Харків: мої і не мої рибні місця. Колонка військової Лесі Ганжі
Військовослужбовиця Леся Ганжа розповідає про свій "вихідний", проведений у Харкові, неподалік місця проходження служби. Це була п’ятниця 10 травня, саме той день, коли російська армія почала атакувати Харківщину. Далі її пряма мова.
Переплестися в Харкові
Переплести косички неподалік зони бойових дій (ЗБД) непросто. Манікюр, стрижка — це ок, але знайти майстра на косички досить важко. Навіть у Краматорську важко, а Краматорськ — це зараз Париж Донбасу.
Найближчий майстер до моєї нинішньої локації в Харкові, а Харків я люблю. Останнім часом я навіть у відпустці кілька разів залишалася в Харкові. У Києві ти вже чужий, а в Харкові якраз шикарно: велике місто, все є і є друзі, а головне — тут не почуваєшся гостем із темних земель і людиною важкої долі.
У Харкові не почуваєшся гостем із темних земель і людиною важкої долі
— Я за освітою біолог, — розповідає Маша, яка увійшла в скрутне становище солдата, якому треба переплестися.
Маша працює в барбершопі, а науку називає своїм хобі. Колись у барбершопі працювало вісім людей, лишилася тільки Маша — хлопці воюють.
— З перших днів, — уточнює Маша. І не без гордості додає: — Це ж Харків.
Мені вдалося її знайти через фейсбук, шукали знайомі через знайомих. Майстри знаходилися й пропонували мені запис на наступний тиждень, а наступного тижня я не можу — мені на бойові. Слава богу, знайшлася Маша.
Українська мінога
Вона мене розплітає і розповідає про українську міногу (прісноводна тварина, схожу на рибу. — Ред.), яка водиться лише в кількох місцях на Землі, зокрема і в Україні, у лісовому струмочку в Студенку. Це на північний схід від Святогірська і ще за 5 км від цього селища.
Там лісочок, каже Маша, а в ньому струмочок. «З-під землі б’є дистилят», — лаконічно формулює вона. Це означає, що суміш ґрунтів тут унікальна і вода, проходячи крізь ці природні фільтри, очищається майже до стану дистильованої. У струмку купа різної органіки, але хімічно вода дуже чиста.
— Мій друг рвонув одразу після деокупації по рибу, — розповідає Маша. — Бачили б ви обличчя військових на блокпосту. Кричали: «Там же заміновано!»…
Я слухаю і уявляю собі людину із сачком і відром. І в цей момент у неї дзвонить телефон.
Тільки не сьогодні
«Да, Данечка, — каже вона, а я втискаюся в крісло, коли чую це ім’я. Так звали мого напарника. Він загинув під Бахмутом 30 листопада. — Генератором можна користуватися, якщо світло вимкнуть… Віддамо, коли скажуть… Що? Якщо буде заваруха, то ми їхатимемо з генератором, собакою і рибками… Значить поїдемо без шмота…»
У цей час мені надходить повідомлення від знайомої: «Що в Харкові? Ти ж там поруч. Все серйозно? Виїжджати чи паніка?».
Я гуглю: накат підарів у районі Стрілечої. Перша думка — тільки не сьогодні, у мене ж "вихідний". Крім зачіски за планом ще різна розкіш — кіно і масаж.
— Даня — твій бойфренд? — питаю я.
— Ні, — каже Маша, — Даня — це друг. Найкращий. Це він їздив рятувати міногу.
Під ударом Вовчанськ — ми там були цієї осені. «Марино, як ви?» — пишу своїй хазяйці у Вільчу, це зовсім поруч, буквально закінчується Вовчанськ і починається Вільча. Марина відповідає, що їх обстрілюють, прилетіло біля її будинку. Під час минулої окупації Марину водили розстрілювати. У неї обидва сини воюють. «Виїжджатимеш?» — питаю. Мовчить.
Динозаврів пережили і русню переживуть
— Даня тебе питав, чи складати речі?
— Він уже склав, — каже Маша і розповідає далі про міногу.
Виявляється, родичі української міноги вимерли ще плюс-мінус при динозаврах, а міноги якось вижили…
— Динозаврів пережили, так що й русню переживуть, — впевнено каже Маша.
Вони з Данечкою тепер носяться з тією рибкою (яка насправді не рибка), їм навіть вдалося її розпліднити — Маша каже, там дуже прикольні механізми, які треба досліджувати ширше.
Скьоль, друзі й личинки
У 2022 році вона евакуйовувалася з Харкова із собакою, мішком собачого корму, трусами-шкарпетками й пляшкою «Єгермейстера».
Собаку звати Скьоль. 60 кг живої ваги. «Моя точка опори», — каже Маша про Скьоля. Бернська вівчарка.
— У мене тоді друг загинув. Я їхала з Харкова, плакала і пила… Я вже майже все розплела, ще той бік залишився.
Їй дзвонить «начальник із Києва», як називає його Маша. У його салоні вона працювала у 2022-му, коли виїжджала.
— Андрію Вікторовичу, — каже Маша, — я нікуди не збираюся, мені поки що тут нормально. Ось людину плету…
Вона кладе трубку.
— Тепер кожен приліт по Харкову — і він дзвонить. Каже, що квартиру мені знайшов. Мені й Скьолю. А я не хочу. Я там не можу. Я там на стіни лізла. А тут у мене косички, університет, друзі, собака… І ще ці довбані личинки міноги в кількості 52 штуки...
У Києві важко, каже Маша. Бо Київ не такий. Коли блекаут, то в Києві всі скаржаться, а в Харкові влаштовують фестиваль шашликів.
— Холодильники у всіх розмерзлися, жарко, значить що треба? — запитує вона в мене й сама відповідає: — Смажити м’ясо!
Ми заплелися. Я викреслюю перший пункт програми "вихідного дня" і перевіряю робочий чат — мляве перекидання повідомленнями: «У квадраті такому-то помічено двох підарів»... Здається, у нас поки що все як завжди.
Кіно про Харків
…З Колею ми колись давно познайомилися в Індії, тепер усю війну він мій головний харківський реабілітолог і прихисток. У нього є все, що треба для реабілітації і прихистку: мотоцикл, машина, квартира в зручному центрі й гараж. У гаражі в Колі склад моїх речей.
З Колею на сьогодні в нас запланована програма — в’єтнамська їжа на ринку Барабашова і похід на «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». В’єтнамці недавно відкрилися. Тобто відкрилися знову.
У 2022-му ринок повністю вигорів, працювало лише три точки. Одна з них — шашлична поруч із в’єтнамцями. Шашличнику навіть Зеленський руку тис. Я люблю в’єтнамську їжу в Харкові, але саме тут їм вперше.
— А я вперше йду в кіно, — каже Коля.
Мається на увазі вперше за війну. Коли ми купуємо квитки, якраз починається тривога. Нас попереджають, що найближче укриття в метро — туди можна йти за бажанням, але сеанс не зупиняють. У нас не було бажання йти в метро.
Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові
Якби ми туди пішли, то Коля, напевно, сказав би: «Я вперше пішов в укриття під час тривоги». Я теж так сказала б.
Зал заповнений відсотків на 80. Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові. Я лише перевіряю свої чати, чи не накрився ще мій вихідний. Якщо що, одразу виїду на місце дислокації, думаю я. Встигну. Але в чатах пишуть про ще двох підарів у якомусь іншому квадраті.
Коли на екрані з’являється сексот Акімов, Коля завважує, що він схожий на Путіна.
— Міль, — погоджуюся я.
Поруч зі мною сидять молоді тіктокери. Дивляться уважно, ніхто не коментує, після фінальної сцени на вихід підірвалася одна людина і та на півдорозі зніяковіла — решта глядачів читали титри.
Після фільму про сам фільм ми не говоримо — неохота. Йдемо по Сумській, говоримо про «Будинок “Слово”» і шанси вижити й залишитися порядною людиною. І ті, і ті оцінюємо як мізерні.
Колі дзвонить товариш і радиться, виїжджати чи ні.
Коктейль
«Дзеркальний струмінь» навпроти Опери оточений будівельним парканом — триває реконструкція фонтана.
— Якщо гроші є, значить їх треба витрачати, — коментує Коля.
Він веде мене в один заклад. Каже, що мені треба подивитися. Заклад на Сумській. Крутий. Відкрився минулого тижня.
Згідно з Deep State підари сунуть на Липці. Від Липців до Харкова 35 км.
Заклад, думаю я. Крутий, думаю я. Перевіряю чати й подумки готуюся вчинити дисциплінарне порушення.
— По коктейлю? — пропоную я Колі, і мої рецептори включаються в гру спогадів про алкоголь.
— Подивимося, — каже він.
Ми подивилися на крутий заклад, людей у крутому закладі й стоянку біля крутого закладу — до коктейлів справа не дійшла. Надто дорого-багато, надто модні чоловіки, надто красиві жінки…
— Силіконовий рай, — коментує Коля.
Усе навколо як жирний жир, що стікає по стінах, капає зі столів, плескається в келихах, і люди, які п’ють цей жир.
— Фак, — реагую я.
Позавчора я була в бліндажі й ганяла по кущах підарів, ще зранку я вважала, що перукарня і кіно — це розкіш.
— Ну як? — сміється Коля.
— Це ппц, — кажу я.
— Це ппц, — погоджується він.
Ми говоримо про розкіш, і я намагаюся розібратися, чому перша моя емоція — огидно. Друга — якого х*я. І третя — за кого, бл*дь, воюємо… Про третю емоцію я прошу Колю мені ніколи не нагадувати: це емоція. Мені не треба казати, за кого. Я й так знаю.
— Хтось у берцях, а хтось на каблах, — резюмує Коля.
У тих, хто в берцях, теж є подарунки долі. Наприклад, масаж у Гриші. Він крутий масажист, але масаж робить не всім — лише військовим і волонтерам.
— Це там, де все у вогнях і купа мазераті? — перепитує мене Гриша про заклад на Сумській. — Ми вчора вночі там проїжджали. Хвилин на 20 запізнилися доїхати до комендантської — і за нами вже прилаштувалася поліція. А там купа крутих тачок, гульбан гуде і нікого не чіпають…
«Як у Києві», — видає свій вердикт Гриша. Він мене розуміє. Каже, що їздив до Києва й швидко повернувся. Не зміг — накрило. «Місто на каблах», — думаю я про місто, яке люблю. Люблю завжди, але не зараз.
Гриша вчора не встиг до комендантської години, бо евакуював людей з-під Вовчанська. І після масажу він туди їде знову. Мені навіть незручно, що він, цивільний, їде на війну туди, а я, військова, повертаюся на війну до себе. І війна там, куди їде він, зараз страшніша.
— Приїжджай ще, — каже Гриша. — Я тобі скину точку, де класні коктейлі.
Я йому обіцяю, що приїду. І Колі обіцяю. І Маші теж.
