НАП і життя в “учебках”. Як за сотні кілометрів від фронту бійці потрапили під справжнє бомбардування

— Завтра-післязавтра всі оператори їдуть на навчання. Куди саме, доведуть додатково, — виригнув палючим перегаром наш тодішній взводний із промовистим позивним Горинич.

Цікавий тип. 58 років від народження. Майор, афганець, атовець, але головна його розпізнавальна ознака — хронічний алкоголізм. Мабуть, фаховий нарколог діагностував би третю, себто останню, стадію цієї важкої недуги.

Горинич мав два стани: безтурботне лежання в спальнику після прийнятого на грудь стакана і журливе сидіння на кортах із цигаркою в зубах із меланхолійним спогляданням довкілля. Крики замкомбата, поїздки у ВСП, усі передбачені статутом дисциплінарні стягнення не справляли на п’яного майора жодного педагогічного ефекту.

Він часом оклигував від свого сомнамбулічного стану і дещо робив як командир взводу: малював нам на асфальті камінцем картку вогню протитанкового розрахунку. Коротко, сильно й страшно:

— Ось тут, 200 метрів ліворуч від орієнтира, один виходить танк. Перший розрахунок у лоб його — хуяк! Не попав — другий із флангу — піздик! — на цій оптимістичній ноті Горинич одразу ж затер ногою свої художества і пішов собі далі курити, надсадно кашляти та харкати.

Відчувалося, що він дещо знав і вмів, але вся ця війна і наше навчання йому були глибоко до сраки. Хоча як справжній алкаш він мав жалісне виправдання своїм рок-н-рольним запоям:

— Хлопці недосвідчені, як я з ними на фронт поїду, переживаю за них, — виправдовувався він перед начштабу.

Звісно ж, бухати й журитися — це найкраще, що можна було придумати в цій ситуації.

Підрозділ завжди асоціюють із його командиром. І в нас одразу ж сформувався відповідний імідж у батальйоні. Але це не найгірше: Горинич відверто забивав на службу, тому ми пізно дізнавалися про накази, що надходили згори, документація підрозділу велася абияк, а частіше просто ніяк.

Будь-яку нараду наш майор міг запросто проспати, а “сигналом” він користуватися не те щоб не вмів, а, швидше за все, не хотів. Тому служба йшла абияк, і звістка про те, що ми поїдемо в навчальний центр на фахову підготовку операторів протитанкових комплексів, — це, безумовно, хороша новина. А те, що їдемо без Горинича, ще краща.

Однак виникла криза лідерства: хто буде старшим у нашому недовзводі? За логікою ним мав би бути сержант Сірожа, але його авторитет серед бійців був від’ємний. Конспіролог Руслан вирішив бути сірим кардиналом, ходити за Сірожою тінню і підказувати правильні, на його думку, рішення. У такій геть невійськовій конструкції ми й вирушили в “учебку”. Точніше, у НАП — навчальний артилерійський полк.

За правилами первісного ладу в примітивному колективі неминуче настає етап “виокремлення еліти” — людей, які впевнені, що вони рівніші за інших, їм більше дозволено і вони можуть щось вирішувати від імені всього колективу.

В “учебці” розпочався саме цей етап, але, як показали подальші події, ті, хто претендував на роль еліти, у бойових умовах виявилися геть не “гвардійцями кардинала”, а навпаки. Ні, не мушкетерами. Взагалі не воїнами. Усі ці трайбалічні процеси перетворили наш воїнський колектив у НАПі на погано організоване стадо.

Так звана еліта турботу про колектив виявляла в той спосіб, щоб поїхати на взводному бусику в місто й купити харчів, а потім просили мене компенсувати з общака витрати, як казав солодко-приторний Сєня, на “помідорки і яічкі”.

Мене завжди бісили ці зменшувально-пестливі суфікси в назвах їжі. Та й сам Сєня, такий домашній 50-річний “хлопчик” із райдужними уявленнями про життя. Автор фрази, за яку його цілком можна було б номінувати на премію Дарвіна:

— Бусик треба брати дизельний. Із соляркою в нас проблем не буде: зливатимемо її з підбитих танків!

Конспіролог Руслан шукав нагоди завіятися в незаконний увал до Львова і запостити звідти фоточку під пам’ятником Данилу Галицькому з підписом “два королі”.

Воїнський колектив не пробачає хитрожопої поведінки. Тому Сєні швидко пояснили, що “помідорки і яічкі” (жратви вистачало, просто зранку ліньки було йти до їдальні, до якої було добрих два-три кілометри) купує не лише він, але тільки він вважає, що йому мають компенсувати витрати. Конспіролог пішов у позачерговий наряд, бо ніхто не мав таких довготривалих звільнень, як він. Тож “король” мусив відстояти позачергову варту.

Сержант Сірожа самоусунувся і від сірого кардинала Руслана, і від решти претендентів на елітарний статус. Та й від усього особового складу. Намагався бути рядовим бійцем, загубитися в загальній масі.

НАП — найбільш статутна частина, у якій мені довелося прослужити. Шикування, розвод наряду під барабан, пересування на території навчального центру тільки строєм. Видраювання навчальних приміщень нарядом. Пані молодший сержант, галицька фист файна газдиня, фарбована блондинка з манерами щонайменше підполковника, особливо прискіпливо контролювала якість замітання і миття підлоги.

Саме навчання було доволі цікавим і ненапряжним: ми мали у своєму розпорядженні чи не всі протитанкові засоби світу: від старого “доброго” радянського СПГ (станкового протитанкового гранатомета) до вишуканих натовських “Мілана” і “Джавеліна”. Бойовими стрільбами нас не балували, але заряджати, цілитися, вивіряти прицільну марку і таке інше вчили доволі наполегливо. Були хороші тренажери.

Щодо “Джавеліна” думки розділилися. Молодняк типу Кольки й Андрійка тішився кожній нагоді здійснити навчальний пуск ракети. Старі атовці бурчали:

— Навіщо ті всі премудрості, дайте мені вже знайомий РПГ-7, і я все зроблю красиво.

Колька намагався сперечатися: та як же так, у “Джа” дальність удесятеро більша, електроніка, точність, влучність, а з РПГ треба танк на 300 метрів підпустити, все “на глазок”. Але бувальці лише відмахувалися від завзятого Кольки.

Куратором нам призначили молодшого сержанта з позивним чи то Міхалич, чи то Петрович. Він намагався напустити на себе суворості, але його авторитет був хіба трохи вищий, ніж у сержанта Сірожі. Прямо в очі його ніхто не посилав, але і його настанови ігнорували всі підряд. Викладачем Міхалич (30-річний селюк десь із Чернігівщини, на фронті не був і, судячи з усього, не збирався) був таким собі.

— Берете цейво, туди так’о оп і отак тягнете, воно ось так. Ну ви поняли? — з мольбою в очах дивився на нас Міхалич.

На щастя, інші інструктори були більш красномовними, толковими і з бойовим досвідом. З ними було легко й зрозуміло. Навіть Валіку, далекому від науково-технічного прогресу.

— Поможи йому, — скомандував мені інструктор.

Я спокійно й повільно почав показувати Валіку, як наводити “Джавелін”. А сам у цей час думав, що слово “джойстик” для нього геть ні про що не говорить. Тому я вирішив спростити:

— Оцією хуйнею наводиш рамку на ціль, право-ліво, вгору-вниз.

Валік мовчав, кивав.

— Ну давай!

— Ціль уражено на відмінно! — вигукнув інструктор.

Зазвичай беземоційний Валік розплився в усмішці.

Навчальний центр мав велетенську територію. Тут серед іншого були й комфортні натовського зразка казарми, у яких ми провели свою першу ніч в “учебці”. А далі пішли в ліс: ставати наметовим табором. У казармах жити небезпечно, невдовзі ми в цьому переконаємося.

Стояв доволі теплий червень, дерева рятували нас від палючого сонця. У таборі був літній душ, вода в ньому грілася так собі, але, як на мене, солдату треба загартовуватися, є можливість помитися щодня — це вже добре.

Дров повно, завжди горіло багаттячко: можна чаю-кави нагріти, шашликів посмажити, якщо по-багатому. У наметі двоповерхові ліжка, електрика є, мобільний зв’язок ловить. Самоволки в селище — геть нескладно, якщо знати стежки, якими можна оминути маршрути патруля.

Дні стояли довгі, я встигав щовечора усамітнитися на пеньочку й читати проповіді Майстра Екгарта. Повільно, вдумливо, заглиблюючись у думки про те, як людина у віки, що ми звикли називати темними, могла залишатися світлою, навчати інших, хай там яка чума й інквізиція лютували навколо.

З нами в наметі жили такі самі протитанкісти, як і ми, з першого батальйону. Майже всі вони були з одного району Житомирщини, а головне з ними були їхній взводний і головсержант. Тому порядку там було куди більше, ніж у нас. Підлеглі слухалися командирів, відвідували як належить заняття, справно ходили в наряди, навіть у години дозвілля трималися разом.

У нас все було навпаки: зуд і обурення з кожного приводу:

— Та чого це нас тут ганяють, ми що, срочники? Заїбала ця муштра. Дайте людям відпочити хоч трохи перед фронтом. Чого таке довге це навчання?

— Чого ми тут сидимо? Чого так мало і кволо навчають? Як ми після такого навчання воюватимемо? Чого за цей час можна навчити?

Такі протилежні за змістом “зради” могли озвучувати одні й ті самі люди. За відсутності хоч якогось командира все йшло шкереберть і не трималося купи. Сержант Сірожа не переставав дивувати своїми інтелектуальними здібностями.

— Ось цифра два. Це для мене не просто цифра. Я служу в другому батальйоні, командир другого відділення… — починав він зненацька філософствувати.

— А в школі тебе ця цифра часом не переслідувала? — реготнув Бодя у відповідь.

Сірожа задумався, але нічого не відповів. У ситуаціях, де треба було щось організувати, він самоусувався. Це неабияк бісило пацанів із першого батальйону. Побут бо ж спільний: треба води принести, парашу нову викопати, поприбирати, дров на багаття натягати. Пацани з першого бату робили все це організовано.

У нас більшість удавали, ніби їх то не обходить. Бралися за діло я і ще двоє-троє бійців, які розуміли необхідність цієї нехай не геть якої приємної роботи.

Була крайня ніч нашого перебування в “учебці”, я вже спав, але прокинувся від голосів.

— Пішли.

— Та не хочу…

— Та давай, он Банкіра із собою візьмемо.

— От із Банкіром піду.

Моджахед, головсержант протитанкістів із першого батальйону, розштовхав мене. Я не мав сумнівів, що о третій ночі для цього міг бути тільки один привід — випити і потриндіти.

— Давай в отой окоп глибокий стрибнемо, і без паліва, та й повітряна тривога зараз, — оцінив місцевість Рома, взводний.

Я не помилився. У Моджахеда була із собою пляшка коньяку, Рома не хотів пити з бійцями. Рівняння нескладне: потрібен третій, а я все ж таки з іншого підрозділу, і стосунки між нами за цей місяць склалися хороші.

— Бачиш, який у вас бардак і як ми живемо, — каже Моджахед, суворий і справедливий дядько зі світлими вовчими очима й кошлатою бородою. Поля польової панами зім’яті так, ніби це ковбойська шляпа. Крутий мужик, в АТО воював у 95-й бригаді. Йому б у вестернах грати.

— Та бачу, у вас всі командири на місці. Хоча якби ви бачили нашого взводного, — махнув я рукою, згадуючи про Горинича.

— А ти не махай ручками, бери владу у свої руки, — наполягав на своєму Моджахед.

— Та яке, я простий солдат, строкової навіть не служив, про яку владу може йти мова?

— Не прибідняйся, все в тебе вийде. Бери владу у свої руки. Інакше вам піздєц.

— Ну побачимо.

Багато не пили, пішли в намет досипати. Я тільки-но почав дрімати, коли почув характерний звук літака, що заходить на віраж. Ні про що не думав, просто пірнув на підлогу. Цьому інстинкту піддалися чи не всі, хто був у наметі. Пролунали три доволі близькі вибухи.

— По “учебці” в’їбали, — ні в кого не було сумніву.

Коли стихло, вилізли з намету. З неба сипалися пісок, якась тирса, тхнуло паленим.

— Нікому не залишати територію наметового містечка!

Сержант Сірожа питав із нерозумінням:

— То це що, на підлогу треба було стрибати?

Він під час вибухів залишався в ліжку. Чи не єдиний з усього взводу.

Коли розвиднілося і пролунав відбій тривоги, ми таки почали робити вилазки на територію навчального центру. Три ворожі ракети вщент рознесли красиві натовські казарми. Курява і дим здіймалися з руїн. Навколо бетонного стовпа чималий металевий швелер намотало, немов краватку.

— Що по втратах? — питаємо першого зустрічного підполковника.

— Четверо 300-х, наряд на КПП, переважно контузії. Але могло бути й гірше…

Підполковник дивиться в бік зруйнованих казарм.

— Бачили днями курсанти заїжджали? Серед них багато дівчат було. Ну й подумали, навіщо їх у той ліс гнати. Тут умови хороші, душ. Дівчата ж. І поселили їх у тих казармах. Добре, що по тривозі всіх підняли і в ліс вивели. А то….

Я навіть уявляти не хочу це “а то…”. Дівчата геть юні, перший курс, здається.

— То їхнє БК вночі детонувало?

— Ага…

Петро намагався підбадьорити:

— Ну що, хлопці, з бойовим хрещенням?!

Він потім нас іще кілька разів вітатиме з ним: після першого артилерійського обстрілу, після першого контактного бою з противником у посадці.

У таборі всі метушаться й обговорюють обстріл і його наслідки. За сотні й сотні кілометрів від фронту ми потрапили під справжнє бомбардування. Може, то знак? Ми збирали свої баули і до пуття не знали, куди далі поїдемо: назад у ППД, кудись на північ Київщини чи під Костянтинівку на Донбас одразу?

Так чи інак скоро на фронт, недарма ж нас тут вчили. Добре, що військові квитки при собі, а в них позначка про фахову підготовку. Неабихто — оператори ПТРК, дехто вже навіть готовий зливати соляру з підбитих танків.

А головне — ми навіть не уявляємо, як скоро наше “людське стадо” перетвориться на нормальний підрозділ, який ще й ставитимуть у приклад іншим.

війна військові окопна правда спогади книжка література Усе на три літери