Спогади Скоропадського: утопія порядку посеред революційного моря

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9369 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 02/12/2016Дата публікації

Скоропадський нарікав, що йому постійно доводилося маневрувати між радикально протилежними настроями і групами у суспільстві. Між реставраторами, які мріяли, що «все повернеться й буде по-старому», та ліворадикалами з безумними прожектами. Між хаотичним духом широких мас і диктаторськими замашками окремих кіл і діячів.

Читав: Олег Коцарев

У «Нашому Форматі» видали спогади гетьмана Павла Скоропадського про 1917-1918 роки. Є ефектні описи обстановки, стратегічний аналіз і прогнози, що втілились. А є й наївне самовиправдання та смішні мантри про неможливість життя нарізно України і Росії.

Останній гетьман України Скоропадський залишається однією з найбільш суперечливих і найменш осмислених постатей перших Визвольних змагань (1917—1921 роки).

Відомості про нього і про організований ним досить химерний державний організм часто обмежуються кількома негативиними стереотипами в антипатиків і кількома позитивними в симпатиків. Цю ситуацію варто змінювати.

Хоча б через те, що гетьманат існував понад півроку (в реаліях тих часів – термін вельми поважний!) і що сам Скоропадський суто у військовому сенсі відіграв важливу роль у бойових діях на території України в перші два роки революції. Поліпшенню розуміння цього історичного персонажа, звісно, сприяють його мемуари. Їхні попередні публікації вже давно стали бібліографічною рідкістю.

У погромах і пожежах

Цікаво, що свої спогади Павло Скоропадський написав одразу «свіжими слідами» після зречення влади та втечі з України, в 1919 році. Тобто це текст без великої дистанції до зображуваних подій.

Що ж найбільше привертає увагу в зображенні колишнім гетьманом подій, у яких йому випало брати участь?

По-перше, це яскраве зображення хаосу, в який занурилась Україна за час революції. Скоропадський, звичайно, був людиною доволі консервативною, в чомусь міг перебільшувати, проте багато зображених сцен виглядають дуже вже натурально. Тут і нескінченні крадіжки та грабунки, й розпад систем життєдіяльності суспільства, і цілі натовпи людей-«привидів», які блукають, переховуючись від тих чи інших сил та загонів.

Нащадок поміщицького роду, з особливою увагою Скоропадський ставився до варварського руйнування панських маєтків. Величезна хвиля таких погромів пройшла Україною наприкінці 1917 та на початку 1918 року.

Її сліди досьогодні легко зауважити: саме через неї не збереглося чимало гарних палаців, деякі перетворилися на руїни (від окремих позалишалися по кілька самотніх колон – ніби від античних міст), інші відносно вціліли, але навіть без натяку на автентичні інтер’єри.

Величезний пласт культури майже знищено. В описах утрачених або понівечених пам’яток дати пожеж і погромів часто вказуються без пояснень або все списується на самих лише більшовиків. Спогади Павла Скоропадського ілюструють, що часто погроми починалися на територіях, не підконтрольних комуністам, а участь у них брали звичайні селяни, солдати, просто пересічні мешканці.

Нерідко громили й працівники маєтків – про таке Скоропадський розповідає описуючи події в білоцерківській «Александрії». Сьогодні це – головний туристичний об’єкт у місті, можна уявити, що Біла Церква привертала би значно більше уваги, якби зберігся не тільки парк, але й палац. Ось один із найефектніших епізодів на цю тему. Його дія також відбувалася на Київщині:

... Мы остановились у крестьянина.

Забавно и в то же время грустно было слышать его спокойный и деловитый рассказ, как он грабил соседнего помещика. Никакого сомнения в правоте своего дела, причем оказалось, что ему достались лишь низ от какого-то большого стола и несколько листов железа. Я его спросил, почему он так мало взял.

- Да, - говорит он, - все больше палили и ломали, потом уже спохватились брать, да поздно было.

- А вы что же, больно сердиты были на помещика, что сильно жал вас?

- Нет, барин был добрый, мы с ним по-хорошему жили, да так уж вышло…

Утопія порядку

Свою боротьбу з хаосом Скоропадський поставив у центр власних спогадів. Скажімо, тут можна прочитати про дії Першого Українського Корпусу під його командуванням – оборону Києва (натоді вже центру УНР) із західного боку, звідки йшли з фронту збільшовичені загони.

Історики підтверджують: якби не українізована частина військ колишньої Російської імперії, які підпорядковувалися Скоропадському Київ мав усі шанси впасти до рук більшовикам іще в 1917 році, що перекреслило б символічні, знакові, міфологічні перспективи проголошення незалежності УНР.

Відновити порядок, щоб протистояти навалі більшовиків – так у загальних рисах сформулював Павло Скоропадський одну з головних місій свого урядування. Цим же мотивував і державний переворот. Мовляв, інших способів зупинити анархію просто не існувало.

Теза дискусійна – та в кожному разі обмірковувати гетьманський переворот 1918 року набагато краще, коли маєш під рукою принаймні офіційні, публічні міркування головної дійової особи.

При цьому гетьман станом на 1919 рік не вважав себе монархістом чи взагалі реакціонером. Він твердив, що не мав жодних намірів повернути суспільний устрій у дореволюційне річище, натомість був демократом і хотів після наведення елементарного ладу, організації належного війська, влаштування аграрної реформи запровадити парламентаризм.

Декларовані цілі справді мали «центристський», або, за висловом самого Скоропадського «серединний» характер:

Відновити повноцінну приватну власність і при цьому дати землю селянам.

Відбудувати сильний державний апарат і забезпечити демократизм.

Розвивати українську культуру, українську мову, освіту і т.п., проте не дозволити зачіпати панівних позицій російськомовного і російського населення.

Як на умови революції, програма не дуже реальна. Що йуспішно довів гетьман. Попри окремі успіхи в окремих галузях, «серединні» ідеали Скоропадського не наближались до життя, а тільки віддалялися. Не знайшлося досить рішучих і компетентних людей, готових його підтримати.

Гетьман-центрист поміж радикалів?

Брак команди і брак широкої активної підтримки в суспільстві – приблизно так визначив гетьман у спогадах причини поразки Української Держави, так називалася Україна в часи Гетьманату.

Скоропадський нарікав, що йому постійно доводилося маневрувати між радикально протилежними настроями і групами у суспільстві. Між реставраторами, які мріяли, що «все повернеться й буде по-старому», та ліворадикалами з безумними прожектами.

Павло Скоропадський. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ: Наш Формат, 2016.

Між хаотичним духом широких мас і диктаторськими замашками окремих кіл і діячів. Між «українськими колами», які вимагали швидких і масштабних заходів українізаційного характеру, та «росіянами», котрі досі не визнавали ніякого окремого українського народу, його мови, а Україну називали не інакше, ніж опереткою.

Звісно, тут у пана гетьмана годі не зауважити самовиправдань. З мемуарів ненав'язливо випливає картина, в якій добрі й помірковані наміри ясновельможного розбиваються об нездарність, нечесність і радикалізм його підлеглих.

І хоч багато в чому погодитися зі Скоропадським із сьогоднішньої перспективи можна, все-таки треба визнати, що саме він визначав неуспішну лінію Української Держави. Саме він вибираючи поміж радикалами різного роду в драматичний момент дав карт-бланш російським шовіністам, а не комусь іншому.

Досить згадати цілковито безумне призначення головнокомандувачем у листопаді 1918 року одіозного Федора Келлера, що його проросійські й монархічні погляди вважав «надмірними», уявіть собі, навіть сам Денікін. Може, Скоропадський робив подібні призначення й без задоволення, але несе відповідальність таки він.

При цьому гетьман із подивом відзначав, що українці з росіянами не хотіли миритися, йти на компроміси навіть перед більшовицькою загрозою.

Що ж, або він справді наївно не розумів обстановки, значення національного питання, або пізінше вирішив заховатися за таку наївність.

На користь першого свідчить визнання Скоропадським наприкінці спогадів правоти Винниченка (якого загалом він ставив не надто високо) в тому сенсі, що будь-яку українську помірковану та примирливу пропозицію росіяни сприймуть лише як капітуляцію.

Тези Павла Скоропадського в цьому самому національному питанні виглядають, як на сьогодні, скандально. Університет святого Володимира він не дозволив українізувати, «щоб не розладнати роботу».

І хоч сприяв відкриттю нових українських навчальних та інших закладів, ті ж спогади написав російською, взагалі, залишався тривалий час людиною російської культури. Україну і Росію бачив лише у федеративному зв'язку, й у жодному разі не окремо.

Регулярно видавав пасажі про галичан, уніатів, їхню шкідливість і чужість для «російських українців» просто-таки в дусі сьогоднішньої «колорадської» пропаганди.

Та при цьому варто наголосити, що Скоропадський послідовно запевняв: Україна все одно буде, «українське питання» вже нікому не вдасться проігнорувати, а пригнічення України Росією повинне скінчитися.

Така мішанина ідентичностей і концепцій тоді була притаманна дуже помітній частині суспільтва. Звісно, вона, м'яко кажучи, не сприяла успішній побудові нової держави.

Прогнози, що здійснилися

Невдалий політик-практик, Скоропадський, тим не менш, володів непоганим теоретичним стратегічним аналізом, зрештою, був розвинутою, культурною, розумною людиною. Його ідейна еволюція на еміграції, перетворення на самостійника-монархіста свідчить, що він умів працювати над собою та розвиватися.

Це дозволявло йому нерідко робити напрочуд влучні прогнози. Не складно було спрогнозувати перемогу більшовиків у той час коли їхні пртивники постійно конфліктували. Так само багато хто передчував плачевні перспективи Директорії УНР, яка скинула Скоропадського. А от передбачити ще й дикий капіталізм після більшовиків – це вже справа набагато серйозніша:

Я не сомневаюсь, как и не сомневался раньше, что всякие социалистические эксперименты, раз у нас правительство было бы социалистическое, повели бы немедленно к тому, что вся страна в 6 недель стала бы добычей всепожирающего молоха-большевизма.

Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой!.. Не тот слабый, мягкотелый, который тлел у нас до сих пор, а всесильный Бог, в ногах которого будет валяться и пресмыкаться тот же народ.

Так само викликає повагу те, що писав Скоропадський про західних союзників.

Так как хлеб из Украины, — именно то, что недоставало большевикам, — польется широкой рекой на север, как результат — окончательный подрыв всякого уважения к небольшевистским начинаниям в бывшей России среди и союзников, и немцев, а затем уж трудно сказать, что будет. Меня даже не удивило бы, если бы на западе родилась теория сближения с нашими насильниками. Ведь не следует забывать, что запад населен людьми реальной политики, а не господами, парящими в облаках, как большинство русских, не говоря уже об украинцах, которые, ничего еще не имея, рисуют себе картину, что вся вселенная у их ног.

Тут варто нагадати, що писалося це в пору, коли набирав сили Білий рух, підтримуваний Антантою, і дуже багато хто вірив, що Захід допоможе довести цю справу до кінця, а в крайньому разі втрутиться безпосередньо, через повномасштабну інтервенцію. Саме ці ілюзії набагато пізніше висміювали Ільф і Петров, змальовуючи «Союз меча и орала» з гаслом «Заграница нам поможет». У цьому сенсі міркування гетьмана, до речі, можуть бути корисними й для сьогоднішної України.

Окрім великої політики, в спогадах Скоропадського читачі знайдуть чимало інформації, що стосується побуту, житейських подробиць гетьмана і його доби. Від купань у Дніпрі до небезпечних подорожей у розпал повстань і бойових дій.

Особливо жваво Павло Скоропадський розповідає про одну таку свою мандрівку. Її він мусив відбути – інкогніто і пограбований – узимку на відкритій залізничній платформі, з якої майбутній голова держави на одній із зупинок випав (давши ще один привід пожартувати зі свого прізвища).

Мемуари гетьмана супроводжено статтями трьох науковців, істориків – упорядника видання Ігоря Гирича, Ярослава Пеленського та Георгія Папакіна. Ці статті розповідають про створення мемуарів, їхній контекст. А також порівнюють їх із інформацією з інших джерел, що допоможе читачеві не потрапити під надмірний вплив авторської точки зору.

Павло Скоропадський. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ: Наш Формат, 2016.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!