Як має змінитися українська армія, щоб виграти війну

“Стійко переносити всі труднощі та обмеження, пов'язані зі службою, не шкодувати сил під час виконання поставлених завдань”, — Дисциплінарний статут ЗСУ.

“Стойко переносить все тяготы и лишения военной службы, не щадить своей крови и самой жизни при выполнении воинского долга”, — Дисциплінарний статут збройних сил Радянського Союзу.

Контекст

До повномасштабного вторгнення в Україні було близько 7 млн чоловіків віком від 18 до 60 років, тобто тих, кого можна мобілізувати. Чисельність сил оборони — близько 1 млн. Тепер віднімемо хворих, тих, хто доглядає інвалідів, молодь до 27 років, тих, хто має бронь, і тих, хто своє вже відвоював. Частина чоловіків потрапила під окупацію. Частина виїхала за кордон, маючи легальні підстави, частина нелегально. За грубими підрахунками, залишається близько 3 млн. Не так і багато (докладно про мобілізацію читайте в нашій статті, що вийде незабаром).

ОНОВЛЕНО 5.01.2024: За нашими більш детальними розрахунками, станом на початок повномасштабної війни в Україні було 8.7 млн чоловіків призивного віку, а на даний момент ми маємо близько 5 млн чоловіків, котрих можна призвати. Проте наголошуємо, що всі розрахунки досить приблизні, адже надійної статистики в Україні немає.

Росіяни мають приблизно вчетверо більше мобілізаційного резерву.

Військові зараз хочуть мобілізувати додатково 0,5 млн протягом 2024-го. Якщо бойові дії відбуватимуться так, як зараз, то через три роки придатних до мобілізації залишиться 1,5 млн. А ще треба комусь працювати, щоб економіка жевріла, люди потрібні й на військових підприємствах. Путін днями розповідав, що готовий воювати пʼять років.

Росіяни мають більші втрати, але вони для них прийнятні. Коефіцієнт втрат має бути щонайменше більшим за співвідношення між мобілізаційними ресурсами країн. Тобто, щоб перемогти у війні на виснаження, за кожного нашого воїна має вмирати більш як четверо ворогів.

Якщо нічого не змінювати, через деякий час в Україні не залишиться звідки черпати нових воїнів, а в Росії залишиться. Тоді ми програємо.

Єдиний шанс виграти — змінити тактику і воювати, максимально зберігаючи життя людей

Єдиний шанс виграти — змінити тактику і воювати, максимально зберігаючи життя людей. Легко сказати, важко зробити.

На початку повномасштабного вторгнення ЗСУ демонстрували чудеса винахідливості. Власне, це був один із вирішальних факторів, що допомогли нам виграти перший етап війни та відкинути ворога з Півночі.

Важливо зрозуміти, які складові цього успіху. Ще у 2022 році один із оглядачів писав, що всередині ЗСУ відбувається своя битва: між адекватними командирами, які сповідують західні підходи, і командирами старої, радянської закваски, багато з яких потрапило на війну по мобілізації. У той час як командири із сучасними підходами виростали в бойовому українському війську з 2014 року (важливо розуміти, що тоді совок теж був, але нове покоління поступово його змінювало).

Навіть Валерій Залужний не раз у своїх інтерв'ю підкреслював необхідність берегти життя бійців і свою відданість сучасному західному способу управління.

Та з часом професійне армійське ядро стало значно меншим і через призов, який збільшив загальну чисельність військ, і через втрати. І радянське в армії знову стало перемагати. Армійські прогресивні офіцери не дістали потужної підтримки згори.

Радянське в армії знову стало перемагати

Але в чому ж суть цих підходів, які допоможуть нам виграти?

Зберегти бійця

Тетяна Чорновіл описала це так: “Знову-таки на початку війни дуже цінувалося людське життя в професійних бригадах, які існували з 2014 року, бо кожна втрата на фронті — це були одразу перевірки: що сталося, а чому так? То було вже в крові: треба цінувати. І тут пів року, ще пів року і ще, як вниз падаємо, тепер у нас таке. Я зараз стикаюся з тим, що командири хваляться кількістю втрат: “Ми так гарно воювали, у нас стільки-то втрат”.

З численних текстів про війну та особистих розмов зараз складається враження, що в багатьох частинах (хоча не в усіх) цінність піхотинця приблизно дорівнює цінності мавіка, мовляв, погано, що загинув, але нових пришлють.

Ще гірша практика використання “доданих” до бригад окремих батальйонів, часто з ТРО, що є для командирів таких бригад “витратним ресурсом”, який вони використовують, практично не звертаючи уваги на втрати (один із таких випадків ми докладно описали тут).

Причини такого ставлення двоякі й взаємопов'язані.

Попри декларовану цінність життя бійця, кількість втрат не входить в оцінку ефективності командирів. А, наприклад, кількість дисциплінарних та інших проваджень щодо особового складу входить. Тобто за запізнення бійця десь на ротації офіцер дістане по голові, але за надмірні втрати під час штурму чергової посадки йому нічого не буде. Це породжує вкрай погану атмосферу.

Кількість втрат не входить в оцінку ефективності командирів

Бійці почуваються кріпаками, яким нічого не можна у вільний від виконання завдань час, і “витратним матеріалом” під час виконання бойових завдань. Це транслюється в тил і знищує мотивацію служити у війську.

Стимул офіцерам

Офіцери не мають жодного стимулу, крім внутрішніх етичних переконань берегти життя своїх бійців. Частина офіцерів вірна своїм принципам і робить усе, щоб солдат залишився живим. Та не всі люди є еталоном моральності, тому система має працювати на зменшення втрат, а вона цього не робить.

Генеральний штаб, виконуючи свої декларації про цінність життя, мав би змінювати підходи так, щоб кожен офіцер незалежно від своїх людських та етичних якостей був особисто зацікавлений досягати максимального результату з мінімальними людськими втратами.

Система має працювати на зменшення втрат, а вона цього не робить

Одне з перших рішень, яке можна було б запровадити, — включити кількість втрат в оцінку ефективності командирів.

Робота над помилками

Також важливо проводити роботу над помилками на всіх рівнях. Загальні збори з командирами різного рангу разом із солдатами, де по гарячих слідах аналізувати, що пішло не так і як краще діяти наступного разу, — це один із найважливіших стандартів НАТО (докладніше про це читайте тут).

Деякі підрозділи застосовують цю практику. Але їх дуже мало. Один із бійців розповідав нашому журналістові, що коли запропонував провести такий розбір у своїй частині, то командир пригрозив його посадити. Тут знову м'яч на боці Генштабу, він має впроваджувати таку культуру серед своїх підлеглих.

Генштаб як інституція також повинен відповідати за менеджмент бази знань, що накопичуються протягом повномасштабної війни, і забезпечувати не лише її наповнення, а й поширення, тобто доступ до неї військових частин і швидке опанування нових навичок, технологій та практик. Лише зведень зараз категорично недостатньо (див. нижче про навчання).

Досягти результату чи прикрити зад?

З розмов із військовими стає очевидно, що для багатьох офіцерів головним показником є не виконання завдання на полі бою, а прикриття свого заду. Це та негативна тенденція в ЗСУ, яка прогресує.

Військове керівництво теж має вирішувати цю проблему. Ключ до неї лежить у системі покарань і винагород. І, звісно, адекватні командири мають будувати стрімку кар'єру (це часто відбувається), а неадеквати втрачати посади — про це нечасто повідомляється. Хоча ми в редакції знаємо приклад, коли після здачі території і важких втрат керівника бойового підрозділу перевели керувати військкоматами на Одещині. Чи це пониження, чи підвищення, чи уникнення відповідальності, зрозуміти складно.

Плюс наявна культура в армії заохочує брехню. Всім простіше прибрехати, ніж сказати правду, а потім виходить, що командування бачить викривлену ситуацію й віддає відірвані від реальності накази.

Навчання

Тут проблема завбільшки з гору Еверест.

Війну виграє та армія, яка налагодить успішний обмін бойовим досвідом і масове навчання новобранців та вже діючих військових. Щоб швидко адаптуватися і бути стійкою, армія має не лише швидко реагувати та робити висновки, а й масово навчати своїх бійців.

Ми вже описували історичний приклад: “Битва за Мідвей уперше показала феномен “розриву в навчанні”, який з'явився між двома флотами (Японії та США. — Ред.). Це явище ставало дедалі очевиднішим у ході війни: Військово-Морський флот США як організація часто мав вищий потенціал для засвоєння бойових уроків і надзвичайно швидкого переведення їх у доктринальні та технічні модифікації, що допоможуть йому в майбутніх битвах”, — читаємо в книжці “Shattered sword: the untold story of the battle of Midway” (“Розбитий меч: нерозказана історія битви при Мідвеї”).

Швидкість, із якою бійці армії США навчалися й адаптувалися до умов, що змінювалися, була небаченою для армії Японії. Армія США дуже ефективно накопичувала, зберігала та поширювала знання завдяки спеціально створеній величезній навчальній базі.

Наприклад, завдяки цілеспрямованій політиці переведення найкращих пілотів (та інших військових фахівців) на викладацькі посади конвеєр із підготовки класних військових фахівців не лише компенсував втрати, а й у рази збільшив кількість висококласних авіаторів (та інших) до кінця війни. Водночас уже в 1943 році в Японії залишалося багато літаків та авіаносців, проте був дуже великий дефіцит пілотів.

Як завжди і в усьому в Україні, у військовому навчанні є великі армійські центри, де вчать, є такі, де імітують навчання, і є безліч дрібних напівволонтерських, напівофіційних ініціатив, які намагаються усунути дефіцит цієї послуги, їх теж потрібно підтримувати.

Та для того, щоб виграти війну на виснаження, потрібно, щоб уся армійська структура навчала новобранців, бійців та офіцерів однаково добре.

Одним із найкращих новостворених навчальних центрів керує Роман Донік. Ми запитали його, що потрібно для масштабування його центру. Ось відповідь:

“Маємо цілковиту підтримку та сприяння Залужного. Проблема насамперед в інструкторах. Треба знайти і вивчити. Дуже багато фахових воює, багато хто загинув і поранений. У перші дні зведені групи робили з інструкторів. Час потрібен і люди. Просто бойового досвіду мало, хоча це обов'язкова умова. Багато дуже хороших хлопців не може бути інструкторами. До цього теж потрібна схильність. І щоб не вигорали. І щоб не лінувалися. Хороші інструктори на вагу золота”.

Але якщо армія як інституція цілеспрямовано, за американським прикладом, про який написано вище, робитиме з найкращих бійців інструкторів, то проблема вирішуватиметься легше.

Бійці з найбільшими досягненнями мають стати тренерами для тренерів (це потрібно для швидкого масштабування). Можливо, з ротацією через якийсь час на фронт, щоб не відставати від життя, адже технології та прийоми швидко змінюються.

Як відомо, зараз війна дронів і радіоелектронної боротьби. Де відбувається обмін досвідом? У закритих телеграм-каналах, на неформальному рівні. Знання має акумулюватися і передаватися централізовано. Це підвищить ефективність у рази.

Військові навчальні інститути також потребують кардинального реформування.

Практика показує, що навчальні програми в Україні, які допомогли створити наші партнери зі США, одні з найкращих.

Можливо, нам потрібно просити Пентагон направити в Україну місію і допомогти розбудувати значну частину системи навчання. Від полігонів, де вчать новобранців, до військових вишів. Ідея в тому, щоб американці чи британці створили структури й розробили методику навчання, а саме навчання проводили найкращі з наших бійців. Бо те, що є, попри певну еволюцію і покращення, вчить людей хоч і дещо модифікованого, але радянського способу мислення й ставлення до бійців.

Навчання в бригадах

Кожна бойова бригада є джерелом безцінного бойового досвіду, який не можна втрачати через загибель його носіїв, а потрібно передавати іншим. Тому величезну увагу необхідно приділити мінінавчальним центрам при бригадах, де має бути налагоджений безперервний процес передачі знань і досвіду й куди можна потрапити у відрядження з інших частин, щоб навчатися в найкращих.

Проте наразі цю ідею важко втілити в життя, бо командири дуже перевантажені паперовою та бюрократичною роботою. Потрібно суттєво спрощувати армійську бюрократію. Дрібний, але показовий нюанс: навіть та сама БРка (бойове розпорядження) має три сторінки, а її можна стиснути до трьох абзаців. Це збереже час того, хто готує документ, і зробить його чіткішим для того, хто виконує (про журнал обліку журналів ми писали тут ще у 2016 році).

Ротації позицій

Чимало втрат трапляється під час ротації, коли одна частина відходить із позицій, а інша заходить. Процес передачі справ треба змінити. Нова частина не повинна заїжджати на вже порожнє місце. Спеціальна команда від неї має за деякий час перед ротацією ознайомитися з усіма деталями ведення воєнних дій у цьому місці.

“Під час передачі смуги заїжджають групи рекогностування, але тупі люди не розуміють, як правильно приймати й передавати смугу, тому потім бардак”, — розповідає один із бійців. Тут знову впираємося в проблему із системою навчання, яка має навчити навіть найтупіших.

Повторимо ще раз: ми вже приблизно рік у важкій фазі війни на виснаження, і це виснаження в прямому сенсі слова. Виграє той, у кого більше людей залишиться живими.

Статут

Слова мають велике значення, вони формують наше ставлення до реальності, інших людей і наші вчинки. Якщо в Статуті ЗСУ сказано “стійко переносити всі труднощі та обмеження”, це означає, що людина — це нуль, власність начальника, як було і в Росії та СРСР, із військового статуту якого й перекочувало це твердження. І українські офіцери використовують цю цитату, щоб виправдовувати дурість своїх підлеглих, які довели до самогубства військовослужбовця бригади авіації (деталі тут).

Ми почали нашу статтю із цитати Статуту ЗСУ. Закінчимо цитатою з Кодексу поведінки військового ЗС США.

“Я ніколи не забуду, що я американський боєць, відповідальний за свої дії та відданий принципам, які зробили мою країну вільною. Я буду вірити у свого Бога і в Сполучені Штати Америки”.

Статут нам теж потрібно змінити.

Загалом усе, про що ми пишемо, — це частина “стандартів НАТО”. Але справжніх і запроваджених по-справжньому, а не на папері, не для галочки і не у вигляді імітації, як це є зараз. Якщо не змінюватися, ми не виграємо цю війну. Маленька радянська армія (українська) не зможе перемогти радянську (російську) армію, що в кілька разів більша.

зміни зсу війна концепція