які працювали на Державне Політичне Управління (ДПУ - попередник НКВС). За оточенням Єфремова стежили давно. Віце-президент Всеукраїнської Академії Наук і колишній політик УНР не приховував скептицичного ставлення до влади. Павлушко жив з Сергієм Єфремовим і на допитах розповів слідству, де лежить щоденник дядька. Цей щоденник став основним доказом проти Єфремова.

Це - початок однієї з сімейних історій, на які ми натрапили, готуючи матеріал про стукачів радянських спецслужб. В архіві СБУ ми натрапили на дві таких історії, що розвивалися навколо процесу Спілки Визволення України.

Особова справа

В архіві СБУ зберігаються як справи репресованих, так і справи агентів, які стежили за ними. На жаль, до нашого часу дійшло лише 3 тисячі справ агентів. Решту кагебісти знищили в кінці 1990-х.

Дані для графіки ми взяли на сайті Бессмертный барак https://bessmertnybarak.ru/

Для того, щоб зрозуміти, чи багато це - 3 тисячі справ, можна подивитися офіційну статистику НКВД. У 1940 році 47 тисяч людей працювали на органи держбезпеки. Серед них 40 тисяч були таємними інформаторами. Вони писали доноси і збирали інформацію про людей, яких “розробляли” чекісти. Їх кількість дуже варіювалась залежно від області.

Але робота на спецслужби - нестабільне заняття. За 1940 рік 7.5 тисяч випали з агентурної мережі. Когось списали, як “баласт”. Вони не приносили цікавої інформації і нікого не викривали. Саме таких було найбільше. Ще частину репресували, викрили або ж ці люди просто зникли. Деякі агенти стали “двурушниками” - подвійними агентами.

Справи агентів зберігаються у будівлі архіву СБУ на вулиці Золотоворітській. Щоб туди потрапити, спершу потрібно забрати перепустку в приймальні Служби Безпеки. Це своєрідний процес: коли ви натискаєте на кнопку дзвінка у вестибюлі приймальні, відкривається отвір, куди потрібно просунути паспорт. Хто сидить по той бік непрозорого скла, ви не бачите, і так само не бачите, що роблять з вашим паспортом. Ніхто нічого вам не говорить - треба мовчки стояти і чекати, аж поки ваш паспорт не просунуть назад.

Нарешті, отримавши перепустку, ми прямуємо до архіву, щоб розпочати вивчати історію, яка нас зацікавила. Мова йде про агентку Євгенію, або, як її насправді звали, Катерину Міньковську.

На столі архіву на нас чекають сім важких папок, кожна - з номером і псевдо агентки. У першій папці - підшивка з особовою справою: анкета, автобіографія, розписки, протоколи перевірок, повідомлення про нагороди тощо. Частина паперів - розшифровки, надруковані на машинці. Інші списані від руки на випадкових шматках паперу самою агенткою. Але нам потрібно не це, а її послужний список, щоб зрозуміти, де і над чим вона працювала. Знаходимо його аж на 57 сторінці.

Перший же запис звучить так: “В 1928-1930 работала по разработке контрреволюционной украинской националистической организации СВУ (Союз Визволення України) и по существу вскрытие этой организации началось с ее материалов”.

Агентка

Катерина народилася на Харківщині в 1903 році, за національністю - українка. У десять років вона з сім’єю переїхала до Києва. Родина була досить заможною, тому батьки відправили дочку в хорошу школу. Катерина вчилась в українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського Братства на Ярославовому Валу. На початку століття це була одна з двох українських гімназій Києва.

Сама Катерина згадує свою школу так: "Поступление в 1918 году в эту вторую гимназию, во-первых, втянуло меня в группу украинской националистической молодежи, во-вторых, приблизило меня к кругам украинских националистов". Серед її вчителів були Микола Зеров, Олександр Грушевський та інші зірки української інтелігенції. Міньковську завербували, аби вона стежила саме за ними.

Під час Революції Міньковська поїхала з Києва разом з подругою Клеопатрою Тимошенко. Деякий час вони провела в компанії повстанського отамана Юліана Мордалевича, у якого був роман з її подругою. У 1922 Міньковська поселилася у місті Сквира. Там вона познайомилася і одружилася зі своїм чоловіком Олександром Міньковським. Олександр - син священника і молодий музикант. В деяких документах вказано, що він деякий час встиг прослужити парафіяльним священником.

У нього не було причин любити радянську владу, але саме він першим почав працювати на органи держбезпеки. Невідомо, що підштовхнуло Міньковських до співпраці з Державним Політичним Управлінням (ДПУ - політична поліція в ранні роки СССР).

Революція і війна закінчились, навколо - голод і бідність. В той час кожен намагався прогодувати себе і свою родину, як міг. Можливо, їх з чоловіком примусили до співпраці погрозами. Зрештою, могло вплинути й походження - Олександр був сином попа, що автоматично робило його ворогом для радянської влади. У Катерини два брати воювали проти більшовиків, що теж залишало її в хиткому становищі. Утім, працювали вони не тільки через ці побоювання: страх страхом, а за ефективну роботу треба платити. У справу Міньковської вкладено багато розписок на отримання одягу, меблів та харчів.

Міньковська могла щиро розчаруватися у своєму націоналістичному оточенні. Про Юліана Мордалевича та людей, з якими вона жила в революцію, вона писала: "Всякие любовные дела и интриги этих "горе-политических деятелей", провал организации "Повстанкома", ссоры и трусость людей этих вселили во мне разочарование, потом критическое отношение".

Мордалевич зраджував її подрузі, і взагалі і нього була "дружина у кожному селі”. Він створював видимість активного повстання, але фактично нічого не робив. А УНР розтратила всі свої сили. Коли перемога більшовиків стала очевидною, Мордалевич здався владі, а потім його "відпустили" і він виїхав в Чехословаччину.

У 1923 році подружжя Міньковських переїхало до Києва, там вони працювали вчителями у школі. З часом Катерина, за прикладом чоловіка, підписала документи про співпрацю з ДПУ. Перше завдання - стежити за вчителями своєї гімназії. Втім, головний успіх їй принесло стеження не за вчителями, а за родиною Матушевських. Батько сімейства, Федір Матушевський, помер у 1919 році в статусі посла УНР у Греції. Його дружина Віра та сини Василь і Борис жили у Києві.

Прізвище Матушевських часто зустрічається в робочих документах Катерини. У своїх звітах Міньковська писала, що Борис вчися з нею в інституті, і між ними зав’язалась дружба. Він ділився з нею думками про політику, критикував владу, показував особистий щоденник і різні листи. Через неї все це потрапляло до ДПУ. Цієї інформації виявилось достатньо, щоб заарештувати Матушевського і Павлушка. А вже через Павлушка слідчі отримали докази проти Сергія Єфремова.

У той час Міньковські жили на вулиці Дмитрівській. Ми спробували знайти цю квартиру на випадок, якщо там живе хтось, хто міг їх знати. Будинок за номером 19, де була квартира Катерини, знаходиться через дорогу від офісу телеканалу Інтер.

Зараз він розділений на дві секції, 19А і 19Б. Поряд майже не залишилось будинків тієї епохи, місто стрімко перебудовується і росте вгору. Ми запитали кількох жителів, чи не знають вони, де була квартира номер 43. Але нам відповіли, що такої квартири в будинку немає, і Міньковських також ніхто не знає.

Після СВУ

Коли Бориса і його брата засудили, Катерина не втрачала контактів з їхньою сім’єю. Вона продовжувала стежити за Вірою Матушевською. Всі розмови з нею вона записувала і передавала в НКВД. Коли з ув’язнення повернувся Борис, він також продовжував довіряти старій знайомій. Він розповідав їй про націоналістичних емігрантів, про українську колонію в Канаді і про те, що українцям в їхній час безпечніше в Росії. Там не звинуватять у націоналізмі. У 1937 Віру Матушевську заарештують, інкримінувавши створення організації, що допомагає ув’язненим, і саму засудять.

У 1937 році, як пише Міньковська - темп роботи на НКВД дещо знизився. Того року репресії вийшли на свій пік, під гарячу руку попадали в тому числі й колишні слідчі та оперативники у справі СВУ. Розстріляли навіть Всеволода Балицького, колишнього керівника держбезпеки УРСР. Тим не менш, Катерина з чоловіком пережили репресії, без проблем і швидко повернулися в ряди активних агентів.

На початку 1940 років її готували до роботи за кордоном. Керівництво СРСР очікувало війни, а НКВД шукало спосіб закинути своїх людей до середовища націоналістичних мігрантів. У Чехії жив брат Міньковської, якого сподівались завербувати. Перш ніж відправити людину за кордон, її серйозно перевіряли. Тож справу Катерини-Євгенії відправили прямо в центральний офіс НКВД.

В той же час з нею трапилася ще одна цікава історія. В одній із записок Міньковська згадує свого сина Богдана. У сина - проблеми в школі. Він не зміг знайти спільну мову з новою директоркою. Одного дня пожбурив у неї шкільний білет, назвав “жидівкою” і пішов. Міньковська обурюється: “Ему 17 лет, он должен был бы закончить школу, а он сейчас лишь только в восьмом классе”.

Це не вперше у Міньковських були проблеми з людьми єврейського походження. Олександр Міньковський у 1930-х стає диригентом хорової капели, але постійно конфліктує зі своїми підлеглими. На нього є ціла серія доносів від інших агентів, де його звинувачують у стосунках з хористкою. Коли починається скандал, Міньковського звільняють з хору. Олександр жаліється куратору, що новий керівник “жид” і не розуміє української культури.

Початок війни Міньковська провела в евакуації на Кавказі. Повернулась у 1944, щоб дізнатися, що сина розстріляли німці, а чоловік покинув її. Тим не менш, в НКВД не забули про цінну агентку. Катерина почала працювати по справі вже справжнього націоналістичного підпілля в Україні. Особиста справа агентки закінчується розпискою під грифом “совершенно секретно”.

У ньому - список меблів, які купили для “цінного агента Євгенії”: шафа, стіл, три стільці, дві тумбочки і ліжко. Майор держбезпеки Цодиков забрав всі ці меблі собі на зберігання, що й підтвердив розпискою. Катерині Міньковській вони більше не знадобляться. Її стратила служба безпеки ОУН. Але це окрема історія, яку можна прочитати у тут.

Жертви

Борис Матушевський відсидів свої 5 років по справі СУМ/СВУ, після чого повернувся в Україну. Йому не дозволили поселитися в Києві, куди недавно перенесли столицю, тому він поїхав до Білої Церкви. Потім був засуджений повторно, але з нього швидко зняли обвинувачення, а справу визнали помилковою. Борис живе у Мурманській області і місті Кіровськ. Працює на метеорологічній станції і веде листування з матір'ю і братом.

У 1943 Бориса мобілізують до армії, він служить до кінця Другої Світової. А після війни вирішує повернутися в Київ. Йому дозволяють поселитися в колишній квартирі матері. Він працює у Гідрометцентрі і поступово домагається реабілітації матері і брата.

Борис Матушевський і Олександр Міньковський живуть в одному місті. В цьому місті живуть їхні діти і внуки. Борис помирає у 1977-му, через два роки помирає і Олександр. Ще через десять років Верховний Суд УРСР скасує вирок у справі СВУ.

Статистика

На графіках можна оцінити, скільки людей арештували НКВД перед Другою Світовою. Реалізовані - це ті справи, що надійшли до суду. А закриті - це справи, в яких не знайшли складу злочину, або підозрюваний помер.

Інфографіка НКВД. Серед документів, на основі яких ми зробили графіку, були й діаграми

Глосарій:

«Агентурну справу» заводили на людину або групу людей, яких підозрювали в антирадянській діяльності. За такими людьми стежили оперативники і таємні агенти, а зібрану інформацію використовували для обвинувачення в суді. Пізніше термін вийшов із вжитку, і його замінили на “справу групової оперативної розробки”.

Члени нац. шов. к-р організацій - члени національно-шовіністичних контрреволюційних організацій.

Різні а/с елементи - різні антирадянські (антисоветские) елементи.

Іноземні колонії - в цю категорію входили справи проти людей з національних районів і сільрад УРСР. Вони існували з 1923 по 1938 як елемент політики коренізації. В Україні були російські, німецькі, болгарські, єврейські, грецькі та польські райони.

Члени а/с і к-р організацій - члени антирадянських і контр-революційних організацій.

Дякуємо Центру Досліджень Визвольного Руху і проекту "Архіви КҐБ для медіа" за допомогу у роботі над статею.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!