Як працювати на розвал Росії. Найгірший сценарій — прихід до влади у Кремлі чорносотенців чи псевдолібералів

Сподівання на російську опозицію — хибні

— Минув рік війни, а новин про якісь повстання поневолених народів Росії немає. Можливо, ми переоцінили їхній потенціал до спротиву?

Так, зараз цього немає, ба більше — його й не могло бути. Річ у тім, що в Росії авторитарний режим, який рухається до тоталітарного, й усі напрацювання у громадському секторі щодо національних рухів чекісти Путіна максимально зачистили ще на початку 2000-х. Але це питання також до нас, українців. Чому, маючи від 2014 року війну з Росією, ми не намагалися системно працювати з нашими природними союзниками, якими є її поневолені народи?

І навіть після повномасштабного вторгнення 2022 року, коли наприкінці лютого — на початку березня можна було використати момент початку великої війни, ми знову виявилися неготовими. На жаль, без підтримки ззовні ці процеси в Російській Федерації не можуть відбуватися. Бо будь-який справжній опозиціонер там або ув’язнений, до того ж не в тих умовах, у яких перебуває псевдоопозиціонер Навальний, який може строчити твіти, а в умовах, коли немає не лише доступу до інтернету, а навіть доступу до їжі чи можливості нормального сну.

Будь-яке сподівання на загальноросійську опозицію є хибними після вбивства Нємцова. Він, мабуть, був єдиною людиною, здатною очолити результативний протест. На що здатна вся інша псевдоліберальна опозиція, було чудово продемонстровано торік. Хоча в тому самому Санкт-Петербурзі чи Москві як мінімум 15—20 % мешканців явно не є прихильниками режиму Путіна, російські опозиціонери так і не скористалася цими настроями й не змогли вивести на вулиці російських міст достатню кількість людей, щоб закрити питання і війни, й самого Путіна.

Україна є орієнтиром для багатьох поневолених народів у регіоні. Її сприймають як силу, що допоможе їм звільнитися від московської імперії. Відповідно, від нашої держави потрібна геополітична суб’єктність у роботі з корінними народами, регіонами Російської Федерації, й зовнішня робота, щоб переконати наших партнерів у країнах ЄС і НАТО, що Росія не є монолітом, що розповіді російської пропаганди про єдиний російський народ — це така сама маячня, як і розповіді про радянський народ, який тоді в усіх колах ЄС і НАТО сприймали як еквівалент слова Росія. Україну тоді теж сприймали як частину Росії.

Якщо буквально з цієї весни ми почнемо системно працювати з відповідними рухами та їхніми лідерами, то на кінець 2023—2024 року ми можемо отримати повстання, акти непокори й саботажу від різних революційних і національних рухів.

Усе дуже швидко може змінитися, як це вже відбулося за результатами Першої світової війни. До 1914 року ідею української незалежності підтримувало кілька діячів на зразок Міхновського. Будь-які тодішні адміністративні й бізнесові ланки взагалі не сприймали цієї ідеї. Починаючи від Терещенка й закінчуючи Скоропадським, на це дивилися в кращому разі з іронічною посмішкою. Але буквально за три роки Першої світової війни стала зрозумілою неефективність російської імперії як держави, а також її армії. На тлі поразок і початку пошуків, як вийти з патової ситуації, питання незалежності різних народів імперії стало мейнстримом.

Звичайно, історія повністю не повторюється, але, на мою думку, у 2023—2024 роках на ці залишки Російської імперії, які зараз називають Російською Федерацією, чекатиме мікс 1917-го з 1991 роком. Частково це буде швидке зростання інтересу до здобуття незалежності й народами, й окремими регіонами, а також стане цікавим для місцевого істеблішменту.

У 1990-х роках чеченські повстанці успішно громили регулярну російську армію

Російська вертикаль — це картковий будинок, що тримається лише на вірі, наче центр є сильним. І коли місцевий істеблішмент отримує сигнали, що це вже не так — у владного моноліту з’являється дедалі більше тріщин. Сила Росії — це міф, створений її пропагандою й телебаченням. Але за цим міфом нічого немає, бо в нинішнього рашистського режиму відсутня будь-яка ідеологія. Вони намагаються щось там “намалювати”, якесь “побєдобєсіє”, “рускій мір”, але це все таке непослідовне й хаотичне, що людям ні у що вірити. Фактично “рашизм” — це зібрання найгірших вад “совка” й сучасної Російської Федерації, де управляють найбільш нездарні в історії Росії люди. Найбільша удача українців полягає в тому, що хоча росіяни й мають свого недогітлера, але вони не мають власного Вермахту. Гітлер без Роммеля, Гудеріана й інших очільників Вермахту не був ні на що здатним. Уся ця теперішня російська владна вертикаль могла триматися, коли було тихо, але коли почався шторм, вона дуже швидко колапсуватиме.

Зміна ситуації в Росії не потребує роботи з масами. Нам навіть не треба, щоб 20% громадян Російської Федерації підтримали ідею незалежності своїх народів і регіонів. Більшість мешканців Росії пасивні й звикли без вагань сприймати накази згори. Тому вирішуватиме, що далі робити, 1—5% пасіонарної меншості. Нам навіть не треба, щоб це відбулося одночасно в усіх російських регіонах, достатньо лише у 3—5 ключових, які запустять каскадний ефект по всій Російській Федерації. Не забуваймо, що й у Радянському Союзі не в усіх республіках однаково були розвинуті незалежницькі рухи, але коли здобули незалежність балтійські республіки й Україна, тоді ж незалежність отримали й усі інші. Щось подібне, думаю, ми побачимо й на теренах Російської Федерації в найближчі 18 місяців.

Ми — форпост свободи для поневолених націй

— Але чи не вийде так, що цими самими новими “пасіонаріями” стануть Пригожин, Кадиров та інші, які просто виявляться дещо ефективнішими від теперішнього режиму?

Це один з найгірших для України сценаріїв. Якщо в Росії відбудеться внутрішній переворот, який здійснюватимуть російські спецслужби, він може мати два вияви. Перший — прихід до влади різноманітних чорносотенців на зразок Пригожина чи Гіркіна. Другий — псевдоліберальне обрання того самого Ходорковського чи Навального. І це для України дуже погано. Бо гарячу фазу війни буде завершено, але однозначно залишиться російська імперська система. Через певний час з Росії знімуть санкції, нам припинять надавати військову та фінансову допомогу і стане лише питанням часу, коли вона розпочне новий етап війни.

Але я впевнений, що демонтаж Росії — невідворотній. Усі імперії розпадаються. Питання лише в часі. Бо для України питання часу, за який Росія розпадеться, — це питання виживання. Якщо ми хочемо елементарно вижити й розбудувати успішну, комфортну державу — то маємо пришвидшити історичний процес розпаду Росії. Відповідно, питання демонтажу Російської Федерації має бути для нас безальтернативним рішенням і ми маємо придумати, як це зробити.

— Що Україна має для цього зробити?

Україна має стати для поневолених народів Російської Федерації і її колонізованих регіонів тим, чим була Польща для України останні 30 років. Ми маємо бути їхнім цивілізаційним, культурним, економічним, безпековим партнером. Навчати представників національних рухів будувати, створювати держави, виступати промоутером їхньої культурної дипломатії, сприяти їхньому визнанню на глобальному рівні. Зрештою, надавати військову допомогу народам, готовим повстати та вести збройну боротьбу.

Україна має бути цивілізаційним, культурним, економічним, безпековим партнером для колонізованих росіянами націй

Загалом нашим завданням має бути створення широкої антиросійської коаліції, що поєднала б усі держави, сусідні Російській Федерації, починаючи від Грузії й Азербайджану та закінчуючи Норвегією та Японією. Сьогодні в українському інформаційному просторі, на жаль, повністю відсутні будь-які згадки про окуповані Росією північні Курили й Сахалін.

Треба також згадати, що між нашими найближчими союзниками — Польщею та Литвою — є окупована Росією територія Східної Пруссії з містом Кенігсберг, яку росіяни називають Калінінградською областю. Її Сталін отримав на 50 років у користування як репарацію під час Потсдамської конференції. Статус цього регіону через пів століття — у 1995-му — мали б переглянути. Цього не зробили. Відповідно нині статус де-юре Східної Пруссії абсолютно не визначений. І ця територія, яку Росія зробила військовим плацдармом, створює загрозу всім сусіднім країнам. Думаю, вже зараз варто почати діалог щодо майбутнього цього регіону, який має всі шанси перетворитися на ще одну успішну балтійську республіку.

— Наскільки Україна сьогодні ефективно здійснює роботу серед корінних народів Росії?

Я не бачу, на жаль, що цій темі сьогодні приділяють належну увагу. У нас відсутня зовнішньополітична доктрина, відсутнє розуміння, які ж усе таки основи безпеки наших північно-східних кордонів. На жаль, після війни в нас на півночі та сході не виникне океан, а й далі існуватиме цей північно-східний кордон, з яким треба буде щось робити. У нас немає також пропрацьованих сценаріїв, як надалі там розгортатимуться події, та конкретних дорожніх карт, що нам робити в певному випадку.

— У нас є, наприклад, телеканал “Дом”, де дуже широко надають час для мовлення російським опозиціонерам. Можливо, наша інформаційна політика потребує певних змін?

На жаль, сьогодні склалася ситуація, коли в нашому інформаційному полі коштом наших платників податків ми поширюємо наративи “хороших рускіх”, які водночас працюють на “кантору”, тобто російські спецслужби. Фактично, це ще одне обличчя російської імперськості, яке було спеціально інспіроване і яке просунули в різні країни, зокрема й в Україну.

Щоб якщо в майбутньому треба було одягти маску нової “відлиги” чи “лібералізації”, саме ці люди очолили нову російську імперію. Замість цього ми маємо чітко заявляти, що жодної Росії чи Російської Федерації бути не може, що на її території мають виникнути нові незалежні держави, ось їхні лідери. І ефірний, і дипломатичний час нам слід надавати саме лідерам національних і регіональних рухів.

— Чи здійснює Україна якусь спеціальну роботу з полоненими, що представляють різні корінні народи Російської Федерації?

Я не можу відповідати за роботу українських спецслужб, тому напевно не маю змоги сказати, чи таку роботу насправді здійснюють. Але з того, що бачу ззовні й чую від національних рухів, такої роботи немає. Хоча є реальний запит і готовність активістів національних рухів працювати й з полоненими, і з тими, хто перебуває поза межами Російської Федерації або хто готовий усередині країни долучитися до збройного опору. Але з нашого боку цієї роботи на належному рівні немає.

З полоненими, які представляють колонізовані народи, ніхто не працює

Загалом нині на боці України серед національних формувань з вихідців з території Російської Федерації, крім кількох ічкерійських батальйонів, створено башкирський батальйон “Башкорт” і два російські батальйони: “Свобода России” і “Русский добровольческий корпус”. На жаль, прихильники незалежності своїх націй, зокрема якути, буряти, черкеси та представники інших народів, оскільки ми не надали належної підтримки, щоб вони створили власні бойові одиниці, змушені воювати в цих двох російських батальйонах, де вони ніяк не виокремлені.

— Але все ж постає питання щодо готовності поневолених народів до незалежного життя. Чи не здається вам, що тут ми їх дещо переоцінюємо?

Згадаймо, ким ми, українці, були ще 30 чи 40 років тому. Коли в 1991 році ми виборювали свою незалежність, далеко не всі в Україні усвідомлювали, що відбувається. Ті самі українці воювали й помирали в Афганістані, хлопці з Франківська та Миколаєва їхали й умирали десь у Кандагарі. І це тривало 10 років. І численних мітингів проти війни в Києві та Львові ніхто не проводив.

Українці воювали й помирали в Афганістані, й численних мітингів проти війни в Києві та Львові ніхто не проводив

А до того була участь українців в агресії проти Угорщини та Чехословаччини. Або згадаймо вже 1990-ті роки, коли в Ічкерії відбувався справжній геноцид, а ми мовчали й нормально торгували з Росією. І не розірвали дипломатичні відносини. До речі, з Білоруссю, з якої вже зараз на нас їхали танки й летіли ракети, ми досі не розірвали дипломатичних відносин.

Тому цей процес самоусвідомлення поневолених націй триватиме ще довго, він відбуватиметься паралельно з будівництвом ними своїх держав. І на даному етапі питання готовності не є критично важливим, бо ми маємо зараз працювати з пасіонарною меншістю, а не з пасивною більшістю.

— Ми багато говоримо про національні республіки, але ви ще згадували російські регіони. Де, на вашу думку, можуть початися помітні відцентрові рухи?

Якщо ми будемо проактивними, стануть проактивними й наші союзники, зокрема Японія, позиція якої дуже важлива для азійської частини Російської Федерації — це має ще більшу перспективу, ніж національні рухи. Бо регіоналізм і нелюбов до Москви дуже сильна. Найпотужніші регіони будуть значно успішнішими, ніж вони є зараз і ніж Росія загалом. Сибір, Урал, Санкт-Петербург, Дон, навіть колишня метрополія Москва — навіть при дуже посередньому управлінні, але без усього мілітаристського, ядерного маразму, можуть отримати рівень розвитку, як Польща.

Розвал Росії послабить Китай

— На Заході дуже поширена думка, що не можна допустити кінцевого розвалу Росії, бо це може дестабілізувати регіон і посилити Китай. Чи відповідають реаліям такі твердження?

Звичайно, нам тут треба працювати, до того ж багато. Суспільна думка — це не гравітація. Її можна й варто змінювати. Оця думка про недопущення розвалу Росії — це результат пропаганди Російської імперії, яка тривала століттями. А також наслідок спроб росіян корумпувати західних політиків і медійні кола.

Апелювання щодо нібито посилення Китаю внаслідок розпаду Росії — це повна маячня. Навпаки, розвал Росії послабить Китай, а в майбутньому призведе до повалення комуністичного режиму й у цій країні. Бо всі країни, які виникнуть на північ від Китаю на просторах Російської Федерації, — будуть антикитайськими. Бо люди, які живуть там зараз, не люблять китайців і не люблять КНР. Їхніми природними союзниками є Японія, Корея, США. І за активної позиції останніх новостворені держави будуть багатовекторними або й узагалі антиКНРівськими. А за якої умови Китай справді може посилитися — це якщо Росія залишатиметься єдиною, слабкою та ізольованою. Тоді вона ще більше ставатиме васалом Китаю і ще більше його посилюватиме.

Усі країни, які виникнуть на північ від Китаю на просторах Російської Федерації, будуть антикитайськими

Слід усвідомити, що контрольований розвал Росії — це не ризики, а насамперед можливості для всього світу. Так само як розпад Радянського Союзу став найкращим, що відбулося для світу, наприкінці ХХ століття.

— Отже, Путін правий, коли каже, що це війна за те, чи буде Росія називатися Росією?

Так. Моя мета, щоб на мапі світу назва “Русь” залишилася лише в назві “Білорусь”. Бо саме з цієї назви росіяни вимальовують собі ідеї “Третього риму” й месіанства. Думаю, після війни жодна з новостворених на території Російської Федерації держав не матиме у своїй назві слова Русь”.

росія розвал росії національна безпека