П

По той бік війни. Італійський щоденник харків'янки

Своїм щоденником з ТЕКСТАМИ поділилася Ольга Скорик, яка залишила Харків з двома дітьми у березні 2022 року, після початку великої війни. Через 15 місяців вони повернулися додому. Її враження від Харкова — по цей бік війни, через кілька тижнів після повернення, можна прочитати тут.

21 лютого. Стамбул

Турецькі ЗМІ обговорюють останні події. Тільки й чутно "рУсія – укрАйна"… Моїм туристам телефонують рідні, кажуть, що є загроза закриття повітряного простору…

Останній день того буття був невимовно світлим і теплим. Ми скасували всі плани та екскурсії і довго стояли під Галатським мостом, радіючи весняному сонцю, що пестило неквапливі води Золотого Рогу.

Дісталися Принцевих островів, де вже квітла мімоза, де Мармурове море заколисувало галасливих чайок. Повернувшись, гуляли серед рибалок, їли кебаби, придбали різні дрібнички, слухали джаз і… приголомшені, стояли над Босфором, спостерігаючи моторошну криваву повню в небі Стамбула.

— Звідки ви? — питає мене вуличний мім, скручуючи сердечко з повітряної кульки.

— З України.

Посмішка стікає його обличчям...

22 лютого

Світанок. Пронизливий намаз лине з усіх пагорбів Стамбула. Страшенна бентега викручує душу, бо в усіх нас єдина думка: встигнути повернутися. Зустріти невідворотне лихо разом: кожному зі своїм містом, зі своїм домом, зі своїми.

23 лютого

Ми всі встигли.

Того дня я востаннє плавала в нашому басейні з розкішними панорамними вікнами на центр Харкова. Мені страшенно подобалося відчуття, що я плаваю в Харкові. Не просто у воді, а в Харкові, розумієте? Бо це місто завжди було моєю водоймою.

До вторгнення залишалися лічені години…

24 лютого

5 ранку. Виринаю в темряву.

— Оль, почалося.

— Я зрозуміла.

7 ранку. Стою біля вікна. Того вікна, з якого спостерігала, як вибухають білою ніжністю абрикосові бруньки. Як дихає зима морозними візерунками. Як дощ перетворює на імпресіоністичні полотна нічні вулиці… Я бачу нескінченний потік людей з валізами, які поспішають на вокзал. І відчуваю, як разом з ними висипаються останні піщинки годинника нашого мирного життя.

За 15 хвилин прокинуться діти. У новому світі.

25 лютого

Коли оголосили загрозу ракетного удару, сусіди прибігли за нами. Спустилися в підвал.

Сергій через знайомих намагався домовитися про місце в бомбосховищі для всіх. Йому відповіли, що можуть забрати лише їхню родину.

— А ти сказав, що наша родина — це 10 осіб? – запитала його матір.

— Він знає, що нас 5.

— Ні, вони всі наша родина.

Залишилися в підвалі всі.

26 лютого

Перші жахливі кадри ракетного обстрілу Харкова. Ніколи не забуду жінку, якій того дня відірвало ноги. Заплющую очі й бачу, як вона безпорадно роззирається навсебіч, стікаючи кров’ю на сходах продовольчого магазину.

28 лютого

Найтепліші обійми мої всім матусям, які залишилися з дітьми в Харкові.

Ми з вами пригадали, що таке безсонні ночі, коли ти вдивляєшся в обличчя рідної дитини, тихесенько тримаєш маленьку долонечку, коли ти і в тиші не можеш спати, бо стала суцільним сенсором…

1 березня

Ще тиждень тому мої діти грали на арфі та фортепіано, займалися карате, спокійно спали в своїх ліжечках.

Ще тиждень тому я цілувала ніжний пух мого котусика та планувала з подругами наш дівич-вечір.

Ще тиждень тому я почула такі важливі "Люблю тебе! Не уявляю, як жити без тебе!"

А зараз заливаюся сльозами в тамбурі евакуаційного потяга й заспокоюю Миколку. Йому сниться бомбардування, бо він стогне "Лягай, мамо, ну лягаааай!".

Потяг мчить нас моєю пораненою країною — у невідомість. А лише дві години тому дітей обіймав їхній батько та благав мене врятувати їх. Уранці він дивом вижив після бомбардування обладміністрації, в якій перебував разом з іншими волонтерами й добровольцями.

Місяць потому з-під завалів дістануть останню, 24-ту жертву того авіанальоту…

2 березня

Сьогодні побачила світлини нашого родинного будиночка — виплеканого, викоханого, в який ми приносили своїх немовлят і в якому минули найщасливіші роки молодості — серед руїн стоїть одна-єдина шовковиця, яка зростала разом з нашими дітьми... Усередині настала тиша.

І я збираю маленькі пазлики понівеченої реальності: тримаю за руки дітей — раз, чую голоси друзів по телефону — два, прислухаюся до стукоту коліс — три, чекаю на вокзалі на сусідів — чотири, обіцяю незнайомому киянину, що не кину на самоті його дружину з дітками — п'ять, беру нам усім квитки до Польщі – шість.

3 березня

Їдемо автобусом у напрямку кордону. Зненацька в дівчинки розпочинається панічна атака: "Я помру, я помру!!!".

Її матір знесилено дивиться у вікно. Вона вже, мабуть, померла, як і багато з нас: у тих підвалах, під обстрілами, хоча й фізично жива.

5 березня

За вікном тихо-тихо падає сніг. І за цим білим мереживом височіють Татри.

Ми дісталися моєї Кінги. Вона прихистила нас усіх, разом з сусідами та київською родиною, щоб ми могли видихнути і зрозуміти, що робити далі.

Ми оселилися на горищі. На поверх нижче мешкає сестра Кінги з родиною, ще нижче — батьки, а на першому поверсі — її бабуся. І цей теплий родинний світ, дерев’яний будиночок, краса зимових гір – це так боляче контрастує з жахіттями і темрявою, в яких захлинається моя країна…

8 березня

Батько Кінги подарував нам уранці жовті троянди. Тихо, сором’язливо… А Кінга мовчки плакала разом зі мною. Є у цьому світі люди, з якими можна розмовляти тишею.

9 березня

За вікном кружляли невагомі сніжинки. Жовті троянди розгортали ніжні пелюстки, насичуючи повітря витонченими парфумами.

А в Маріуполі над пологовим будинком кружляв винищувач.

Вагітній жінці роздробило таз. Ні вона, ні її дитя не вижили. Як і ще 1200 маріупольців (9.03), 22 тисячі (21.05), 87 тисяч (29.08)…

10 березня

Я повернуся. Бо мої поверталися.

Бабуся не залишилась у Німеччині, хоча там, у полоні, доглядаючи дітей німецького офіцера, вона бачила значно більше людяності й тепла, ніж потім у родині свого першого чоловіка — руського солдата-визволителя, від якого втікала вагітною в Харків. Щоб потім зустріти мого дідуся Петра, якого ледь не з'їли в Голодомор і дивом не розстріляли в Дробицькому Яру. У них народилася мама, а в неї — я.

Дідусь Антон двічі втікав з концтаборів, щоб повернутися, будь-що, до своїх! Щоб потім з'явився на світ мій тато.

Вони, Мої, зробили все, щоб їхні нащадкиз'явилися на світ. І ми народилися саме в Україні. Попри всі Неможливо.

І я повернусь. І розповім колись своїм онукам про неймовірний ланцюжок добра й відчайдушних героїв. Про те, як розсіялися ми світом, щоб потім, немов краплиночки ртуті, відчути непереборне тяжіння: додому, додому, додому.

Рим. Фото авторки
Рим. Фото авторки

15 березня.

Італія. Рим. Марія.

Ця жінка з Перу доглядає Сеньйору, з якою ми тепер живемо. Сьогодні я дізналася, що вісьмох братів Марії вбили, що сина вона народила в 15 років, що вона страшенно сумує за музикою, співом і танцями. І ось Марія вмикає програвач, щоб... запросити мене танцювати бачату. Я не знаю, якою мовою ми порозумілися — мабуть, мовою серця?

Мені здається, що я живу у сні. І лише вночі, повертаючись додому в своїх мареннях, знаходжу зв'язок з реальністю.

24 березня

Я вже проживала це почуття — того квітня, коли помер брат. Коли я дивилася, як їдуть автівки, як вибухають цвітом абрикоси, як гомонять люди — і всі ці вияви життя завдавали ледь не фізичного болю.

Я надто добре пам'ятаю ранкову темряву 24 лютого. У мені застигла кригою харківська зима, якій, вочевидь, немає місця тут, у квітучій італійській ідилії.

26 березня

Коля: "Мені лише 8 років, я ще 90 точно проживу!".

Леся: "Та ні, не протягнеш ти стільки!".

Коля: "Я війну прожив, якісь 90 років ще точно проживу!".

29 березня

ПаІсі, паІсі, паІсі — це іспанське слово часто звучить на нашій кухні. Воно означає "країна, моя країна"...

— Коли закінчиться війна, що ти будеш робити? – питає мене Марія

— Повернусь до моєї Паісі.

— Але чому? В Італії вам буде набагато краще!

— Тому що я люблю мою країну.

— Ti capisco, ma non ti capisco! (Я тебе розумію, але я не розумію тебе), — каже у відповідь Марія. І ми мовчимо.

Вечірні вулиці Рима. Фото авторки
Вечірні вулиці Рима. Фото авторки

12 квітня

Місяць у Римі.

Сьогодні з донькою вирішили прогулятися перед сном. І вперше від початку війни я ввімкнула музику на телефоні. Ми вийшли на стадіон: "Beggin', beggin' you--u-u-u". І… я почала танцювати. Під місячним сяйвом. На біговій доріжці. За тисячі кілометрів від дому. І Леся затанцювала, а потім зненацька побігла — так швидко, як вітер полетіла. І я зрозуміла, що вона зараз, як і я, відчула себе... живою.

17 квітня

Щодня пригадую ту страшну ніч у потязі. І ті 1,5 год у суцільній темряві на київському вокзалі під виття сирен і звуки вибухів.

Я пам'ятаю, як ми вийшли на балкон у Львові — і просто над нами пролетіли чотири винищувачі. Діти мовчки дивилися на мене: невже й тут?

Я пам'ятаю, як синочок сидів поруч в автобусі до Кракова — закляклий, мовчазний і блідий. Я пам'ятаю, як така само дитина зсередини мене дивилася на світ за вікном і безпорадно заливалася сльозами...

Зараз я бачу, що діти знов наповнені сонця та життя.

Сьогодні в Римі Великдень. Для мене він у дітях. У їхньому воскресінні.

29 квітня

У нас два виміри: Україна та Італія. І дві школи: реальна — італійська й віртуальна — українська. Цього тижня Миколка має вивчити "Садок вишневий коло хати". Я чищу картоплю, а він читає вголос знайомі з дитинства рядки. Руки виконують механічні рухи, тече водичка з крана, а я відчуваю теплі обійми згасаючого дня, дихання розпашілого поля, чую заколисуючий гуркіт хрущів…

"Мамо, так домом пахне!" — перериває мою медитацію голос Олесі.

11 травня

Два місяці в Римі.

Звикнути до жахливих новин неможливо. Тому дедалі частіше болить серце, тому дедалі менше розмовляю, тому дедалі більше хочеться спати, спати... А чи можна звикнути до очікування, коли ж з'явиться в мережі рідна людина…

В іншій реальності вожу дітей до школи, де в них уже з'явилися друзі. Щосуботи ми їздимо на заняття з арфи в консерваторію – радіємо, що не втратили музику.

Я все ще не була у Ватикані й не відвідала жодного музею. Для мене залишаються німими храми. Але Мій Рим вже народжується.

Тепер я знаю, яка стрімка течія в Тибра, я бачила, як качають гроші з фонтану Треві, я можу знайти на кладовищі Верано найразючіші мармурові скульптури, я знаю, якими чарівно розніженими можуть бути вранці вулички Трастевере…

Мені подобається, що до Тирренського моря лише 2 год. І ось я йду по кромці берега, уявляючи як ці хвилі дістануться Середземного моря, зіллються з ним та навідаються до моря Егейського, і пожене їх вітер у Дарданелли, а звідти у море Мармурове — привіт, красене мій, Стамбуле! Привіт, Босфоре! Привіт, моє рідне Чорне море! Обіймаю тебе, Україно!

16 травня

Рим. Парк. Лавочка. Жінка дивиться програму про мольфарів і слухає, що вони там прогнозують.

Остія. Море. Хочеться чути плюскотіння хвиль, але...

— Вилазь з води, кажу! Раз, два, триии! По жопі тобі зараз дам!

Балкон. 15 травня — 16 травня. Італійська сієста вже не та, бо звідусіль з прочинених вікон лунає "Стефанія, мамо, мамо, Стефаніія...".

Весь світ нам тепер — Україна!


25 травня

Близько півночі всі, хто заснув, прокинулися.

Команда "Рома" взяла Єврокубок — Рим вибухає феєрверками, скандує, майорить прапорами та шаленіє.

Я стою біля вікна, дивлюся на нескінченний потік автівок, з яких разом із воланням виплескується тестостерон, і не можу стримати сліз. Зачиняю вікно. Заплющую очі. Затулюю вуха.

Це в нас війна, понівечені долі, позбавлені житла, вирвані з життя люди. А в Римі — футбол.

27 травня

Яким щастям було б вирушити влітку в похід! Якою радістю було б створити сьогодні чат "Карпати-2022", в якому Пан Інструктор завзято грубіянив би, Льоша Д. лякав традиційним "Ми всі помремо", а Льоша М. знов не встигав би читати 100+ флуд-повідомлень. А за декілька місяців на нас уже мали чекати гори й найтепліша зустріч.

Через два місяці зникне безвісті Вова.

Через чотири місяці Сергій залишиться без ніг.

Римські пам'ятники архітектури. Фото авторки
Римські пам'ятники архітектури. Фото авторки

31 травня

Рим — найкраще місто для усвідомлення швидкоплинності часу та себе в ньому.

Вічне місто, приречене на життя після життя. Скам'янілий свідок численних трагедій і війн, Рим марить своїми сновидами. І що для нього рік чи сторіччя — лише короткий вдих і довгий видих. І що для нього всі ми — тисячі й мільйони туристів, коли він уже бачив усіх і все.

Рим довершений і самодостатній. Він магічний: будь-якої миті ти можеш знайти собі шпаринку у вічність, сховатися в будь-якому часовому просторі — у нього досхочу таких порталів — пірнай…

Рим і туристи в ньому. Фото авторки
Рим і туристи в ньому. Фото авторки

11 червня

Три місяці на відстані двох тисяч кілометрів.

Три місяці на роздоріжжі. Не розумію, на яких засадах будувати життя у світі, де існує країна, яка 108 днів вбиває, катує, гвалтує…

Жахливе усвідомлення того, що найближчим часом ми не повернемося. І не найближчим теж. Це стадія спустошеності, розгубленості. Конче потрібно на ручки, але ж не залізу я на колінця дітям...

"Прилетіла моя часточка на твоє плече й дивиться, як ти готуєш смачненьке для діточок, як ти граєш натхненно, як ви гуляєте містом увечері, як занурюєтеся в безліч його дивовиж, але туга не полишає, крає серце. Хочу, щоб ти була поруч...".

Моя люба подруго, твої слова ніби повертають мене з небуття, долаючи цю кляту відстань — відстань війни.

21 червня

Їхали з Миколою від стоматолога. І я розповіла йому, що вже з'явилися цифри щодо наших загиблих: близько 10 000 хлопців.

— Лише уяви собі: в автобусі зараз десь 20 пасажирів. 5 таких автобусів = 100 пасажирів. А 10 000 загиблих — це 500 автобусів...

— Я не можу більше бачити ці їхні PACE (прапорці зі словом МИР). Нащо вони їх скрізь вішають? Невже не зрозуміло, що вже не буде цього паче…

"Так! — відповідаю йому подумки, — бо їдуть вже ці 500 автобусів. З нашими мертвими чоловіками. А скількома автобусами можна виміряти вбитих дітей, жінок, наших стареньких... скільки автобусів повезли за хмари наших тварин та птахів... і скільки автобусів вивозили за обрій уламки наших мрій...".

Стережися, світе! Гуркіт цих катафалків уже поруч. Чуєш?.. Вони зімнуть під своїми колесами твої веселкові PACE.

11 серпня

П'ять місяців.

Емоційна сфера досі викривлена: найяскравіші враження тьмяніють за лічені хвилини. Жива вода не зволожує землю, що скам’яніла. Але знову вчуся бачити. Помічати красу нашого світу попри війну, від якої не втекти. І в найбезпечнішому місці вона дихає в спину повітряними тривогами, темрявою харківської ночі, в якій не сплять рідні, телеграм-новинами, волонтерськими зборами, світлинами зниклих безвісти…

17 серпня

Місто моєї самотності — Рим.

Найгостріше вона відчувається саме посеред людського тепла. Коли на відстані двох кроків пульсує радість, сміх, кохання. А ти, неначе примара, стоїш поруч. І спостерігаєш. По той бік об'єктива.

Але тобі не зайти в це живе коло. Бо ти не лише по той бік об'єктива. Ти по той бік війни.

26 серпня

Уночі в Харкові пролунала ювілейна тисячна тривога.

Тут, в Італії, деякі сміттєвози виють, як наша повітряна тривога.

А в моєму місті в людей тисячі разів стискалися серця від цих пронизливих звуків, які іноді сповіщають про загрозу вже після того, як земля й повітря здригаються від концентрованої ненависті "братів". Після того, як приходить смерть.

27 серпня

Усіх людей я зараз сприймаю як... оболонки. Без статі, без сексуальних ознак. Десь так, як в моєму уявленні має бути після смерті, якщо там є продовження. Ви можете вві сні відчути смак? Я — ні.

Коли в жінки залишається єдина соціальна роль — мама — вона поступово згасає, втрачає відчуття власної жіночності, а разом з нею й відчуття молодості. І це не про втрачене й не про відкладене життя. Це про відчуття прожитого життя.

28 серпня

"Чорний романс". Уже понад рік ця пісня в мене та в мені крутиться чи не щодня. І якби хто знав, як я хочу туди, де "на Бориспіль над містом летять літаки", де "світ від розпуки чорніє". Здається, лише там і тоді з'являться смаки й кольори, а плоть набуде тепла.

Але "йдуть на дно старі баржі — і з ними слова мої тонуть".

29 серпня

З вікна моєї кімнати видно, як з Рима вилітають літаки.

І я уявляю, як одного разу очі-вікна нашого будиночка востаннє побачать нас, малесеньких комашечок, у череві залізного птаха.

І вмить потьмяніє весела усмішка Марії, її теплі руки за звичкою проситимуть обіймів, дитячих і моїх. Сеньйора вслухатиметься в тишу, яка залишиться після нас. Покриється пилом рояль...

Ми вже переплетені тонкими ниточками з різними країнами, з іншими людьми. Ми вже проростаємо. І я впевнена: світові також нас бракуватиме.

4 вересня

Посеред безлічі інших скульптур Капітолійського музею сьогодні побачила їх – вічних закоханих. І так радісно, так весело мені стало! Може, через асоціації з одеськими Амурчиком і Психеєю. А може, й через те, що ці двоє, такі зайняті один одним 2000 років, красномовно стверджують: згинуть диктатори, занепадуть імперії, спалахнуть та згаснуть війни, а кохання житиме вічно, бо "Не згасять любові води безодні, потоки її не заллють".


5 вересня

Маніфестація проти російської агресії біля Римського форуму.

"Плине кача по Тисині" — дефілюють закохані пари.

"Сам не знаю, де погину" — гламурні донни роблять селфі.

"Ти ж на моїм серцю лежав. Ти ж на моїм серцю лежав" — веселі туристи з пляшками просекко оглядають античні руїни, визираючи з карет.

Динаміки виплескували хвилі українського болю в самісіньке серце Рима. Перехожі не розуміли, про що це, але бачили сльози людей, які трималися за свою жовту блакить, пригадуючи рідних героїв, яким нема вороття. Вони бачили, як плачуть діти — за такими самими дітьми, чиє життя забрали ворожі ракети, за своїм дитинством, сплюндрованим війною.

І люди сповільнювали ходу, посмішки зникали з їхніх облич. Цей спів линув таки від серця до серця.

8 вересня

У потягу між Неаполем і Римом зустріли земляків. Перетнулися лише на п'ять хвилин, але скільки тепла!

— Любимо вас! Чекаємо на вас вдома! Україна чекає на вас, Україна любить вас! – кричали вони мені з перону на прощання.

Пишу і плачу. Але це щасливі емоції. І я люблю тебе, рідна моя. І я чекаю миті, коли вдихну твоє повітря та поцілую землю — мою, нашу.

13 вересня

Уперше за ці пів року зварила борщ. Одразу цілу виварку, в якій могли б уміститися всі мої незварені італійські борщі.

Діти щасливі, Сеньйора маму пригадувала, яка також варила борщ, бо мала українське коріння. А Марія сказала, що буде їсти борщ ще й на вечерю і на сніданок. І що вона вже досягла пенсійного віку, та після завершення роботи в Італії хоче жити з нами в Україні!


18 вересня

Сьогодні Леся зазирнула у свій рюкзак, з яким приїхала з України, — і знайшла цукерочку.

Чи не вперше за весь час війни я побачила, як плаче моя доросла маленька доня. Вона пригадала останній шкільний день та урок, на якому однокласниця пригостила її цією цукеркою.

Леся їла свій бутерброд і не могла стримати сліз. А я не могла її заспокоїти обнадійливим "треба ще трошечки почекати — і ми повернемося, і...". Так, ми повернемося, а чи повернуться її друзі, яких розкидало по світу? Чи повернуться мої друзі? І чи повернуться друзі друзями?

А здавалося б — цукерка...

19 вересня

До мене в Рим приїхали мої харківські дівчата.

Коли я уявляла собі цю зустріч, здавалося, що буду стрибати від радості, але аж ніяк не думала, що вийду з метро, обійму їх без жодних слів і розплачуся посеред туристичного натовпу…

І от я тримаюся за дівчат, бо вони реальні, вони тут!

І ми йдемо гуляти Римом. Обговорюємо чайок, пінії, Священний Шлях і програми реабілітації для наших військових. Цікаві штуки на підлозі однієї базиліки, римських Пап і майбутнє Харкова. Чудернацьку колону і Святе Дитя, якому ми разом пишемо листи про одне й те саме.

І ми розуміємо, що годі й намагатися роздивлятися Рим очима туристів, бо ці очі хочуть бачити зараз одне-єдине: Україну без "братів", Україну, чиї рани загояться, поля та ліси очистяться, понівечені міста і села відбудуються, а головне — не помиратимуть наші… наші всі.

І ми їдемо в мій спальний район. Заходимо в супер. Кличемо Марію і співаємо своїх українських пісень. А потім ходимо колами стадіоном, посеред собак і спортсменів. Гойдаємося на дитячому майданчику в темряві.

І... йдемо їсти кавуни. Майже херсонські, смачнющі, як удома.

1 жовтня

Куп’янський район. Серед 24 жертв розстріляної евакуаційної колони були 13 дітей і вагітна жінка.

Смертельна рулетка сірої зони забрала життя сотень людей, яких убили тому, що вони українці.

16 жовтня

Понад усе я хочу, щоб наші захисники поверталися: з війни, з полону, з мороку небуття… Бо якщо вони виборюють цей світ для нас, то для когось вони і є цим світом. Щодня передивляюся групи, де люди розшукують рідних. Цифра тих, хто зник, кригою стискає серце — біль тисяч жінок, їхні розпач і надія — все це виплескується навіть через віртуальні шпаринки фейсбука...

І я також шукаю. Попри все… чекаю.

6 листопада

Цієї осені ми не побачили красу Дворічанського парку, ми не дізналися про нові відкриття археологів у Верхньому Салтові, ми не закрили сезон у яхт-клубі, не прогулялися Ізюмом і Вовчанськом, не відвідали Сковородинівку, не здійснили традиційних походів Чугуївщиною, не пройшлися Бабаївським лісом чи Семиозер'ям. І я не можу прийняти гірку правду: понівечено або знищено, розстріляно, розкрадено, заміновано…

Ми не бачили туманний світанок у Витачеві й не проводжали сонечко на Бакоті. Ми не провідали білих оленів Джа й не милувалися каньйонами Миколаївщини.

Вони вкрали не лише мою українську осінь, а й людину, без якої наші походи назавжди звучатимуть мені відлунням туги та журби.

9 листопада

Сьогодні відбувся радіодиктант національної єдності – "Твій дім".

На щастя, цілий, хоча й пошрамований, батьківський дім, який "пам'ятає мої хиткі кроки". Того будинку, що був "теплим сонним духом книжкових полиць, жовтим супом з терпкою петрушкою", який бачив перші кроки моїх дітей та чув їхній сміх — його більше немає — пряме влучання в перші дні війни.

Але на мене чекає моя кімнатка — дівчачий світ, де синя лампа, вітражна підвіска, пташечки та горщики, поличка з парфумами і... мій Маршулік, який завжди обирав місце поруч на дивані або на столі біля ноута.

Я пам'ятаю потертості на шпалерах з квітами, пам'ятаю запах цигарок, який просочувався з під'їзду, голоси сусідів, нескінченний гул автівок на Конєва. Я пам'ятаю друзів, які приходили до мене: з ким пили вино, для кого я готувала сирники, з ким разом реготали, а з ким плакали. Я пам'ятаю, скільки програм і планів було прописано саме в цій кімнаті. І пам'ятаю, як я сама залишилася в ній в новорічну ніч, бо мені не хотілося, щоб 2022-й розпочався…

І ось ще кілька місяців — і майже рік у нас новий дім-не дім. Я не придбала навіть чашки. Єдине, що тут наше, — термос Пана І, мій фотік та "Амадока".

"Їх ламали, а вони билися за право вижити й зберегти в собі свій дім". Але його ще треба віднайти – в собі. Мені це, на жаль, погано вдається.

13 листопада

"А чи можна звикнути до очікування, коли ж з'явиться в мережі рідна людина!" — писала я у травні.

А чи можна звикнути до думки, що ця людина вже ніколи не з’явиться?..

18 листопада

Колись один знайомий, дивлячись на мої фотопрогулянки, зауважив, що відчувається, наче мені надто тісно в Харкові. Я не погодилася, бо для мене весь світ був відкритим завдяки роботі, а Харків був моїми Альфою та Омегою, Стартом і Фінішем.

Минали роки, змінювався світ і я в ньому, але Харків у мене був завжди, як і я в Нього. У кожного живого організмау є свій ареал — своє природнє середовище. І у мене — було.

Тепер мені надто тісно скрізь. Тому що без Харкова. 

24 листопада

Дев'ять місяців я виношую в собі війну, яка розділила життя на До та Після.

"До" вже далеко. "Після" ще недосяжне. А це "та" нестерпне, бо я ніяк не можу пов’язати ці вузлики, зшити розірване навпіл життя. І щоб розвіртуалізувати реальність, у якій залишилися всі та все, що не втратило сенси та цінності, ми їдемо додому. Лише на тиждень.

Я знаю напевно, що буде боляче, бо доведеться зазирнути в очі не лише власному страху, спричиненому виттям сирен, звуками обстрілів і тотальною темрявою знеструмлених міст.

Доведеться зустрітися з усім, що не сталося, не відбулося, що знищено. І конче необхідно поговорити про Нього, про Нашого. І виплакатися нарешті. І знайти в собі сили промовити: "Відпускаю".

Побачити свій дім та батьків – що зробила з ними війна?

Побачити свого кота – чи впізнає він мене?

Побачити свій Харків – чи впізнаю я його?

Побачити своїх дітей в обіймах їхнього батька.

Побачити себе, яка знов проходить кордони: між країнами, між минулим і майбутнім, по той і по цей бік війни.
На початку червня 2023-го Ольга з дітьми повернулася до Харкова.

біженці війна діти війна люди харків

Знак гривні
Знак гривні