Г

ГСВ — головний сержант взводу. На чому тримається дисципліна у війську. Розділ із книжки Дмитра Крапивенка

Texty.org.ua продовжують публікацію фрагментів майбутньої книжки “Усе на три літери” бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка.

Перший розділ “Бог” про ставлення до віри та релігії на фронті можна прочитати за посиланням. У другому уривку “РАО” Дмитро пише про військове майно. Третя розповідь “А.У.Є.!” про строкатий склад людей на фронті, зокрема тих, які мали колись проблеми із законом. У четвертому фрагменті “Дід” йдеться про “олдскульних” солдатів. П’ята історія присвячена командно-спостережному пункту. Шоста — навчальному артилерійському полку.

У сьогоднішньому розділі йдеться про те, на чому ґрунтуються влада й авторитет у підрозділі.

За час нашого перебування в “учебці” Горинича (взводний із палаючим перегаром із попереднього розділу) зняли з посади й відправили бозна-куди, подейкували, що в ТЦК у рідний Кременчук.

За старшого в нас тепер був Сергій Заєць — наш головний сержант, справжній протитанкіст, в АТО воював у 95-й бригаді, обороняв Донецький аеропорт. Чолов’яга в усіх сенсах позитивний і шанований побратимами. Але бути командиром він категорично не хотів і зголосився побути на “фішці”, доки не призначать нового взводного.

Чорнобильська зона

На бригадних складах ми отримали нарешті протитанкові засоби: замість омріяних “Джавелінів” радянські 1983 року народження “Метиси”. Але як не крути, а ПТКР б’є недалеко, зате легка й проста в розгортанні. Далі ми поїхали всім батальйоном у Чорнобильську зону прикривати білоруський кордон на випадок повторного прориву.

Несли справжнє бойове чергування, облаштовували позиції, мокли під зливами, обживали хати, які не бачили людей від 1986 року, ходили купатися на Уж звіриними стежками (інших тут бути не могло), відкопували сліди недавнього перебування ворога: пакети від сухпайків “Армия России”, пачки з-під цигарок російського виробництва, якісь вже важко розпізнавані елементи їхньої амуніції, рубали “ліани” — чагарники, у яких могли заплутатися дроти від наших ПТКР.

Після тижня досить-таки важкого чергування під проливними чорнобильськими дощами нас відзначили великою нагородою: п’ятиденною відпусткою. Для мене вона промайнула зі швидкістю комети. Пам’яттю про моє тодішнє перебування в Києві стала хіба що татуха, набита Рудою Надюхою — ядерної енергії майстринею.

Готичного вигляду козак Мамай, що сидить на пагорбі з черепів. Те саме зображення, яким хвалиться голова СБУ, — у його кабінеті є картина з точно таким самим Мамаєм. Ні, ми не змовлялися.

Новий взводний

Дімон дзвонив мені з позицій мало не щодня і розповідав, як там іде служба. Була одна приголомшлива новина:

— Нам взводного нарешті призначили!

Отакої. Щойно ми, четверо киян, які повернулися з відпустки, вистрибнули з буса, що нас привіз, побачили диво дивне: біля хати, де жили пацани з нашого взводу, стояв 131-й ЗіЛ — перша штатна машина підрозділу. 1974 року випуску. Приїхав бензовоз, щоб наповнити його бездонні баки. Керував усім процесом середнього зросту міцний чоловік із чіпким і суворим поглядом. Нас він мовчки окинув оком.

Він мав звання сержанта, за погонами не гнався, воював безперервно з 2014-го

— Це наш новий командир, — встиг хтось сказати пошепки.

— Юра, позивний Холодний, — представився він сам, щойно закінчили заправку ЗіЛа.

Він мав звання сержанта, за погонами не гнався, воював безперервно з 2014-го в різних бригадах, але завжди в махрі (піхоті. — Ред.).

Починав в АТО разом із нашим нинішнім комбатом. Ось і зараз повернувся з-під Бахмута, розповідав, як сиплеться той фронт, що був до повномасштабки. Я швидко знайшов із ним спільну мову, бо знали одні й ті самі місця і часом одних і тих самих людей у різних підрозділах.

— Дімон, ти ж місцевість біля Бахмута нормально знаєш?

— Та непогано, трохи накатав за волонтерські часи навколо нього.

— От, клас, покажеш нам, де там смачна піца, — вклинюється в нашу розмову Колька.

— Боюся, братан, що нам не до піци там буде.

Спочатку Юрок був не дуже багатослівний. Придивлявся. Аж десь під вечір виголосив свою “інавгураційну” промову.

— Горинич тут після себе такий бардак лишив, що ми ще довго будемо це розгрібати. Але нічого, розберемося. Головне що? Роботу робити. Будемо робити, і до нас як до людей ставитимуться. Долбойоби й бюрократи, штабні заробітчани здатні вбити патріотизм у кожному з вас. Я знаю, бо з 2014 року воюю. Але ми не цих долбойобів захищаємо. А наших матерів, дітей, дружин. Щоб до них не прийшли, як у Бучі. От і всі цілі війни, нічого більше вигадувати не треба. Будемо мужиками, нас поважатимуть. Я готовий прикривати якісь ваші зальоти, всяке буває. Але якщо будете робити роботу. Якщо ні, то нахуй із підрозділу, дармоїдів не треба. Сам не впораюся, треба на вас спертися. Будете мені допомагати?

Долбойоби й бюрократи, штабні заробітчани здатні вбити патріотизм у кожному з вас. Але ми не їх захищаємо

Ми закивали. “Робити роботу” в розумінні Юрка — це, звісно ж, про бойові завдання. Вони ще попереду. Але підрозділ уже за кілька днів став живим організмом. На злагодження на полігон ми прибули вже нормальним воїнським колективом. З’явилася дисципліна, не показушно-статутна, а дієва.

Командира слухаються, і фрази “я їбу, я не буду”, коли йшлося про виконання його наказів, я не чув жодного разу. Так, порядок інколи встановлювався кулаком: підрозділ все ж таки за час перебування в “учебці” й під командуванням Горинича трохи деморалізувався. Було кілька спроб перевірити, чи такий твердий взводний на ділі, як на словах. Перевірили — повторних спроб не було.

Відтепер головний сержант

— Бачу, з вами можна мати справу, — якось за вечерею констатував Юрок, — усе йде як треба. Чухатися ніколи, з дня на день попиздуємо під Ізюм. Роботу робити. Це ще не остаточно, я вже, як буде наказ, зберу всіх, доведу як належить. Будуть у нас деякі зміни. Говорив сьогодні з комбатом, він дав добро. Головним сержантом взводу призначимо ось цю людину.

Юрок жестом вказав на мене. У цивільному житті різні там нагороди, визнання, призначення я приймав із покерфейсом. Щоб не розслаблятися і не розніжуватися. Але тут розплився в усмішці, як задоволений кіт.

З кар’єрного погляду ГСВ (головний сержант взводу) в 43 роки — це доволі скромна посада. Але друга людина в бойовому підрозділі — це не абищо. Я почувався ніби на козацькій раді, де мене обрали наказним отаманом. Пацани вітали, тиснули руку.

— Дякую за довіру, не підведу, — казав я.

Так, бюрократи і долбойоби здатні вбивати якщо не патріотизм, то віру в краще у людях. Від тієї нашої “чорної ради” до фактичного призначення мене ГСВ мине зо три місяці. Сергій Заєць, наш головсержант де-юре, за цей час встигне потрапити в полон і повернутися за обміном.

А штабні все будуть волойобити: то рапорт не такий, то забули, то загубили. Втім, бюрократичні процедури у взводі нікого не цікавили: Юрок сказав, що я буду ГСВ, усі це сприйняли як доконаний факт. І понеслось.

Втім, бюрократичні процедури у взводі нікого не цікавили

Правий був таки Моджахед, який в “учебці” закликав мене “брати владу у свої руки” (про це тут).

Чому я? Не контрактник, навіть строкової не служив, не природжений “рекс”, а сказати правду, то й доволі рукожопий у побуті.

Мабуть, це мій фатум — стати “сержантом, якому не похуй”. Бо я й справді небайдужий. Не звик чекати, “коли дадуть”, жити в гівні, бо “а що я зроблю”, не шукати вирішення проблеми, бо “наше діло теляче”.

У радянській і, будьмо відверті, тривалий час в українській армії сержант — це часто просто спритний боєць, дещо здібніший, метикуватіший і нахабніший за інших. Потім прийшли стандарти НАТО і війна, які змінили значущість сержантського складу й вимоги до нього.

Власне, й сам інститут головних сержантів — явище нове, на цю посаду далеко не завжди годиться чувак, який отримав “лички” колись на строковій і вміє правильно пошикувати особовий склад, щоб організовано зводити його в лазню чи їдальню.

Тут потрібні інші “скіли”. Керувати цивільним колективом я вже вмів, плюс часто виступав “людиною, яка вирішує проблеми”: мав контакти у волонтерському світі, у принципі одним постом у ФБ сам був здатен зібрати кошти на всі потреби підрозділу — від автомобіля чи тепловізора до маскувальних сіток.

Ну й, мабуть, головне — я мав авторитет серед бійців. Пояснювати його феномен було б нескромно. Головне, що він працював: як у вигляді особистих ввічливих прохань, так і у вигляді команд “йобтвоюмарш”.

“Буде перевірка — буде й журнал”

Наш взвод був окремий, а це означало, що життя головсержанта тут буде насичене адреналіном і пригодами весь час. Коли ти служиш ГСВ у складі більшого підрозділу, то над тобою є надбудова у вигляді головного сержанта роти чи батареї, отже, чималу частину питань може закрити він.

Коли взвод окремий, такої ланки немає. У роті (батареї) є своя хунта: ротний, заступник із МПЗ (морально-психологічне забезпечення. — Ред.), технік, сержант із матеріально-технічного забезпечення, командири взводів.

У нашому окремому організмі був лише Юрок, я і Дімон, старший водій. Колектив невеликий — це плюс, усі на виду. З мінусів: кількість журналів та іншої паперової хуйні така сама, як і в роті. Про папери батьки-командири згадали вже на другому році війни — до того тільки зброя обліковувалася нормально, решта — абияк. А враховуючи, що Горинич половини журналів не заводив узагалі, то я про їх існування дізнався, як то кажуть, “по ходу п’єси”.

Про папери батьки-командири згадали вже на другому році війни — до того тільки зброя обліковувалася нормально

Юрок папери не любив і одразу віддав цю сферу мені як “сильно грамотному”. Нічого страшного в тому не було, потроху розібрався. Діяв за принципом “буде перевірка — буде й журнал”. Бо, власне, окрім різного роду ревізорів усі ці “журнали обліку видачі мила і помивки особового складу в лазні” і “журнал зливу-відстою робочих рідин” нікого й не цікавили.

З рідинами ситуація така: надійшло розпорядження отримати зимовий антифриз на ЗіЛ — їхати в тилові єбеня кілометрів 80 в один бік. Накладні, підпис десь і підпис десь. Заливаємо антифриз у ЗіЛ. На першому ж марші в радіаторі утворюється якась пінна маса, мотор гріється, єдина штатна машина під загрозою. Що робити? Злити хуйовий антифриз, отриманий на складі, купити своїм коштом нормальний, залити і їздити далі.

Але по паперах ще треба кілька місяців вести бюрократію про те, як йде витрата робочих рідин. Висновок який? Не брати казенний антифриз, не обліковувати, їздити на своєму. Перевірено — працює.

У відсутність Юрка (відпустка, хвороба тощо) я повністю перебирав на себе командування підрозділом — ніби виходило. А так окрім паперового фронту займався ще багато чим — від заправки машин і завезення продуктів до рекогностування і заведення людей на позиції. Здебільшого не нудно. Часом ризиковано. Відповідально.

Свої косяки слід визнавати

Я б навіть сказав, що почесно. Часом, варто зізнатися, перебирав із суворістю. Як-от під час ревізії зі служби РАО (яка видає зброю і боєприпаси. — Ред.). Попередив, що зараз прийду з перевіркою, щоб підготували чистий стіл для роботи. Заходжу в хату — на столі якісь недоїдки, чай кава.

— Йобвашутак! Сказав: підготуйте стола. Погано розчули?!

— Та чого ти? Ми он у сусідній кімнаті хороший письмовий стіл підготували.

— Гм, ок, вибачайте. Давайте зброю до огляду.

Не знаю, може, у когось і падає корона з голови від слова “вибачте”, я завжди дотримувався правила, що свої косяки слід визнавати.

Три опори дисципліни

Труднощів вистачало, але серйозних проблем було дві: бухло і підбір особового складу для виходу на бойові позиції. Обидві не були нездоланними, якось вдалося навіть реабілітувати запойного Павла до рожевих щічок — тут би й нарколог позаздрив. Коли точилися важкі бої за Зайцеве, куди тільки заїхати було пригодою на кілька сивих волосин, дібрати людей для ротації ставало дедалі важче.

— Сьогодні ти поїдеш підбирати заміну, я вже не можу, — чесно зізнався мені Юрок.

— Добре.

Вони стоять півколом, кільканадцять пар очей дивляться на мене важким поглядом. Скажу відверто: це погляд потенційних мерців, у них вже є той кришталевий холод, він народжується десь вглибині.

— Треба пацанів поміняти. Треба трьох. Хто поїде?

Мовчанка. Потім озивається Валік:

— А чого? Я поїду.

Сашко Рудий:

— Їбись, доню, з ким попало, все одно життя пропало! І я.

Сашко Куля:

— Я теж.

Валік вже має поранення, Куля — контузію, Рудого Бог милував (може, це тому, що він щоразу тричі хреститься перед виходом?) Заміна є. І так щодня: знаходилися ті, хто піде на позиції. Вмикати задню, йти у відказ — у нашому взводі такого не водилося, підміняли один одного, але не ганьбилися. У комбата ми мали позитивний імідж. Якось він навіть сказав уголос:

— От чому в окремих взводах порядку завжди більше, ніж у ротах?

Питання не потребувало відповіді.

У нас порядок тримався на трьох китах: особиста відповідальність (на позиції ходять всі); зальот не минеться без наслідків: проштрафився — копай, носи воду, скидай гроші в общак достроково, записуй на камеру клятву переможця; нормально служиш — першим у відпустку. Так і жили.

Чув, що після мого переведення справи у взводі пішли гірше, але судити не буду. Мені цей колектив запам’ятався сильним і спроможним, з почуттям дружнього плеча поруч.

Плітки

Головний сержант — це не сексапільна красуня з пінапівського плаката, не може подобатися всім і кожному. Чи були ті, хто пиздів мені в спину, інтригував, вигадував небилиці? Звісно ж. Я на це реагував так:

— В армії демократії немає, але є статутні норми оскарження рішень командирів.

Ніхто й нічого не оскаржував.

— Не подобається, як я виконую свої обов’язки, — готовий помінятися з кожним із вас. Знову проведемо “чорну раду”, не будемо чекати офіційних рішень. Хто готовий? Я передам справи хоч сьогодні.

Готових не знайшлося.

Були ті, хто пліткував, мовляв, я “мучу на волонтерці”. Як, у який спосіб — фантазії аргументувати це бракувало. Але я відповів, коли вже йшов із підрозділу:

— Все майно, отримане від волонтерів, — автомобілі, нічники і прочая-прочая, — залишається у взводі. Я нічого не забираю із собою. Що в мене є надлишкового, роздам між побратимами.

Общак (ми з кожної зарплати скидалися по 1000 грн на різні насущні проблеми, коли бракувало, зверталися до волонтерів) віддав наступнику.

Але всі ці неприємні ситуації були радше точковими, з більшістю пацанів ми залишилися друзями. І з тими, хто живе понині, і з тими, хто загинув. Про фронтову дружбу не хочеться говорити в минулому часі.

війна військові спогади книжка література Усе на три літери

Знак гривні
Знак гривні