Почайна. Історія про те, як одна людина перемогла забудовників і врятувала річку

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 11195 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/09/2017Дата публікації

Колись Анна Гончаренко працювала кореспондентом у газеті «Бізнес». Вела рубрику «Бєспрєдєл» під псевдонімом Белла Моріна. Писала статті про свавілля контрольних органів. А потім закохалася в драконів. Озера на Оболоні між багаторядними дорогами і житловим масивом справляють враження «технічних», підходити до них не дуже приємно. Сюди звозили будівельне сміття, потім тут смітили жителі. Ці озера — русло легендарної річки Почайни, в якій князь Володимир хрестив киян. Нещодавно Київрада вирішила створити на цьому місці парк, а Почайна повернулася на карти Києва.

Автор: Дмитро Фіонік

Фанатка відродження річки Почайни Аннабелла Моріна (вона ж Белла Моріна, вона ж Анна Гончаренко) — єдина в багатьох іпостасях: письменниця, художниця, журналістка та громадська діячка. «Розумієте, Почайна — це Почай-ріка, вона ж Смородина. За віруваннями слов’ян, її богом був Велес. У східній міфології богів води зображали у вигляді драконів», — поспіхом пояснює вона, крутячи перстень, оздоблений фігуркою дракона.

Активістка Аннабелла Моріна та депутат Київради Костянтин Богатов з рішенням про створення парку «Почайна»

«Баба Яга — це я, — радо продовжує Аннабелла. — Я теж живу на березі Почайни, тобто Смородини, крім того, я — чарівниця».

Аннабелла п’є лате в Макдональдсі й розповідає, як саме, здавалося б, неможлива ідея парку на Почайні от-от почне матеріалізуватися. Можна сказати, ділиться секретами своїх паранормальних здібностей. Ці здібності виникли в неї два роки тому, коли «дух ріки обрав її». Сталося це так.

Дракони на Почайні

План створення парку вздовж збереженого русла Почайни. Клікніть на зображення, щоб переглянути в повному розмірі

Природа перевтілення Аннабелли мені зрозуміла. Річ у тім, що статті в її рубрику «Бєспрєдєл» писав я. І на мій експертний погляд, після п’яти років такої роботи в інтелігентної людини є лише три шляхи: дауншифтинг, алкогольна залежність або творча самореалізація. Аннабелла протрималася сім років. І твердо встала на третій шлях — творчий.

Так в її житті з’явилися пензлі, фарби, карти Таро та езотерична література. Поступово вимальовувався казковий світ, населений міфологічними героями. Але для повноцінного роману у стилі фентезі чогось бракувало. Це «щось» з’явилося зненацька, після того, як вона скупалася в Йорданському озері на Оболоні (воно в неї під будинком).

Місце, де Почайна виходить із-під підземного колектора над проспектом Бандери

Початок 270-метрового колектора над проспектом Бандери

— Був літній день, — згадує вона. — До мене приїхали друзі з малечею, і ми вирішили піти на Дніпро. Але стояла спека, мала завередувала, і до дніпровського пляжу ми не дійшли. Раніше я обходила це озеро стороною, думала, що воно «технічне». А тут бачу: люди купаються. Що мене тоді вразило — вода чиста.

Почала шукати в інтернеті інформацію про озеро — і знайшла згадку про те, що це не просто озеро, а літописна Почайна. Якщо для середньостатистичного містянина цей факт — всього лиш краєзнавча цікавенька, то для езотерично налаштованої Аннабелли — це доленосне відкриття.

Улюблений дракон уже кружляв на заході сонця понад водою, богатир Добриня сидів на березі, допивав останню на сьогодні пляшку пива, а десь в гаражах матюкався та гримів кайданами Кощій.

Намагаючись знайти побільше інформації про ланцюжок озер Опечень (в який входить Йорданське, і який є річкою Почайна), колишня кореспондентка газети «Бізнес» побачила знайомі слова: свавілля, суд, касація. Й дізналася, що вже пару років триває боротьба місцевої громадськості з забудовником, який планує засипати частину озера та побудувати чи то автосалон, чи житлові будинки.

Стало ясно: Горинич, Добриня, Кощій та інші мало захищені верстви населення — в небезпеці.

Аннабелла швидко знайшла спільну мову з активістами. На перший погляд, справи у громадськості були не такі вже й кепські: будівельний паркан зламали, апеляційний суд виграли і, начебто, захистили береги.

— Але коли я подивилася папери, — адвокатським тоном розповідає вона, — то зрозуміла: землекористувач виграв касаційну скаргу, справу передали на повторний розгляд до суду першої інстанції. Коли працювала в «Бізнесі», бачила багато подібних справ, які гуляють по колу. Зрозуміла: щоб радикально змінити ситуацію, у захисників має бути якась яскрава та мирна ідея, проти якої ніхто не зможе постати, яка надасть інвестору можливість заробити, не знищуючи озеро, а людям — сили його захищати. Треба донести до людей — до влади, до мешканців, до підприємців, що це не просто водойма, це — Почайна!

Відкрита ділянка Почайни неподалік торговельного центру «Плазма»

Крім того, визнання Почайни давало можливість надати ланцюжку озер статус історичного ландшафту. Це б унеможливило подібні конфлікти в майбутньому. Але пояснити міській владі, що це за водойми, було дуже непросто.

Почай-ріка, вона ж Пучай, Почев, Пічаня, Пачаня, Опічань. Вона ж — річка Йорданська. У цих водах князь Володимир Святославич хрестив киян у 988 році. Щоправда, нижче за течією. Тисячу років тому її гирло було там, де зараз стоїть пам’ятник Маґдебурзькому праву. Там же в Почайну впадав Хрещатицький струмок. Але ніхто достеменно не знає, де саме було її верхів’я.

Найпоширеніша експертна думка: Почайна була довгою протокою Дніпра, що починалася між Києвом та Вишгородом, на північ від сучасного озера Міністерського, утворювала озера-стариці (водойми, які утворені на старому руслі річки) на сучасній Оболоні й тягнулася широкою стрічкою по Києво-Подолу вздовж Дніпра. У нижній своїй течії майже зливалася з Дніпром — їх розділяла піщана коса завширшки 15—20 метрів.

У такому вигляді річка проіснувала до початку XVIII століття. У 1720—1740-х роках у косі зробили канал. Коса перетворилася на острів, який поступово зменшувався і в 1829 році зник остаточно. Так Почайна почала скорочуватися. Підкреслимо: не зникати, а саме скорочуватися. Ще в 1931 році вона була позначена на радянських картах як однойменна річка, що впадає у Дніпро на Оболоні. Найстрашнішим ударом для неї стала забудова Оболоні. Пісок для намиву житлового масиву добували з її озер та заболочених стариць, а річище перекрили лінією метрополітену.

Замість усіх її імен записали в документах: «Відкрита дренажна система Опечень». Під такою назвою озера Оболоні передавалися на баланси комунальних підприємств. Скалічена та засмічена літописна ріка все ж таки залишилась рікою: вона тече, розливається озерами, приймає притоки (річки Коноплянка, Курячий Брід, Сирець) та впадає у дніпровську затоку Вовкувата (біля Московського мосту).

Її хвилі гойдають качок. В її водах та на її берегах живуть болотні черепахи, мідії, видри й бобри. А якщо вірити Аннабеллі, то й дракони, Баба Яга та інші слов’янські архонти, що мешкали тут ще до хрещення Русі.

— Незважаючи на все це, Почайна вважалась зниклою, — сплескує долонями у перснях Аннабелла. — Виходило, що реально вона є, а юридично — нема.

Заради чого чи кого пробивати стіну? На це запитання немає раціональної відповіді. Лише ірраціональне відчуття правоти. Аннабелла з кількома однодумцями звернулася за підтримкою до Інституту археології НАН України та Подільської археологічної експедиції. Потім — за експертним висновком в Інститут водних проблем та меліорації Національної аграрної академії. Вчені підтвердили, що оболонські озера, невеличкі протоки між ними та річка від них до Дніпра — це та сама Почайна. Історики й географи навіть погодилися підписати відкритого листа до міської влади про збереження та повернення Києву Почайни.

Цю ділянку, де річкове русло Почайни поміщено в лоток, хочуть звільнити від бетону

Замість бетону береги будуть укріплені більш гуманно — з використанням каміння та інших природних матеріалів

Директор Центру археології Києва Михайло Сагайдак розповів Аннабеллі про знайдене у верхів’ях річки стародавнє протослов’янське поселення. 66 унікальних жител були розкопані археологами Іваном та Ганною Шовкоплясів. У 1960—70-х роках подружжя Шовкоплясів вивчало, як на цих берегах жили, будували, кохали, молились та помирали люди протягом дев’яти сторіч, починаючи з II століття до нашої ери.

Професор Шовкопляс впав у немилість радянських академіків через те, що не дав вивезти скіфське золото з території України до ленінградського музею. Артефакти вдалося зберегти, але з того часу Шовкопляса вважали неблагонадійним і поступово усунули від великої науки. Розкоп на Оболоні законсервували, а саме прізвище Шовкоплясів майже стерлося з вітчизняної історіографії.

— Інформації про розкопки у відкритих джерелах було мінімум. Лише якісь коротенькі довідки. Це тільки здається, що інтернет знає все, — пригадує Аннабелла. — Довелося йти в бібліотеку. От ви давно востаннє були в бібліотеці? А я — ще як у школі вчилася.

Вона записалася в наукову бібліотеку імені Вернадського й одразу ж познайомилась зі співробітницею відділу картографії Тетяною Іванівною — донькою археологів Івана та Ганни Шовкоплясів.

— Ще не розуміючи, як працює бібліотека, підійшла до першої ліпшої співробітниці на другому поверсі та попросила «усі матеріали розкопок Шовкоплясів», а вона запропонувала мені увійти до сусіднього приміщення, де у відділі картографії працювала донька цих археологів. Це була нереальна, фантастична зустріч, — каже Аннабелла, робить невелику паузу, і додає: — Я не вважаю, що це був випадковий збіг обставин.

Цілі двох жінок збіглися. Тетяна Шовкопляс прагнула зберегти пам’ять батьків. Аннабелла Моріна — захистити Почайну.

Вони підняли усі професорські звіти під назвою «Розкопки на річці Почайні на Оболоні». За тиждень зробили стислий аналіз десятилітніх археологічних досліджень. Віднайшли усі історичні карти. Протягом п’яти днів, крок за кроком, прослідкували, як змінювалося русло. Як зникла коса між Почайною та Дніпром, як річку відрізали від гавані, як перегородили залізницею…

Берег Почайни біля початку вулиці Вербової

— Але у верхів’ях, там де проводили розкопки Шовкопляси, вона залишалася у старому руслі, уявляєте?! — не стримує емоцій Аннабелла.

Ці п’ять днів відкриттів вона пам’ятає майже похвилинно.

— Незважаючи на свої шістдесят сім, енергії у Тетяни Іванівни було достатньо, та й взагалі вона не виглядала на свій вік: підтягнута, худорлява, можна навіть сказати, спортивна. Для неї ця робота мала великий сенс.

Єдина заковика — точне місце розкопок. За радянських часів детальні топографічні карти вважалися секретними. А в археологічних звітах координати не згадувались. Але все, що можна було знайти, вони знайшли. І були щасливі.

— Пам’ятаю, як у п’ятницю спускалися сходами. Був пізній вечір. Коли розходилися, я подарувала їй талісманчик — нефритове слоненя. Її тато був найкращим знавцем тих часів, коли на землі жили мамонти, усі її дитячі фото —з розкопок серед величезних кісток.

Позіхнувши, продовжує:

— Приїжджаю додому — дзвінок. Тетяна Іванівна радісно каже: «Знайшла! Знайшла фото батька зі студентами на розкопках!» Виявилося, що по цій картці можна визначити конкретне місце розкопок. Зараз ми вже знаємо, де це: Богатирська вулиця, біля школи. Там зараз футбольне поле. У суботу та неділю я їй свідомо не телефонувала — треба ж дати людині відпочити.

Коли наступного разу Аннабелла прийшла до бібліотеки, то ще на вході почула, як працівники про щось шепочуться.

— Якісь дивні слова, згадується прізвище Шовкопляс. Питаю: «Що? Що сталося?» Мені відповідають: «Тетяна Іванівна померла».

Труби неподалік озера Вовкувате

Хазяйка ріки

«Не розумію, — каже Аннабелла. — Напередодні в неї було стільки енергії… Жила вона самотньо. На вихідних їй дзвонила подружка — не додзвонилася. У понеділок зламали двері. Не розумію…» Офіційна причина смерті: серцева недостатність. Я перепитую, чи збереглися фото батьків Тетяни Іванівни. «Так, — відповідає Аннабелла і повторює: — Не розумію».

На її плечі звалився дивний скарб. Наступництво? Спадок? Заповіт? Відповідальність за дружбу? Чи здатність чути голоси тих самих людей, що жили, будували, кохали, молились та помирали на берегах Почайни, починаючи з II століття до нашої ери? Усі ці запитання, їх інтерпретації та можливі відповіді зливаються для Аннабелли у формулу: «Ріка обрала мене».

Над почайнинськими озерами кружляли дракони, міняючи кольори хмар та власні імена: вересень, жовтень, листопад, грудень… Час спливав під гру пальців на комп’ютерній клавіатурі: Аннабелла заповнювала прогалини у Вікіпедії, створила групу у Фейсбуці. Підготувала відкритого листа вчених до міської влади про захист Почайни у вигляді петиції, яка, на жаль, тоді так і не набрала 10 тисяч голосів. Розуміла, чому: Почайна ще мало відома. Сакральну річку встигли забути за кілька десятиліть. І знов писала: статті, сценарій фільму про Почайну і, звичайно ж, нариси про драконів. Січень, лютий, березень, квітень… Стоп.

Чотирнадцятого числа квітневий дракон розчинив вікна й приніс жахливу новину: на розгляд міськради внесено детальний план території (ДПТ) Петрівка-Оболонь.

— Ви знаєте, що таке ДПТ? — дивиться на мене Аннабелла. — На його підставі затверджуються будівельні проекти. І ось цим детальним планом була передбачена забудова залишків русла Почайни. По ньому мала пройти магістральна дорога. А поруч із руслом — котеджі та багатоповерхівки. Це був вирок.

Перше, що зробила Аннабелла, — великий плакат: «Не вбивайте річку Почайну, в ній хрестилась Русь!». І пішла з цим хендмейдом під стіни міськради.

— Мене вважали божевільною, — тихо каже вона. — І депутати Київради, і журналісти… Може, вони й були праві… Але я вмію не тільки мітингувати. Я ж спеціаліст по бєспрєдєлам: знаю, як бюрократичний апарат працює.

Протягом кількох місяців Аннабелла щотижня реєструвала мітинг. Кожного четверга збирала під Київрадою усіх своїх знайомих. Водночас бомбила департаменти та відділи КМДА офіційними листами та запитами, вимагаючи повернути Почайні історичну назву, надати її берегам особливого статусу та припинити забудову. Озброївшись експертними висновками профільних інститутів, доводила, що знищення русла — злочин перед історією та природою.

— Я підходила до депутатів та чиновників, заглядала їм в очі і казала: «Це мирна річечка, вона нікому зла не робить, а її віками калічили. Невже ви будете тими останніми, хто її доб’є?» Хтось сміявся, хтось сахався, хтось замислювався. Більшість замислювалися — по очах бачила.

Несподівано у неї з’явилися таємні союзники у «ворожому таборі», тобто серед чиновників.

— Людина, ім’я якої не можу назвати, показала мені перші радянські плани забудови Оболоні. Виявляється, на них Почайна таки була названа Почайною, а метро планувалося пустити не тунелем, який перекриває русло, а по мосту. Вони прекрасно знали, де будували…

Серед міських депутатів також знайшлися однодумці. І поки тягнулася сесія Київради — все минуле літо — друзів більшало, взаємини міцніли. З’явився постійний партнер — з Костянтином Богатовим вони утворили волонтерську команду, що прибирала береги.

Прибирання — це був ще один фронт боротьби за Почайну. Аннабелла згадує, що спочатку активісти не розрахували сили:

— Там прямо за табличкою «Сміття не викидати. Штраф» було невеличке, на перший погляд, сміттєзвалище. А виявилося, що гігантське. Нас було п’ятдесят, але ми в якийсь момент зрозуміли: самі, звичайними грабельками нічого не зробимо. От уявіть, що ви бачите невеличкий засмічений пагорб, починаєте прибирати й виявляється, що то не пагорб, а будівельні відходи. Або йдете по берегу, а земля чомусь пружинить. Копнули — півтора метри скловати… Жах.

— І що, всі вороги поступово перетворювалися на друзів? — я повертаю Аннабеллу до попередньої теми.

— Не всі, звичайно. Мене розкладали на атоми, дізнавалися, з чого живу…

— До речі, вам же допомагали різні люди… Гроші давали?

— Великі гроші — ні. А якщо треба було купити насос, встановити інформаційний щит — скидалися фейсбучним колом. Комунальники допомагали сміття вивозити, тачки давали. Директор комунального підприємства «Плесо» Денис Пікалов дуже посприяв відновленню річки. Запишіть: прогресивний хлопець. Підключився також Зеленбуд. На великій ділянці берега довелося екскаваторами знімати півтораметровий шар будівельного та побутового сміття. І повітря там таке було…

— Яке?

— Розумієте, ми все вичистили, а дихати все одно важко. Тоді нам дали машину дерев’яних трісок, щоб можна було цю ділянку засипати. Це там, де підпірна стіна, знаєте? А ще, — очі Аннабелли загоряються, — нам фарби акрилові подарували. І ми ту стіну розмалювали: князь, ідоли, дракон.

Підпірна стіна — це гофрований бетон біля двох метрів заввишки і сто в довжину. Писати портрети на нерівному бетоні, зберігаючи пропорції персонажів, майже неможливо. Але Аннабеллі з подругами це вдалося. Примудрялися малювати під сонцем і навіть під дощем, ховаючи на ніч фарби та пензлі в найближчій сторожці.

Графіті розповідає про історію Почайни від язичницьких часів до прийняття Києвом християнства. Фото з сайту my-obolon.kiev.ua

З її щоденника тих днів: «Дощ посилюється. Наскрізь промокла, вся в фарбах та землі, стою біля підпірної стіни, що йде вздовж забутої річки у занедбаному районі і, сміючись, розмовляю з князем: «Вирішив прийняти християнство — чудово, але сам процес викликає масу запитань, князю…» Втомившись, дощ несподівано вщухає. З-за повороту з’являється зграйка пацанчиків. Проходять за моєю спиною. Один затримується, начебто розмовляючи по телефону. Боковим зором роздивляюся його обличчя: припухле, у синцях. Хлопці гуляють, аякже: глухий райончик, глуха стіна, глухий князь. Розумію, що в мене не більше трьох хвилин, і починаю просуватися в бік сторожки…»

Зараз на підпірній стіні стилізована панорама — історія переходу Русі від язичництва до християнства. А неподалік, зусиллями тих самих волонтерів, з’явився інформаційний стенд з історичною довідкою та план-схемами річки. Поступово звалище будівельних відходів перетворювалося на паркову місцевість.

Частина озера Вовкувате

Одночасно потенційні забудовники, що лобіювали детальний план території, почали змінювати свої проекти. Результат: у серпні 2016 року на розгляд Київради винесли новий ДПТ Петрівка-Оболонь, в якому магістраль перепроектовано в інший бік, а висотки та котеджі щезли.

14 липня 2016 року відбулося голосування. Воно стало тріумфом Аннабелли: русло Почайни вдалося зберегти повністю. Зал вітав своє рішення оплесками. Хоча аплодували насамперед Аннабеллі, яку на той момент знали майже всі депутати.

Навіть короткий перелік досягнень Аннабелли Моріної та її однодумців за два роки боротьби вражає. Почайна повернулася на карти Києва. Створено невеликий парк «Почайна» біля русла. Розпочато процедуру перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайну». На Оболоні з’явилася вулиця Йорданська та вулиця сім’ї Шовкоплясів. Аннабелла зареєструвала та очолила громадську організацію, яка за підтримки КМДА провела серед архітекторів конкурс на найкращий проект ландшафтного парку на Почайні та повернення річки до життя.

Боротьба, звісно, триває. Як колись Аннабелла відвойовувала у забудовників річище, так сьогодні відвойовує гектар біля гирла.

Проблеми були і будуть завжди. Але тепер — і це вже очевидно — Почайна також буде завжди. Тому що у неї є покровителька.

Читайте також нашу розповідь про заховані під землю річки Києва, на яких тримається місто. Там є дуже крута карта :)

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!