Мода, ремейки і байрактарщина. Як змінюються музичні смаки військових
Польове, але не всеохопне дослідження українського журналіста Дмитра Крапивенка, який нині служить у лавах ЗСУ.
Погожої днини ми з Артуром збираємось у приємну подорож до Слов’янська — справжньої оази цивілізації для таких, як ми, хто несе службу на північних підступах до Бахмута. Бойовий пікап прогрівається, ми в чистій формі, навіть трохи напахтилися парфумами: треба забрати посилки на “Новій пошті” — там запчастини до машин, трохи тактичних обладунків, домашні гостинці. Плюс треба забрати кілька нових журналів обліку, які з мене суворо вимагає новий зампотил.
Якщо поталанить, то й у фастфуд навідаємося, цигарок усьому товариству прикупимо. Рушаємо. На трасі вже можна увімкнути музику.
Артур у цивільному житті далекобійник. На його флешці різні композиції, але шансону серед них немає. Він взагалі любить спростовувати стереотипи про свою професію: ні, ми не сцимо на ходу в пляшки, ні, я не знімаю плечевух (придорожні повії) на трасі, ні, я не слухаю блатняк.
Але перша пісня в Артуровому плейлисті звучить російською. “Ты только-только, Олька, помни, не забывай” — його дружину звати Ольга, розписалися вже під час війни, сумує за нею. Далі йде пісня Маші Кондратенко “Ведмеді-балалайки” — це так, для підняття настрою, бо насправді на нашому напрямку геть не так весело, як у піснях цієї білявки.
Далі йдуть три сумніші й ліричніші пісні: “В небі чистому чути грім”, “Не забудем і не пробачим”, “Вітер підіймав у небо дим”.
Зізнаюся: думав, що всі три пісні виконує “Калуш”. Реп — не моя музика, а виявляється, у нас вже є кілька ешелонів виконавців у цьому напрямі: перші дві належать рівненському реперові Skofka, третя — виконавцю на ім’я .Surov.
Мода
Крайнім треком в Артуровому хіт-параді йде знову пісня російською. Це чеченський бард Тимур Муцураєв. Артур недавно його відкрив для себе. Загалом Муцураєв популярний серед тих, кого я називаю людьми війни: спецпризначенців, десантників, колишніх добробатівців. Мало хто з них цікавиться біографією самого Муцураєва. Він не тільки воював у Першу чеченську і писав войовничі русофобські пісні, а й повернувся з вигнання на батьківщину, примирився з Кадировим і припинив писати вірші й музику. Муцураєва люблять якраз за “золоті хіти”, де можна почути:
“Услышь молитвы, дай нам жить,
Нам нужно выжить, чтобы мстить,
Нам равных нет, мы все сметем,
Держись, Россия, мы идем!”
На війні, як у мирному житті, є своя мода. Тут її диктують ті ж таки люди війни. Кожному змученому піхотинцю хочеться мати вигляд, як у хлопців із ССО чи ДШВ. Колись Ярина Чорногуз, яка чотири роки прослужила бойовою медикинею в розвідвзводі морської піхоти, жартома написала: “В армії в будь-якій незрозумілій ситуації слід виглядати круто”. Ну бо воно й справді: на нас дивляться цивільні (там, де вони є), ми та сама армія, якій усі дякують, звісно, хочеться мати належний вигляд. Це стосується не лише тактичних прибамбасів, зухвалих татуювань чи шевронів. Музики не меншою мірою. Люди війни зробили модним не тільки Муцураєва.
Якось підходить до мене Руслан, добродушний чолов’яга родом із Попільні на Житомирщині, й запитує:
— А ти чув такий гурт Sabaton?
Я здивовано піднімаю брови. Звісно ж, чув, а от у Руслана з телефона здебільшого лунають як не саундтрек із радянського фільму “Три мушкетери”, то пияцька “У павильйона пиво-воды”, то щось українське весільно-сороміцьке. На рок-фаната він мало скидається.
— А кліп Tirpitz бачив? Це був такий корабель у німців у Другу світову…
— Давай подивимось, я таке люблю.
Ми дивимося цей кліп, потім я розповідаю йому про творчість Kreuzweg Ost і львівський гурт “1914”, що співає про Першу світову. Тут Руслан зізнається: на Sabaton його підсадив кум, який служить у спецназі.
Люди війни слухають фолк-метал про вікінгів і Вальгаллу, збірки на кшталт Vietnam war music чи гурт Five Finger Death Punch, рідше кантрі-рок американського Півдня часів Громадянської війни в США. Цей тренд закладався ще під час АТО-ООС, під час повномасштабної війни він забуяв ще сильніше.
Доба ремейків і реміксів
Антін Мухарський свого часу служив в ансамблі пісні й танцю ГСВГ (Группа советских войск в Германии). Після 2014 року він вирішив переспівати репертуар, який виконував у солдатські часи, на новий манер. Пісні на кшталт “Идет солдат по городу” чи “Смуглянка-молдаванка” перетворилися на сповнені сарказму оповіді про найпоширеніші російські вади: безпардонність, крадійкуватість, пияцтво, лінощі, агресію.
Цікаво, що люди молодшого покоління сприймають ці речі як оригінальні, старші ж регочуть із того, як радянські офіціозні пісеньки перетворилися на відвертий стьоб. З експериментів Мухарського, себто Ореста Лютого, можна сказати, почався тренд з адаптації радянської музичної спадщини.
Власне, у радянській армії завжди існували два шари пісенної творчості: офіційні, затверджені політуправлінням пісні, які виконували як стройові й на різних тематичних заходах, і неофіційні, які виконувалися під гітару на дозвіллі у вузькому солдатському колі. В останніх, зрозуміло, містилося більше життєвої правди: там було багато іронії, згадувалося й про дідівщину. Були й лірико-героїчні пісні, які складалися переважно про десантників, моряків чи прикордонників.
В українських реаліях немає місця тоталітарному дводумству. Тому ремейки радянських “підгітарних” солдатських пісень швидко ширяться мережею. Наприклад, у “Привіт, мамо” легко впізнати “Здравствуй, мама”, яка в російській версії пережила кілька реміксів від Афганістану до Чечні. У нас наразі є одна версія, проте за час війни вона також може обрости новими куплетами.
Якщо ж говорити про офіційний рівень, то в більшості бригад є власний гімн. І тут спостерігається своє розмаїття жанрів.
Якщо 3-й полк ССО імені Святослава Хороброго чи 30-та ОМБр імені Костянтина Острозького мають бойові пісні з відчутною архаїкою, що підкреслює історичну тяглість воїнських традицій, то в 93-ї ОМБр “Холодний Яр” це бадьора рокова композиція, текст якої написав колишній боєць бригади.
При спробі знайти гімн 72-ї ОМБр знаходиться одразу кілька варіантів: від совкового за духом (у стилі радянських стройових пісень) до сучасних хардкорверсій із відмінним текстом (нижче саме вона).
Гімн 10-ї гірської штурмової бригади “Едельвейс” співає гурт KOZAK SYSTEM.
А от у 54-й ОМБр імені Івана Мазепи, якщо вірити викладеному в ютубі любительському відео, за гімн править переспів пісні про десантників у колись популярному радянському фільмі “В зоне особого внимания”.
Втім, ремейки пишуть не лише на радянські пісні. Коли я вступав на офіцерські курси, біля приймальної комісії побачив таку картину: чоловіки з усіх можливих родів військ із різнобарвними шевронами збивалися в групки й жваво обговорювали, хто з якого напрямку прибув, що там діється і хто з ким міг десь перетинатися раніше.
Увагу ж майже всієї жіночої частини вступників перебрав на себе хлопчина з одеської тероборони: він на червоній укулеле вигравав одну за одною то “Гуцулку Ксеню”, то стрілецькі, то повстанські пісні, а найбільше овацій зібрала українська версія “Bella ciao”, широкому загалу відома у виконанні Христини Соловій.
Криза жанру
Байрактарщина як жанр дратує не лише витончених естетів, а й звичайних військовослужбовців. Якось прослуховували з побратимами звичайну ютуб-збірку під назвою “Пісні російсько-української війни”. Щонайменше три композиції отримали дизлайк і прохання “переключити цю х…ю”.
1. “Геть з України, москаль некрасівий” Jerry Heil — за рядок “а позаду Арестович”.
2. “Горить палає” — попри те що сама фраза “горить-палає техніка ворожа” мемічна, нарікання викликає сам кліп щонайменше наявністю там Євгена Кошового з “95 кварталу”. Кривляння коміків й естрадних виконавців типу Олександра Пономарьова викликає відверте роздратування і запитання “а вони чому не на фронті?”.
3. “Фортеця Бахмут” гурту “Антитіла” — у пісні стільки пафосу, що складається враження, ніби її текст затверджували в райкомі комсомолу, просто з іншими ідеологічними настановами.
Зміна характеру війни деактуалізує пісні, написані в стилі “гей-гоп, москалі тікають”
Зміна характеру війни деактуалізує усі пісні, написані в стилі “гей-гоп, москалі тікають, женемо їх копняками”. Ми ж не хочемо брехати самі собі? Про ту війну, яка відбувається тут і зараз, не вийде написати оптимістичні мало не танцювальні композиції.
Голоси фронтовиків
Настає момент, коли з’являється запит на те, щоб було чути голос самих фронтовиків, а не кон’юнктурне кривляння поп-співаків. Бардами нинішньої війни могли стати Олекса Бик або Христина Панасюк (співачка віднедавна долучилася до лав ЗСУ), але їм потрібен елементарно час для того, щоб записувати свої пісні.
Вірші Павла Вишебаби, Максима Кривцова, Олени Білозерської, Ярини Чорногуз чекають на своє музичне втілення.
(Поет Максим Кривцов загинув на фронті 7 січня 2024 року. Він був бійцем Сил спецоперацій ЗСУ).
Майбутніх виконавців не має лякати розмір цієї поезії: накладання тексту на музику, навіть якщо в ньому немає рим, — доволі широка практика в сучасному мистецтві.
Подібно до того як література про війну, написана тим, хто не воював, викликатиме безліч запитань, музика теж пройде свій “профвідбір”.
Втім, це не означає, що людям у пікселі потрібна лише “піксельна” музика. Звісно, війна втомлює, і багато хто шукає розради в мистецтві. Зокрема, й у тому, що ніяк не нагадує про нинішні лихі часи.
Не раз бачив, як у суперечках про те, що слухати, перемагала класика, аби не російський композитор, а так “без слів і розслабляє”, як зауважив один із моїх побратимів.
