“Бог”. Фрагмент майбутньої книжки бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка “Усе на три літери”

Особливо коли сам належиш до релігійної громади, а якщо не належиш і при цьому в окопах не був, теж не посперечаєшся. Але мені особисто дещо в цій фразі муляло. Її категоричність. Якась вона маркетингова. З розряду “не фанатієш від футболу, не п’єш пиво, не ходиш на рибалку — не мужик”.

Усі чоловіки в моєму роду, яких я знаю, воювали. І жоден із них не був побожний. Батько, який пройшов Афган, до кінця життя був переконаним атеїстом, раціоналістом і сповненим віри в науково-технічний прогрес. Він був командиром мінометки, ходив у рейди, бував у таких прикордонних ситуаціях, що й Сартру не описати, але це не пробудило в ньому віри в потойбічне.

Про діда з прадідом годі й казати: вони були в армії, де прояв будь-якої релігійності вважався злочином, вони її й не проявляли. Це мій особистий вимір, але знаю, що є повно прикладів тих, хто увірував саме на війні. Втім, містере Камінгс, дозвольте все ж таки засумніватися, що в окопах атеїстів не буває.

Війна найпевніше здатна вбити віру. Коли ти бачиш згарище хати, під якою похована щаслива родина з малими дітьми, коли від молодого й життєрадісного пацана залишається шматок напівгнилої плоті, який поховають у закритій труні, а мати волатиме “покажіть мені сина”.

А скількох не витягли з поля бою і їхні тіла залишилися просто неба? Коли бачиш це, то народжується не молитва, а запитання: “Де ваш Бог і його справедливість?”.

Навіть коли ти один із небагатьох, хто вижив після страшного замісу, у тебе спочатку може народитися велика радість, а потім страшний розпач: так краще б і мене разом із ними… Це дуже пекучий сором — відчувати, що ти ніби залишився жити за рахунок когось іншого. Чим погасиш цей борг? Навіть коли в тебе була віра у щось світле й добре, її легше загубити, аніж віднайти її тут, серед багна, крові й трупного смороду.

Стати циніком тут куди легше, аніж людиною, яка вірить у щось добре і світле

Стати циніком, сповненим по вінця чорнющим гумором, тут куди легше, аніж людиною, яка вірить у щось добре і світле.

Можливо, в американській армії зразка 1940-х було якось інакше. У нас, як мені здається, не так. Атеїсти трапляються, і не скажу, щоб рідко. Хтось із них затятий і переконаний, хтось віддає данину моді, хтось у принципі не переймається цими питаннями і хоче почуватися вільним від будь-якої обрядовості, сенс якої взагалі мало хто розуміє серед інших громадян.

Забобони

Найпоширенішими серед військових є дорелігійні вірування, а простіше кажучи, забобони. Вони є в кожному підрозділі, в кожному роді військ. Деякі народжуються безпосередньо на війні, деякі мають довшу історію.

Третій тост за полеглих, не голитися перед виходом на бойове завдання, не брати речі з 200-х чи 300-х, не бажати удачі — та всього й не злічиш. Хтось свято вірить у них, хтось підтримує за компанію. Головне не насміхатися і не робити на зло.

Ти можеш бути двісті разів “клятим раціоналістом”, але не порушиш забобон бойового підрозділу

Ти можеш бути двісті разів “клятим раціоналістом”, але якщо зухвало порушиш забобон бойового підрозділу і під час виконання завдання когось вб’ють чи поранять, то відчуєш цей тягар відповідальності. Пояснювати нічого не треба: він впаде на тебе з важкого погляду побратимів.

Вальгалла

З правого двіжу і масової культури прийшла мода на язичництво, переважно скандинавського чи слов’янського типу. Зовсім небагато тих, хто справді займається такими духовними практиками. Так, мені якось трапилося побувати на похороні воїна, де прощальний обряд здійснював волхв, але це радше екзотичний виняток.

Татуювання з рунами, меми про вальгаллу і валькірій — це не так про справжнє неоязичництво, як про військову естетику. Знання про світ Одіна і Тора до простого бійця доходять не зі “Старшої Едди”, а з серіалу “Вікінги”, тематичних сайтів і альбомів відповідних рок-гуртів.

Знання про світ Одіна і Тора до простого бійця доходять із серіалу “Вікінги”

Це банальна мода: жодна інша з широко відомих релігійних концепцій не має такого культу войовничості, як нордичне язичництво. Тож для молодих добровольців правих поглядів кращого й не придумати. Плюс певний тролінг: вороги називають нас нацистами, тож не будемо їх розчаровувати: ось вам руни, круки, воїни в рогатих шоломах.

— Найбільше в тюрмі діставалося за татухи, — розповідає Роман, доброволець, який потрапив у полон у Маріуполі в перші місяці повномасштабного вторгнення і недавно вийшов за обміном. Ми стоїмо під Михайлівським Золотоверхим, де відспівують нашого побратима. Роман на милицях: після курських і краснодарських катівень не може до ладу ходити. Лікування тривале й наразі не дуже ефективне. — Били з ранку до вечора. Я себе тільки тим і втішав, що в них свій робочий день і він колись закінчиться. Як на роботу ходив…

— Так а чим їм твої татуювання не сподобалися?

— Та хто знає. Руни, чорне сонце — це все для них фашизм. А я начальнику кажу: а от давайте зараз половину СІЗО роздягнемо. І не полонених, а ваших зеків, ви ж у них те саме побачите і навіть більше: свастику, есесівську символіку. Вас же це не здивує?! Ви ж не перший рік у цій системі працюєте… Ну та їм пофіг. Треба було вибити з мене, що я неонацист, більше їх нічого не парило.

Іслам

Мусульмани — не найчисленніша група в нашому війську, проте дуже помітна. Саме через релігійний чинник. Я жодного разу не зустрічав в армії християн, які дотримувалися б постів. Хоча армійська їжа давала б змогу це зробити.

Але бачив одного офіцера-вегана, який навіть у бункері в Берхівці під обстрілом гребував їсти сало і вперто гриз сухарики.

Поборники ісламу, хай би їх у підрозділі було зовсім небагато, здатні подбати про те, щоб харчуватися так, як це передбачено їхніми релігійними приписами. Та й щоденна молитва для них залишається обов’язковою навіть в окопах під обстрілом.

Зробити омовіння з пляшки, дістати килимок і прочитати намаз у тісній норі для мусульманина звична річ, хай навіть у цей час ворог кладе міни і снаряди по наших позиціях.

Кримський татарин Ібрагім уважно заповнює психологічний тест у кабінеті заступника з МПЗ.

— Мені важко це зрозуміти. Я не знаю, на кого це розраховано. Ми віримо у Всевишнього Аллага, тому я не можу всерйоз сприймати такі запитання: чи боїтеся ви смерті? На всі важливі життєві питання є відповіді у Священному Корані. Тому я маю сумнів, чи є якась користь у цих анкетах…

— Ну хоча б у тому, щоб ми могли порівняти твої відповіді з тим, що пишуть інші бійці. Навіть для вивчення наших культурних відмінностей, щоб краще розуміти один одного, — відповідаю йому.

Ібрагіму така відповідь подобається, а я радий поговорити про високі матерії. Колись у дитинстві в мене була зачитана до дірок книжка про папугу з країни Міфландії. Його роботою було “провітрювати”, себто вимовляти час від часу, рідковживані слова. От і в цій бесіді з кримськотатарським побратимом я теж “провітрюю” слова зі сфери богослов’я.

Він цитує хадіси Пророка Мухаммада, я — Новий Заповіт

Він цитує хадіси Пророка Мухаммада, я — Новий Заповіт. Мабуть, такий вигляд мали високочолі диспути в давні часи. Та ми, власне, й не сперечаємося, навпаки, погоджуємося практично в усьому, тільки кожен знаходить свої аргументи. І при цьому неквапливо п’ємо зелений чай. Ніхто з присутніх не має бажання втрутитися в нашу розмову.

А завершуємо ми її так: ухилянти — це безбожники, люди без системи цінностей, а на Страшному суді кожен триматиме відповідь осібно і не буде змоги перекинути свої провини на командира, президента, “масонів” чи будь-кого іншого. Тільки ти і твоє сумління.

Такі прості й необхідні речі, але про них не говорять на єдиному марафоні, вони не цікаві топовим блогерам. На такі розмови накинуться різного роду антиклерикали і бозна-які активісти: не смійте проповідувати у світській державі за межами релігійних громад!

Ок, давайте без релігії, панове адепти різних прав і свобод: у вас є слова, здатні пробудити в людині почуття обов’язку, хоробрість і відвагу?

Конспірологія

Мені не так вже й часто випадало “провітрювати” слова, особливо з богословського лексикону. Ще коли наш батальйон формувався, познайомився я з одним чолов’ягою на ім’я Руслан. Випускник істфаку Маріупольського педу, колишній держслужбовець, мав би бути цікавим співрозмовником на різні інтелектуальні теми.

Але… Під час першої ж розмови виявилося, що Руслан — “професор” різного роду конспірології: слов’янські веди, засекречені кліматичні зміни в минулому і, як вишенька на торті, антисемітизм, за яким нинішня війна є не чим іншим, як боротьбою за життєвий простір для євреїв.

Конспіролог став справжнім гівномутом

Хлопці мали його за дивака, але пан конспіролог виявився людиною нестандартною в усіх сенсах: заперечував, щоб до нього зверталися за військовим званням, втік на тиждень у СЗЧ, бо вирішив, що цивільний кодекс законів про працю дозволяє йому це зробити.

Потім став справжнім гівномутом у себе в підрозділі, відмовився йти на бойові під різними екзотичними причинами, а згодом почав безкінечну епопею з ВЛК. Словом, конспірологія гризе не лише мозок, а й душу, хто б там що не казав.

Номінально віруючі

Якось під Бахмутом перечікували ми обстріл перед тим, як рушити на позиції. Розговорився з двома хлопами з шостої роти. Один із них хвалив протестантів, хоч сам дуже слабо розуміє різницю між деномінаціями християнства. Обстріл — явище стресогенне, і щоб не рахувати прильоти, я почав розповідати про еклезіологію, апостольську спадковість, Святе Письмо і Передання. Говорив коротко, уважно слухав контраргументи.

Артур, який був свідком нашої бесіди, потім розповідав пацанам:

— А Банкір як заходився тим штундам (направду хлопці не були протестантами, просто мали серед них рідню) про Бога щось розповідати. Я там мало що зрозумів. Але цікаво: ніби сваряться, а жодного матюка не чути. Я таке вперше побачив.

Справді, Артур воював ще в 2014-му, обстрілом його не здивуєш, а от богословську бесіду почув уперше.

Звичайні бійці в “махрі” (піхоті. — Ред.) здебільшого номінально православні (якщо з Галичини, то греко-католики). Хрещені ще в дитинстві, знають народні назви деяких церковних свят. У небезпеці можуть і перехреститися, сказати “з Богом” тому, хто вирушає на бойові.

До попів ставляться здебільшого іронічно, а хороший панотець для дядька із села чи райцентру — це той, із яким можна по чарчині ляснути й просто поговорити про життя. У храм ходять зрідка, та й то хіба що з дружиною за компанію. Я ж старався заходити до церкви, як була така можливість, і щоразу це була якась пригода.

Церква

Розповім про одну. Село під Барвінковим. Літо 2022-го. Центральною вулицею пре наша бронетехніка. Чад і курява до неба. Мехводи закопчені, їх тільки по зубах можна роздивитися. Діти радісно махають їм вітання. Біля сільмагу переважно військові. Вони теж скидають руку у вітанні механам. Юрок зустрів когось зі своїх знайомих із другого мехбату, не хочу заважати їхній розмові, бачу — через дорогу відчинена церква.

— Юр, я в церкву зайду ненадовго?

Той схвально киває. Лишаю йому автомат і заходжу в браму.

У церкві лише хор і панотець. Співають церковнослов’янською, отже, московський патріархат. Цікаво, як мене тут приймуть.

— Бери свечи, сколько нужно, записки: вот сюда погибших, сюда за здравие, денег платить не надо, — шарудить ризами настоятель.

Пишу записки, ставлю свічки. Вертається з вівтаря панотець із єлеєм, мастить мені лоб, благословляє:

— ...чтоб остался жив и бил супостата.

Я чимало здивувався почути таке від московського батюшки. Кому не розповідаю цю історію, сміються:

— То, може, він тебе за російського солдата прийняв?!

Навряд чи, те село окуповане не було. А от громада дуже проукраїнська, ватний піп там не прижився б. Дивні діла Твої, Господи.

Якби Бог чинив справедливо…

А капеланів я толком і не бачив. Хіба що на похоронах. Та, бувало, чув від хлопців зі шпиталю, що їх наш бригадний панотець відвідував. Шкода, хотілося б у них запитати, чи траплялися їм атеїсти.

У своєму бойовому рюкзаку я завше мав молитвослов, але чомусь жодного разу не розгорнув його, якось не відчув потреби. А щодо сумнівів і розчарувань, то вони мене також не наздогнали.

Мабуть, таке найчастіше трапляється з дуже тепличними юнаками, які прийшли на війну, начитавшись романтичних книжок. Я ж прийшов уже сформованим циніком: далися взнаки і цивільна професія, і Майдан, і волонтерські роки.

Та й справедливості я давно не шукаю, бо, як казав Ісаак Сирин, не слід називати Бога справедливим (якби він чинив справедливо, всі ми давно палали б у пеклі), треба просто вірити в його милосердя.

війна фронт релігія спогади книги література