З пекла додому. Історія поранення, виживання та реабілітації бійця Олега Симороза

До великої війни він виступав на захист від забудовників Екопарку Осокорки, Микільської слобідки та Мінського масиву. Навіть у госпіталі, ледь опанувавши поранені руки, виступив проти законопроєкту №5655, що просуває інтереси забудовників, за що отримав несподіваний і неприємний візит очільниці партії “Слуга народу” Олени Шуляк. Її вчинок обернувся скандалом, а законопроєкт так і не став законом. З дозволу Олега нижче публікуємо його історію, з незначними правками.

Ранній виїзд

Рівно 10 місяців від мого поранення. Рівно 10 місяців, як життя перемогло смерть… За цей час я пройшов великий шлях. Вирішив написати хронологічний тред своєї історії.

Це сталося 20 жовтня 2022 року на кордоні Донецької та Луганської областей за населеним пунктом Торське, що близь Дібрової й неподалік населеного пункту Кремінна. Наш підрозділ виконував бойове розпорядження. Висувалися на нові бойові позиції на нуль, звідти мали просунутися далі й закріпитися на нових позиціях ворога. Я сів за кермо Nissan Navara, оскільки за день до цього вже виходив на нуль на цьому авто й хоч трохи знав специфіку доріг та місця, де працює ворожий міномет.

На деяких ділянках під*ри працювали мінометом з 2-3 км. Близько 6 ранку ми почали рух. Дуже важка дорога з лісових пісків, це уй*біщне місце поетично прозвали "Шервудським лісом". Треба постійно тримати газ та *башити кермо, яке постійно хоче викинути тебе з дороги.

Проїхали Торське — останній населений пункт, де між зруйнованими будинками були ще хоч якісь цілі хати.

Міна в сірій зоні

Це нещодавно деокупована територія в результаті контрнаступу наших військ. На ділянці, якою ми рухалися, ще кілька тижнів тому стояли регулярні російські війська — це був їхній тил. Зараз тут спокійно гуляли ворожі ДРГ. Вузька дорога. Ми їхали чітко в колії, довкола було багато підірваної техніки й валялись колоди дерев, які не давали змогу на цьому місці рухатися інакше. Переднім водійським колесом машина наїхала на під*рську ТМку (протитанкова міна). Підрив…

Це класична міна, якою мінують дороги. У цьому місці дорога була замінована. Я не оцінюватиму дії командування, яке вочевидь поспішило з такою операцією без належної розвідки та виходу групи саперів. Не робитиму цього, бо це війна. До того ж це зайняло б більше часу і відповідно створило б інші проблеми при зайняті ворожих позицій. Але на місці підриву сапери розкопали ще три міни…

Темінь. Сон. Мозок, який панікує, що він не давав розпоряджень спати, а отже відбулася х*йня. Приходжу до тями. Був у броніку та касці. Обличчя все в крові від “поцілунку” мотора. Нічого не бачу, тому перша думка, що втратив зір. Усе це різко забувається. Пекельний біль у ногах, відчуваю, як виливається кров. Це міна відірвала мої обидві ноги й поламала обидві руки.

Пекельний біль у ногах, відчуваю, як виливається кров.

Від “поцілунку” мотора зламало ніс, зуби, лицьові кістки та щелепу. Сильно попекло пальці на правій руці. Починаю кричати від болю, вирубуюся. Знову приходжу до тями, але вже не реагую на пекельний біль, починає працювати адреналін, мозок панікує: "Роби, сука, щось, ми зараз помремо в цьому йобаному лісі". Переламані руки не реагують на рухи. "За*бісь", думаю…

Короче сиджу, як паралізований лох і розумію, що вихід — тільки кричати. Волаю на весь ліс кілька хвилин. Нуль реакції. За*бався. Починаю знову волати, та сили вже покидають… Нарешті підбігають пацани, чую слово «ах*єть», розумію, що це вони не через машину… Далі кажуть: «Братику, ми допоможемо». Їх повикидало з машини. Усі відносно цілі.

«Байкал», який сидів праворуч від мене, отримав теж від міни. Йому попекло обличчя, зламало ніс, осколки залетіли під око та були за міліметри, щоб забрати в нього зір. Я знову вирубаюся…

Приходжу до тями біля машини, вкотре очкую, що ніхєра не бачу, але панікувати немає часу. Наш бойовий медик взводу Ваня Микулин (на фото), який сидів позаду мене, вилетів з машини й отримав контузію.

Він підбіг до мене і ще в машині наклав турнікети на нижні кінцівки. Далі пацани прибрали мотор, бо мене затиснуло. Дістали й поклали біля машини. Ваня сказав, що я дуже важкий і що треба шукати транспорт.

Зважаючи, що ми дуже "елітний спецпідрозділ", звʼязку в нас не було, нашими внутрішніми раціями можна тоді було тільки розбити *бало комусь у красивих погонах, але це вже такоє… Хлопці правильно вирішили бігти шукати транспорт, бо до стабілізаційного пункту з нашої точки близько 20 км, тому нести мене пішки через ліс — це явна смерть і добре, що хлопці це розуміли.

Евакуація

Охороняти мене від собак залишився "Шутнік", який тепер *башить під*рів в мінометці однієї з новостворених бригад. Каже, Ваня натякнув, що я, мабуть, “все”. Але тут я знову приходжу до тями й починаю дойобувати накласти турнікет на праву руку.

"Шутнік" ще раз оглядає мою руку й таки бачить, що в одному місці є осколок, кровотеча з того місця не критична, але їбанув турнікет, щоб я не за*обував. Вирубаюся, починається якась *уєта з думками про "заслужений відпочинок" і якась у*оба шепоче: "Та ти заслужив". Розумію, що це на*обка і знову прокидаюсь. Через приблизно 15 хв підрулюють хлопці, вони дорогою зустріли наших сусідів — десантників 81 ОАеМБр, які теж їхали з евакуації.

Обережно підкотилися й погрузили мене з "Байкалом" та погнали на евакуацію. Дорогою перегрузились в евак, який приїхав забирати "Стафа", що вранці отримав кулю по пузу, був тяжкий (живий, усе добре, не захотів списуватися, далі воює). Менш ніж через годину після вибуху я був на стабілізаційному пункті. Сказати, що це диво, — нічого не сказати…

Стабпункт, Краматорськ, Дніпро

На стабілізаційному пункті (місце розташування якого з міркувань безпеки не уточнюю, бо там досі рятують наших пацанів) мене почали фарширувати: трахіастома, кисень, кров, крапельниці — ну і ось всі ваші медичні приколи. Звідси мене оперативно грузять в реанімобіль з екіпажем іноземних медиків і ми швиденько рушаємо на Краматорськ через *бучий понтон Сіверського Донця. За кілька годин я був на операційному столі лікарні Краматорська. Тут мене вперше побачив батько, з яким я служив в одному батальйоні. Добре, що тут я не приходив у свідомість, бо тіп був на нервах…

У Краматорську я побув кілька годин, далі реанімобіль та евакуація в критичному стані в Дніпро. Перші години я тримався непогано, вже на підʼїзді до Дніпра організм почав підздавати: температура 40,6 та падіння тиску. Привезли в Дніпро, у лікарню імені Мечникова пізно ввечері, стан критичний, самостійно вже не тримав тиск. І тут основний ризик був у тому, що мене треба було невідкладно оперувати, а організм був, мʼяко кажучи, не в тому стані.

Прокинувся на операційному столі, біль… не можу нічого сказати через трубку в горлі. Нарешті мене помітили — "Ви нас чуєте?", питає директорським голосом лікарка. Киваю на кіпіші.

"Давай єму наше зєліє))", — каже лікарка анестезіологу

Далі топова фраза: "Давай єму наше зєліє))", — каже лікарка анестезіологу. Звичайну анестезію в моєму стані давати було не можна. Ну, а далі в мене почалися вертольоти, потім озеро з риболовлею.

Кажу собі: "Олег, це ж не по-справжньому, це від препаратів", і відповідаю собі: "Та я знаю, рибу не лякай тіко". Ну, коротше, це наркота була…

Нарешті нормально прокидаюся, бачу на одне око, інше сильно вдарене, там кровотеча, тому нічого не бачив, зараз уже краще, але зір упав у два рази. Радію, як дитина, що бачу. Далі дивлюся, що є руки хоч і в гіпсах усі, думаю, що супер, але значить, я тут не через руки. Підходить лікар і каже те, що кажуть у таких випадках. Лежу, на емоції тупо немає сил. Радію, що бачу… Підійшов батя, пояснив, що сталося. Сказав, що мама з Владою вже їдуть сюди. Я відверто почав нервувати, якою буде їхня реакція.

Сім’я

Далі Юрій Левченко привіз мою маму й кохану. Усе сімейство під вечір 21 жовтня було в зборі. Батя получив максимально незаслужених піз*юлєй від мами, бо ми, коли їхали на схід, за моєю ініціативою сказали їй, що поїхали на навчання в Дніпропетровську область, ну тобто набрехали, напиздюнькали, сказали неправду — розумієте? Мама зайшла в палату і була мега зібраною, ну вона вміє в критичні моменти мобілізуватись. Далі я був в ах*ї, що Влада мобілізувалась і не плакала. Мене втішали мої жінки. Ну а ввечері в нас був дуже серйозний базар з Юрою. Він, як завжди, говорив, а я кивав, але ця розмова вплинулана мій психологічний стан позитивно дуже сильно. Найпаскудніше було бачити моїх сусідів по палаті в реанімації. Мʼяко кажучи, дуже втомлені й не комунікабельні тіпи. Рідним не давали жодних прогнозів, лише кожен ранок казали: "Особливо тяжкий". Я на кожному консиліумі теж чекав щоб мене підбадьорили, але х*й.

Два тижні пекла

На правій нозі ще було коліно, яке дуже важливе для протезування. Але 22 числа вже було очевидно, що пішов некроз… І тут був дуже простий вибір: або некроз забере нирки й життя, або заберемо ногу вище від коліна. Так я став з подвійною ампутацією вище колін — це найскладніша ампутація при протезуванні. Дуже довго відходив від тієї операції, діставали багато осколків. Влада почала нервувати. Але таки прокинувся. Тримала мою розпухлу пику. Мені було дуже погано, але я чомусь навіть уже не думав, що можу померти. Коли батя розказав, що з нами сталося, я був в такому ах*ї, що живий, що на цьому моменті перестав заганятися через ноги. Минуло два тижні в реанімації Дніпра. Два тижні пекла. Два найважчі тижні в моєму житті. Біль, рвота від антибіотиків, температура 40+ та уколи кальцієм, а ще дике сушіння в роті через зламаний ніс і трахіостому, я вже почав думати, що помру від зневоднення, так хотілося пити. За два тижні я не поспав жодного разу, бо через струс мозку та контузію мозок транслював галюцинації, які не давали мені спати. Час без рідних тягнувся дуже довго, я міг пів дня дивитися на двері та чекати їх. Бачив, як важко перезаряджати апарат гемодіалізу, як же мене зай*бувала його сигналізація. Бачив, як, не приходячи до тями, помирає військовий і як з ним прощаються рідні.

Фото з лікарні. Твіттер Олега Симороза

Уночі пити не давали взагалі, нарвані дами підходили та розповідали, як їх за*бало твоє чмокання (це я так просив воду, бо говорити ж не міг, а руки не працювали). Я не тримаю зла, таке ставлення зробило мене сильнішим, але жаль лікарів, які рятують життя хлопців і валяться з ніг, а молодший персонал переважно вночі — це просто ах*євші хитрови*бані мразі… Я підслухав, що мене збираються переводити в Київ, мобілізувався: "Олег, зараз ми з*бемося з цього концтабору додомки".

Руки: переломи, осколки, опіки

01.11.2022 мені оперують руки, стан яких дуже ху*овий, але не такий поганий, як ніг. У лівій руці відкриті переломи кісток, куди вставляють пластини. По правому плечу: зараз є зростання, по ліктьовій кістці безперспективно, немає кількох сантиметрів і навіть натяку на кістковий мозоль, швидше за все, титановий стержень, який ввели в кістку, буде зі мною назавжди. Ну, а на десерт відмовив променевий нерв, тому ліва кість повисла вниз, нерв було пошкоджено, зараз маю майже повне його відновлення. По правій руці переломи та опіки трьох пальців. Хірурги дають невтішний прогноз щодо їх відновлення й кажуть, що, швидше за все, їх доведеться ампутувати. Перелом кисті, функціонал відновили десь відсотків на 60. А також перелом променевої кістки. Дістали багато осколків. Наклали спиці, з якими я тусив два місяці, пальці ми таки зберегли.

Київ. Збирають обличчя

02.11.2022 я вдома. Київ, але поки що Головний військовий клінічний госпіталь. Реанімація. Клієнтура не краща, але обстановка приємніша. Мені збирають обличчя: ніс, кістки під повіками та верхню щелепу. Щелепу стягують залізом і нитками. Два тижні тільки вода, Агуша та бабусин бульйон. Третій день у Києві. Зняли трахіостому, я почав говорити. Зайшли батьки, трохи заспокоївся. Зайшла Влада, довго говорили, ніколи не думав, що вона буде такою сильною. Через кілька днів мене перевели у відділення травми. Боротьбу за життя було виграно, а реанімацію назавжди послано за російським кораблем.

У госпіталі до мене було чудове ставлення. Першої ночі у стаціонарі наснився кошмар а-ля ПТСР. Я попросив води, прийшла санітарка Петрівна (років 60, хату в Київській області побили російські обстріли), дає воду йкаже: "Не соромся просити воду", і далі: "У тебе ж рана від трахіостоми, я побігла робити ромашковий чай, охолоне, додам меду і буде добре для рани". Сказати, що був в ах*ї, — це нічого не сказати. І так ставився весь персонал, у яких зай*бів, не менше, ніж в реанімації. За весь час жодного кривого погляду і тільки найкращі спогади про цих світлих людей.

Далі мене день через день оперували, зашили ноги. Зняли без анестезії залізо з рота, почав їсти та приймати всіх, кого налякав. Температурив я ще десь місяці два. Іноді я психологічно провалювався. Важко було лежати в одному положенні.

Законопроєкт №5655

13 грудня 2022 року. Два тижні з останньої операції. Я досі в госпіталі. Однієї рукою клацаю телефон. Верховна рада голосує скандальний антинародний містобудівний законопроєкт №5655, ухвалений в інтересах будівельної мафії. Я пишу різкий допис, який написав би й сьогодні. З матюками лягаю спати. Поки я в реанімації боровся за життя, “слуги” разом з ОПЗЖ домовлялись, як протягнути в інтересах будівельної мафії закон. Мені просто плюнули в душу…

Наступного дня вранці — кіпіш. Прибігає керівництво госпіталю і просить, "щоб я не хвилювався, якщо прийдуть гості". Я ніху*я не можу зрозуміти, враховуючи, що гості до мене ходять щодня. У палату заходить начальник госпіталя і просить мого сусіда піти погуляти. У палату без попередження та запрошення заходить голова керівної партії "Слуга народу" Олена Шуляк. Розмова починає будуватися з претензій та триває у форматі "Які у вас до мене питання?" — таке відчуття, що це я до неї прийшов... І тут я розумію, що ця мразота хоче зробити з мене ідіота й показати на всю країну, що найрізкіший допис про 5655 написав попаяний вояка з ПТСР. Почала розповідати, що всі ми проплачені. Тут я вже кипів, але стримався. Був радий, що мав можливість в обличчя спокійно висловити все, що думаю про цих гнид. Я сказав, що рано чи пізно вони будуть сидіти. Пані Олена встала, іронічно сказала моїй мамі "одужуйте" й пішла геть.

Начальник відділення була при цій розмові, вона сказала, що це вперше за її практику посадовці не питають про стан відвідувача й вона не розуміє, що це було. Я сказав, щоб не парилась, бо це була дуже специфічна жіночка. Мене пічкали пігулками від тиску, але почувався я пречудово, бо зробив те, що зробив би кожен нормальний українець.

Олена Шуляк намагалася за рахунок джинси перебити інформаційне поле, але не цього разу. Суспільство вибухнуло і просто розмазало Шуляк, яка за цей вчинок ніяк не відповіла — ні від партії чи фракції, ні від президента. Але той після скандалу все ж не наважився підписати законопроєкт 5655 і, власне, не наважується досі. Так на лікарняному ліжку моя реабілітація відійшла на другий план і я повернувся до громадської діяльності. Якби мав вибір, то, звісно, зробив би це трохи пізніше…

Реабілітація

У госпіталі реабілітація була слабкою. У мене було бажання, було бажання у мого реабілітолога, але не було де займатися. Ми займалися в ліжку, я тупо лежав — ну, і це було, м'яко кажучи, так собі… В січні 2023 року одна з приватних клінік столиці, про яку я обов’язково розкажу окремо, забрала мене по безплатній програмі на реабілітацію. Професійне обладнання, зал і сучасна адекватні протоколи. Сюди я приїхав, нічого не вміючи. Я навіть сідати сам не міг. Через кілька місяців я зміг повністю сам себе обслуговувати — це були чудові відчуття. Незалежність, емоції просто не передати. Це заслуга моїх найкращих у світі реабілітологів.

Ще одна операція

Так потихеньку ми підійшли до протезування. Але права нога не витримала навантаження, почалося запалення. В результаті операція та мінус 4 см кістки і ще близько місяця на відновлення. У липні я завершив ходити на тренувальних протезах. Це просто дві палки, на яких ти ходиш, як косолапий ведмідь. Але за кілька місяців я навчився ходити на цій шляпі без милиць.

Протези

Зараз я вчуся ходити на своїх перших повноцінних гідравлічних протезах. Протезування — дуже важка штука, у нас ще досі багато нерозв'язаних питань, ну і звісно, це титанічна щоденна праця.

Ходити дуже важко, але я вже менш ніж за місяць вийшов з брусів і можу ходити на милицях або з допомогою однієї руки. Ті, хто шарять у цьому, кажуть, що це божевільний результат. Насправді так, бо, за прогнозами протезистів, час уставання на протези з подвійною високою ампутацією — від 12 місяців.

І хоча я вже непогано ходжу, але на цих протезах не зможу повернутися до повноцінного активного життя. Для цього треба електронні коліна, яких держава не покриває. Збір уже закрито, ми зібрали необхідні 5 млн грн на Ottobock Genium X3 і я досі не можу осягнути, як це взагалі. Це будуть справжні народні ноги, які зламають не одне корупційне *бало. Найближчим часом вирішу, де буду їх ставити.

Далі ще довгий шлях. Потрібно навчитися самостійно вставати з поламаними кістками. Навчитися долати сходи та жити в барʼєрному місті з Кличком, ну хоч якийсь час… Десь через півтора місяця я планую поїхати додому й перейти на амбулаторний режим реабілітації. Я хотів би перевестися та бути корисним на службі, але розглядаю тільки посаду, повʼязану з бойовими діями, — можливо, БПЛА. Знаю, що відповідних посад і охочих мене взяти буде небагато, тому подивимось. Якщо не складеться, то тоді поки що волонтерка та громадська діяльність. Роздумую над деякими проєктами.

Ну, поки все. Дякую, друзі, що дочитали. Мені було важко, але важливо це написати. Я, мабуть, уже повністю прийняв історію з ампутацією і власне нормально це виводжу. Намагаюся брати від життя все, бо живемо раз, ну я другий)) Людські умови, родина та друзі — це те, що допомогло мені вибратися з могили. Колись напишу про це все книжку, ну а поки так. Дякую всім за підтримку!!! Далі буде.

бійці поранення реабілітація